Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 4

З десятьма ящиками, призначеними для перевезення музейних експонатів, вони впоралися за дві години. Бондар загортав у папір експонати із кераміки й дерева, а Сенченко ретельно забивав ящики. Лише зрідка перекидалися словом-другим. Нарешті Бондар сказав:

— Що ж, Олександре Петровичу, дійшла черга до золота.

— Повірте, рука не піднімається вкладати в ящик. А коли цей вантаж десь загубиться на дорогах війни?

— А хіба я про це не думаю? Теж боюсь. Але ж іншого виходу в нас немає. — Іван Васильович тримав у руках велику золоту діадему: скіфська цариця, сидячи в кріслі й приязно усміхаючись, пригощає вином свого дорогого гостя. — Тільки погляньте, яка краса! — Він навмисне намагався перевести мову в інше русло. — Чи не найбільша цінність нашої колекції. Подумати тільки! В п’ятому столітті до нашої ери майстри-торевти вже володіли такою витонченою технікою карбування. А ось ця оригінальна пластинка із зображенням крилатого лева знайдена під час розкопок скіфського кургану Перепетиха. Тарас Григорович Шевченко, довідавшись про багатющі історичні знахідки неподалік від Києва, приїхав туди, щоб їх замалювати. Для нас тепер усе це історія…

Для фахівця то були прописні істини, своєрідна азбука. Та говорив Бондар так, ніби повідомляв Сенченкові досі незнане, якусь нову інформацію. Іншого разу ця розмова могла б видатися йому образливою: мовляв, нащо розповідати про те, що знає кожен студент-історик. Та сьогодні Сенченко із задоволенням слухав директора.

— А візьміть давньоруських золотарів. Вони володіли і фігурним литвом, і черню, куванням при виготовленні посуду, і гравіруванням. — Бондар по-юнацьки запалювався. — Цілі школи! Івана Равича, Давида Золотаря, Федора Левицького, Єремея Белецького! А золоті речі Мезинської і Кирилівської стоянок?!.

Бондар і Сенченко ніби переконували себе: вони мають право на те, що зараз вчинять. Золоті вази, діадеми, браслети, пояси, ікони, прикрашені рубінами, діамантами, сапфірами, медалі, монети мають колосальну історичну, загальнолюдську цінність, і їх будь-що треба врятувати.

На дно одинадцятого ящика поклали дерев’яні експонати, на них — брезентовий мішок із золотими речами. Зверху його також замаскували давньою різьбою по дереву.

— Будемо сподіватися, що з академічними цінностями збережуться й наші. — Бондар білою фарбою вимальовував на останньому ящику: “Відправник-Київ. Центральний історичний музей. Музейні експонати. 1941 рік”. — Вчений секретар Академії наук дав згоду взяти на баржу наш вантаж. Завтра вранці відвеземо…

— На чому? Транспорту — зась…

— І про це я домовився. Машину пообіцяли зенітники. Ось тільки одна неузгодженість…

— Яка?

— Я не можу підходити до начальника евакуації. Все зірветься. Здогадається, що привіз золото. Ніщо тоді не зарадить.

— Покладіть цю місію, Іване Васильовичу, на мене, — сказав Сенченко.

З вантажівки Іван Васильович зіскочив кроків за двісті од спецпричалу.

— Прошу, Олександре Петровичу, той ящик — у середину.

…Начальника евакуації Сенченко знайшов у каюті. Той невдоволено буркнув:

— І скільки ви возитимете? Через годину відходимо. — Він відсьорбнув гарячий чай із склянки. — Просто замучився з вами.

— У нас небагато ящиків, одинадцять… — Олександр Петрович намагався говорити спокійно, але від хвилювання аж захрип.

Черняк мовчав. Допивши чай, підвівся з-за столика:

— Давайте! — махнув рукою, звів брови. — А звідки ви?

— З історичного музею. Нам дозволили.

— Кажете, з історичного? Це ваш директор учора приносив золото? Хех! Ну й дивак: бери на баржу — і край. Такі коштовності, голубе, тільки спеціальними поїздами.

— Золото ми здали. Встигли, — злукавив Сенченко, відводячи погляд. — А тут сякий-такий дріб’язок, колекції. — І враз прикусив язик: Черняк може відмовити, нащо завантажувати дріб’язком баржу. — Воно теж цінне.

— Я йому пояснив: стружку знімуть за самодіяльність. — Черняк говорив і одночасно набирав номер телефону: — Академія? Тут з історичного… Значить, можна?.. Так… Спасибі… -і до Сенченка: — Вантажте на баржу! Негайно!

— І довідку видасте, що прийняли експонати?

— Яку ще довідку? Ніяких документів не оформляємо. Не маємо права.

— То що ж воно…

— Ото так, голубе, так. Баржу завантажили, доставимо куди слід. Згідно з документами Академії наук здамо. І все. Не знаю, чи ваші ящики врахували… З’ясуйте самі.

Сенченко стрепенувся: виходить, здає експонати на чесне слово, на віру. Він повільно повернувся і вийшов з каюти, уявивши весь трагізм становища. Але що вдієш?!

Підрозділ, сформований у Броварах, просувався на південь. Бондар іще не встиг звикнути до військового вбрання. І галіфе, і гімнастерка були нові, неприношені і коцюбилися на ньому, наче випрана білизна на морозі. Плечі муляла згорнута шинель.

Взводом, до якого зарахували стрільцем рядового Бондаря, командував худенький лейтенант, теж, очевидно, відкликаний із запасу. Говорив він тихо, зовсім не командирським голосом. Збиваючи кирзовими чобітьми пилюку, Іван Васильович згадував недавню круговерть у Києві, нальоти на місто німецьких бомбардувальників, зенітників, які цілили з гармат у хрестатих круків, що шугали над самими куполами лаврських соборів. А тепер він іде на війну й незабаром прийме перший бій.

Частину розгорнули за селом Степанцями. Командування використало особливості місцевості (попереду в’юнилася річечка, за виярком, праворуч, розкинулося грузьке болото) і наказало зайняти оборону. Свій окоп Бондар викопав швидко, замаскувавши його дерном, і заходився рити вузьку, тільки протиснутись, траншею, щоб з’єднатись ходом із сусідніми окопами. Працював він з таким завзяттям, що навіть не підводив голови.

Коли полуденне сонце вже повільно спадало донизу і спекота трохи відлягла, з лівого флангу хтось ніби хльоснув батогом: “По-ві-тря-а!” Сотні поглядів зметнулися в небо — з-за виярка накочувалася лава літаків, схожих на повільних важкокрилих шулік, що хижо зиркають на землю в пошуках легкої здобичі. “Ля-гай!” — пролунала нова команда, і бійці, хто де стояв, попадали. Бондар припав щокою до пахучої отави, що віддавала п’янким запахом лугу, свіжим духом землі.

Вдарив перший, потім другий вибух. А через кілька секунд ті вибухи злилися в суцільний грім, від якого двигтіло і болото, і виярок, і самі Степанці.

Вибухи вщухли так само раптово, як і почалися. Бондарю хотілося думати, що це-випадковий наліт ворожих літаків… І звідки йому було знати: з боку Сквири і Білої Церкви гітлерівські підрозділи прорвали наші передові рубежі і сунуть до Дніпра. Частина, в якій був Бондар, так і не встигла злитися з дивізією, що формувалася в Каневі.

За кілька хвилин на тому березі з’явилися чорні цятки танків. Лише тепер Бондар усвідомив: він на війні!

— До бо-ою! До бо-ою! — передавалося по ланцюгу. — Заряджай!

Клацнули затвори гвинтівок.

— Приго-ту-ва-ти-и гранати-и!

Бондар рахував танки: один, два, три, чотири… Він не сподівався, що доведеться вести бій зі сталевими потворами. Гадав: ворожі піхотинці підуть в атаку, можливо, зав’яжеться рукопашна. Хто кого. А тут — танки!..

Те гарячкове чекання стало нестерпним. Бондар зарядив гвинтівку, поклав поруч дві гранати, якомога зручніше вмостився в окопі. Танки звідси було видно, як на долоні.

І раптом з-за болота вдарили наші гармати. Снаряди вибухали недалеко від танків, що вже розгорнулися в лаву на цьому березі річечки. Артилеристи намацували цілі— нарешті одна машина спалахнула, за нею друга…

Танки, мов за командою, хижо повели своїми хоботами-гарматами і викинули клубки диму. Перед окопами й за ними здибилася земля. Від вибухів позакладало вуха. Бондар помітив, як кілька бійців підвелися на повен зріст, вискочили з окопів і поповзли навстріч танкам. І він пригинця пробіг трохи і впав у траву, поповз уперед. Потім розмахнувся і пожбурив одну гранату. Більше нічого не запам’ятав: вибухи, крики, постріли — все злилося в протяжне ревіння. Невідома сила несподівано підняла його і кинула кудись у страшну пітьму…