Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 5

Листопад сорок третього нічим не нагадував глибоку осінь. Мовби струснувши з себе морок довгої ночі, прокинувшись після затяжного страхітливого сну, Київ по-весняному оживав. Обличчя людей, які пережили голод, холод, знущання, перебороли смерть — все те довгі роки накладало смуток, — світилися радістю. Рідне місто визволено! Мирне життя киян повільно, але владно входило в звичну колію.

З таким настроєм Бондар поспішав до Печерського райкому партії. Позаду лишилися місяці поневірянь у фашистському полоні, два роки підпілля у глибокому тилу ворога. Він, Бондар, не збирався все важке викреслити з життя, але з оптимізмом дивився в майбутнє.

У приймальні нікого не було, і Бондар прочинив двері кабінету першого секретаря. Біля вікна за столом сидів літній чоловік в окулярах. Він відірвав погляд від паперів:

— О! Заходьте, Іване Васильовичу! — Секретар пізнав Бондаря, хоч і минуло понад три роки. — Повернулись? Вітаю!

Секретар не спитав, де Бондар воював, як склалася його доля: життя за ці роки було таким насиченим подіями, що годі переповісти й переслухати.

— Що зробили фашисти з містом… — у відповідь скрушно похитав головою.

— Відбудуємо. Найстрашніше — позаду. Народ витримав!

— Звісно, відбудуємо. От і я до вас. Музей треба відновлювати.

— Підтримую, Іване Васильовичу. Час уже. Робота музею— дух людей. Не хлібом єдиним…

За півгодини Іван Васильович виходив з кабінету з тимчасовим посвідченням, підписаним першим секретарем Павленком: “Тов. Бондар І. В. уповноважений партії по відновленню Центрального історичного музею в Києві”.

У приміщенні музею віяло пусткою, пахло цвіллю, крізь вибиті шибки вривався вітер. Не вірилося, що тут до війни люди милувалися унікальними реліквіями історії. Лише в підвалі насипом лежали експонати, які не встигли вивезти вороги. Щеміло серце, хотілося кричати на повен голос, кликати на допомогу. Та кого? Іван Васильович витяг з кишені аркуш паперу і недогризком хімічного олівця вивів: “Усіх працівників історичного музею прошу вийти на роботу. Виконуючий обов’язки директора Бондар. 11 листопада 1943 року”.

Він поки що не знав, до кого звертатися. Війна ще триває. Фронт посувається на захід, і багато працівників музею б’ють ворога. Якщо ніхто й не вийде, думав, працюватиму сам.

Та він помилився: доля історичного музею турбувала не лише його. Яка ж радість охопила його невдовзі, коли наступного дня до музею прийшли шість чоловік, переважно пенсійного віку.

Бондар розумів: не треба виголошувати гучні промови, закликати до роботи згорьованих людей. Тому-то лагідно сказав:

— Спасибі! Щасливішої миті в своєму житті не пам’ятаю. Вірю, що ми відродимо славу музею, повернемо народові скарби.

Терпкий клубок підкотився до горла: згадавши про скарби, він знав, що ніякі слова справі не зарадять. Непокоїла думка: де знаходяться багатющі надбання людства? За два роки війни могло статися що завгодно.

Нарком освіти УРСР Павло Григорович Тичина, вислухавши Бондаря, як завжди тихо й спокійно мовив:

— Вірю вам, Іване Васильовичу, що саме так усе й було. Як і хочу вірити: музейні коштовності не загубилися, їх не захопили фашисти. Але однієї віри тут замало. Отож раджу звернутися до відповідних організацій і установ, куди могли потрапити експонати. Шукати треба. Це наш святий обов’язок перед народом, державою. Хоч і розумію, яка це складна робота.

Павло Григорович подав Бондарю постійне посвідчення директора історичного музею і тим самим мовби запевнив: працюйте спокійно і не втрачайте надій.

— Не буду пояснювати, як важливо для всіх повернути коштовності — душу народу, його помисли, прагнення до світлого й чистого.

Іван Васильович вдячно дивився на наркома: його підтримка багато означає, передусім вселяє впевненість…

Минали місяці — тривожні і неспокійні. Бондар посилав запити, але відповіді з різних міст країни були невтішні: “Музейних експонатів немає, нічим не можемо допомогти…”

Вагання і сумніви не давали спокою, він не знаходив собі місця. Час, завжди чудовий лікар у таких ситуаціях, тепер не втішав. Від настирливих пошуків — ніяких наслідків, а відтак зароджувалося недовір’я, підозра. Помічав на собі запитальні погляди деяких своїх співробітників. А до Наркомату освіти почали надходити листи з нагадуваннями.

Навесні 1944-го в історичний музей прийшов новий директор. Бондаря перевели заступником по науковій частині…

Візит ревізора Наркомату фінансів не здивував Івана Васильовича. Стурбувало інше — тон і спрямування розмови, яку той розпочав:

— До війни ви, товаришу Бондар, були директором історичного музею. Отже, відповідали за збереження експонатів.

— Авжеж.

— Що ви зробили перед самою окупацією фашистами Києва?

— Значну частину експонатів, і серед них найцінніші, відправив у тил.

— Саме це мене й цікавить. Ми, ревізори, — наголосив, — визнаємо лише документи. Офіційні! Ви їх маєте?

— Прошу, вислухайте…

— Тільки не треба емоцій. Повторюю, мені потрібні документи або ж саме золото, скарби.

— Хто б мені їх видав тієї лихої години?

— Той, хто прийняв від вас експонати, — карбував кожне слово ревізор.

— За відправлення майна Академії наук відповідав Черняк. Йому ми здали одинадцять ящиків. В одному з них золоті експонати.

— А хто здавав?

— Сенченко Олександр Петрович, секретар партійної організації музею.

— Він може підтвердити?

“Схоже на допит”, — подумав і по паузі відповів:

— На жаль, ні… Олександр Петрович не повернувся з війни, пропав безвісти, — голос Бондаря від напруги і хвилювання тремтів.

І в ту ж мить у двері постукали. Іван Васильович подивився на ревізора і тихо вимовив:

— Прошу, заходьте…

— Вам лист з Москви. — Співробітниця музею поклала конверт на стіл і вийшла.

Іншого разу Бондар відклав би цього листа, але зараз не втримався, розрізав конверт, витяг аркуш паперу. Від хвилювання літери стрибали перед очима: “На ваш запиг повідомляємо: експонати Центрального історичного музею перебувають в Уфі”.

Слідчому було над чим сушити голову. На столі в нього незвичайний матеріал: як свідчать ревізори Наркомату фінансів, деякі золоті експонати історичного музею втратили у вазі. Не вистачає тридцяти грамів. Ситуація ускладнюється тим, що з часу відправлення золотих виробів на схід минуло понад три роки. Тому-то він ще й ще вчитувався в матеріали, аналізував акти перевірки ревізорів, зіставляв їх з документами, вкладеними в ящик разом з коштовностями. Факти були незаперечні: бракує тридцяти грамів. І вина за це повністю лягає на колишнього директора історичного музею, який відправляв експонати на схід.

За свою багаторічну практику слідчий звик керуватися лиш конкретними фактами, доказами, документами. Того вимагала його професія. Однак у даному випадку інтуїція підказувала: не слід поспішати з категоричними висновками. На це наштовхували його і розмови з Бондарем. Надто різняться документи, які є в нього, і свідчення самого директора. З тону розповіді вчувалося, що Бондар зовсім не такий, яким дехто його малює. Справді, жодного разу не скомпрометував себе до війни, коли обіймав різні посади — від рядового співробітника до директора музею. Вихідець із простої сім’ї. Та й коли нависла загроза фашистської окупації, зумів врятувати скарби у надзвичайно складній ситуації. Показав приклад стійкості, мужності, вірності Батьківщині. Вирвався з полону, був підпільником на Київщині, відновив музей…

І раптом — тридцять грамів… Півпуда і тридцять грамів.

Бондар не знаходив собі місця: “Не збагну, що сталося… розберіться в усьому, прошу… Справа моєї честі, зрозумійте…”

То був голос совісті, і слідчий розумів: треба розставити всі крапки якомога швидше. Кожен день, кожна година — нестерпні муки для Бондаря, і невідомо, чим усе може скінчитися для нього, коли довкола густішають хмари недовір’я.