Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86 - Іванина Василь - Страница 3

Сторожко, ніби боявся сполохати тишу, підступив до віконця з написом угорі: “Керуючий”. Легенько постукав у шибочку, запнуту червоною фіранкою. Ніхто не відповів, і Бондар постукав ще раз. Почулося човгання по підлозі, і за кілька секунд віконце прочинилося. Іван Васильович упізнав знайомого працівника байку — кругловидого, з темними кругами під очима, очевидно, від безсоння, дідка у форменому кашкеті з жовтою облямівкою.

— Іване Васильовичу? Скільки ж то вас не бачив? Гай-гай… Чим можу зарадити?

Лагідний, приємний тон додав Бондарю духу:

— Та-а не вгадаєте, з чим до вас завітав.

— Звісно, не вгадаю. Скажете.

І хоч у залі — жодної душі, Іван Васильович для певності оглянувся.

— Золото приніс, — прошепотів до керуючого.

— Що? Що таке? Яке золото?..

— Не лякайтесь, не лякайтесь, — скоромовкою випалив Бондар. — З музею золото, експонати, коштовності. Хочу здати до банку. Це ж така цінність — страх бере.

— Куди здати? — не міг уторопати керуючий. Коли збагнув, скрушно похитав головою: — Спізнились. Де ви були раніше, три дні тому…

— Пізно?.. А нас усе стримували, чекайте, чекайте, немає ніяких вказівок, не згортайте експозиції. От і маєш… Що ж тепер?

— Не знаю, що вам порадити. Радий допомогти, але все банківське золото позавчора відправлено спеціальним поїздом.

— Відправлено… — Бондар онімів, гаряча хвиля вдарила в скроні. Трохи оговтавшись, ледве вимовив: — Своє відправили, а наше візьміть. Прошу вас. Видайте мені на руки документ.

— Іване Васильовичу, опам’ятайтесь, про що ви говорите, — керуючий здивовано дивився на директора музею. — Порадьте, як це зробити? Хочете загубити мене й себе? З банку навіть охорону зняли. Одного мене лишили, так, для форми, для годиться, державна ж установа.

Тільки тепер Бондар почав усвідомлювати, що з ним не жартують і умовляти керуючого не треба, зайва робота. Знято охорону, значить, усе, старий не має права прийняти коштовності. Холодний дріж пробіг по спині, він аж здригнувся.

— Невже? — невідь-чому сказав. — А що ж мені робити? Півпуда таких експонатів. Півпуда золота… Розумієте?..

— Розумію, Іване Васильовичу. — Керуючий теж розгубився, важко сів на стілець, потупив погляд. — Чим же вам?.. Зачекайте, не все втрачено, — і радісно вигукнув: — Пригадав! На Подолі експонатами інститутів Академії наук завантажується баржа. — Він пальцем таємниче поманив Бондаря до дверей: — йдіть-но сюди, через чорний хід, непомітно! І дворами — до дніпровської пристані. Може, пощастить.

“Може, пощастить, може, пощастить”, — билася тривожна думка. До майдану 3-го Інтернаціоналу (нині площа Ленінського комсомолу) Бондар дійшов швидко. Колишнім Олександрівським узвозом спустився на Поділ. Вся дніпровська пристань вирувала: на причалах людей — не протовпитися. Поранені бійці, жінки з дітьми юрмилися на пристані, чекаючи на евакуацію.

Бондар нарешті проштовхався-таки до спецпричалу, де стояла баржа, призначена для вивезення матеріальної бази Академії наук. Вантажники знімали з полуторки громіздкі ящики і, згинаючись від ваги, заносили їх на судно.

Серед тих, хто керував завантаженням, Бондар безпомильно розпізнав старшого — худорлявого чоловіка в шкірянці з польовою сумкою через плече. Вантажники назвали його прізвище — Черняк.

— Куди ви? — перепинив він Бондаря. — Пасажирів не беремо. У нас вантаж.

— А я не пасажир. Маю вантаж.

— Який?

— Важливий, — подумки Бондар шукав дохідливі й зрозумілі слова, аби переконати начальника евакуації. — Золото історичного музею. Прошу, прийміть.

— Золото — і баржею, по річці? — зиркнув той спідлоба.

— Прошу вас. — Іван Васильович намагався триматися спокійно, але голос у нього тремтів. — Спецпоїзд відбув, а ми…

— Ви з глузду з’їхали! — сердито кинув Черняк. — На спецпоїзді була охорона, а на баржі — нікого. Чуєте? Ніякої! Хто ж охоронятиме золото? Я?.. Моя голова мені ще потрібна, а за ваші коштовності — голову з пліч. — Начальник евакуації ребром долоні провів по горлу. І вже стриманіше: — Не вмовляйте, нічого не вийде.

Ошелешений такою відвертою відповіддю, Бондар розпачливо дивився на Черняка, дрібно переступаючи з ноги на ногу. Лантух з плечей не знімав. Погляд у нього був такий благальний, що Черняк, не витримавши, сказав:

— Золото з вами?

— А де ж…

Те, що Черняк діє згідно з інструкцією. Бондар розумів. Трапиться щось — і…

— Післязавтра мені на фронт…

Чорні густі брови звелися на переніссі, Черняк дивився на Бондаря, мовби вивчаючи його, нарешті співчутливо перепитав:

— Кажете, післязавтра? — Затим, наче вистрелив: — Носите такі цінності по місту? Ризикуєте! Це злочин!

— Виходу в мене іншого немає.

— Але й самому — не діло. Прикра випадковість, і ніякого сліду, ще й вас звинуватять. От що, директоре! йдіть за мною, переодягніться у військову форму, а золото перекладіть до валізи. Так буде безпечніше. — Він насупився: — Неодмінно зверніться до відповідних організацій, не може бути, щоб усе евакуювали.

Обидва розуміли, яке значення вкладається у слово “все”. Уважно слухаючи Черняка, Бондар трохи заспокоївся. “Може, закопати? Надійно закопати?” — промайнула рятівна думка.

Надійно закопати в землю…

Іван Васильович детально обмірковував цей варіант. І весь час його брав сумнів: а чи рятівний він? Закопати — не складно. Але що буде, коли він не повернеться з фронту? Навіки зостанеться там, на полі бою? Війна є війна, ніхто не гарантований від кулі. Може статися, що ті скарби ніхто ніколи не знайде.

Та найбільш турбувало: фашисти, вдершись до Києва, шукатимуть багатства історичного музею, і шукатимуть професіонально, як робили це по всій Європі. Досить їм тільки пронюхати, що скарби не вивезено…

Пригнічений, сидів Бондар у своєму кабінеті і вперше шкодував, що всі ці дні діяв сам. Важкої години людина горнеться до людини, шукаючи підтримки, поради, захисту. А він — один. От і маєш. Правда, до останнього сподівався, що вдасться все залагодити і з чистою совістю піти на фронт.

Звісно, за будь-яких обставин треба діяти законним шляхом. І єдино правильний — здати коштовності державі. Так велить совість.

А що як?.. Баржа вантажитиметься й завтра, лише ввечері відійде до Дніпропетровська. Запакувати кілька ящиків музейними експонатами, а до них покласти золоті? Зрозуміло, попередньо домовитися з керівництвом Академії наук, тобто діяти офіційно. При цьому про золото змовчати, а послатися на те, що не встигли вчасно відправити деякі експонати…

Іншого шляху у цей критичний момент Бондар не бачив.

Незабаром у кабінеті директора зібралися всі працівники, які ще не встигли піти на фронт. Незвичну і коротку нараду Бондар розпочав без вступу:

— Завтра мусимо відіслати частину музейних експонатів. — Він зумисне не послався ні на чиї розпорядження. Говорити ж неправду не хотілося. — Заперечень, гадаю, не буде. Наш обов’язок — врятувати якомога більше неоціненних надбань народу. Прошу Лишитися Олександра Петровича Сенченка. Решта вільні.

Сенченкові Бондар довіряв, як собі.

Бондар познайомився з Сенченком кілька років тому. Якраз тоді створювали музей українського мистецтва. Іванові Васильовичу доручили зібрати експозицію “Історія України XVII–XX століть”. А невдовзі до новоствореного музею прийшов працювати Олександр Петрович — середнього зросту, неговіркий. Перше враження — людина некомунікабельна, замкнута. Однак поступово він зарекомендував себе як здібний, вольовий і наполегливий організатор.

Коли Бондаря призначили в 1940 році директором історичного музею, він запросив до себе Сенченка. Невдовзі комуністи обрали того секретарем партійної організації.

Ні, він Бондар, не помилився, коли вирішив нарешті поділитися з Олександром Петровичем своїми клопотами.

— Треба про дещо поговорити, час назрів.

— Удвох? — неабияк подивувався Сенченко.

— Удвох, Олександре Петровичу, тільки вдвох, — зітхнув. — Не дивуйтесь, що не запросив інших. Справа надто серйозна…