Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 59

І все ж навіть очікувана засідка біля тайника виявилась несподіванкою. Ледве стримався, щоб не кинутися навтьоки і тим привернути увагу й потрапити до рук міліції. Але вдалося притамувати страх. Повільно від дерева до дерева дістався до озера, стрибнув у човен і, як міг безшумно, зник у мороці. На протилежному березі дочекався ранку і вирушив через болото. Тепер, коли позаду залишилось півдороги, він, нарешті, повірив: і на цей раз урятувався. Йти було важко, перекидав тяжкого дипломата то в одну, то в другу руку, натужно виривав ноги з баговиння. Обличчя розпухло від комариних укусів, але крок за кроком протилежний берег наближався.

35

Як тільки Карий повернувся після обшуку в садибі лісника, того викликали на допит. Лісник зайшов до кабінету виповнений благородного гніву.

— Поясніть, на якій підставі ви мене заарештували? Я вимагаю негайно викликати прокурора.

Гурба, в кабінеті якого вирішили поговорити з лісником, неголосно сказав Карому, який сидів на одному з стільців біля стіни:

— Зауваж, перші слова, які говорить будь-який затриманий тепер, це подавай йому прокурора. Як зросла юридична освіченість наших підопічних.

Максим одними губами посміхнувся у відповідь, уважно спостерігаючи за підозрюваним. Йому вже доводилось з ним спілкуватись у справі Іванюти. Тоді це був такий собі хитруватий сільський дядько, мудрий лісовичок, який знає собі ціну й любить поговорити. Тепер же навіть обличчя його, так видалося Максиму, змінилось. Натомість добродушно-розважливого добряка-любомудра постав розгніваний, рішучий, з лихими вогниками в очах чоловік. “Цікава метаморфоза”, — констатував Максим.

З майором вони домовились, допитуватиме лісника Гурба. Максим же втручатиметься по мірі необхідності й стежитиме за реакцією затриманого.

Гурба вирішив одразу ж розставити акценти.

— Заспокойтесь! Дійде черга й до прокурора. Матимете можливість ще з ним поспілкуватись. А затримати вас маємо повне право. Ви з’явились біля об’єкта, який нас цікавив. З’явились уночі, крадькома, з рушницею, зарядженою жаканом.

Як нам відомо, у вашому лісі полювання заборонено, та й звіра крупного не часто зустрінеш, особливо неподалік від села.

— Немає звіра страшнішого за людину, — пробурмотів лісник.

— Накажете розцінювати вашу репліку як підтвердження, що рушницю ви наготували для зустрічі з людиною?

Заарештований сердито стрельнув поглядом:

— Не чіпляйтесь до слів, не один рік мене знаєте.

Гурба підсунув до себе чистий аркуш паперу, взяв ручку.

— Виходить, знаю, та не все. Може, сам про все напишеш?

Лісник схопивсь на ноги.

— Що ви хочете від мене? Піймали, немов звіра якогось, в сітку, а тепер натяками різними душу травите. Немає за мною ніякої вини! Ні про що мені писати! Зрозумів? Кажи, що хочеш від мене — і відпускай додому.

— Шкода, — голос Гурби відразу став офіційним, холодним. — Тоді поясни мені, звідки в тебе оце.

Й майор висипав на стіл з невеличкої чорної торбинки золоті монети.

— Ми, з дозволу прокурора, зробили в тебе обшук. Є протокол, познайомся, — майор дістав його з шухляди. — З понятими, все як слід. Аби ти повірив, глянь сюди. — І він простягнув через стіл фотографію.

На знімку лісник побачив відчинену скриньку з порохом, біля неї кілька монет. Сумніву бути не могло, вони дійсно знайшли в порохівниці монети. Але вголос мовив:

— То й що? А коли я скажу, що ви їх, оці монети, мені підкинули? Або — знайшов нещодавно біля озера, не було коли в сільраду віднести.

Майор мовчки заховав золото.

— Знайшов, кажеш. Добре… А як ти поясниш те, що на склянці і пляшці коньяку, які ми знайшли в твоєму холодильнику, виявлені відбитки пальців рук такого собі Іванюти. І відбитки — свіжі.

— Якого ще Іванюти? Нічого не знаю, це вже облиште. Та й звідки я можу знати, що ви там мені в холодильник могли поставити? Я бачу, ви мені серйозні справи шиєте. Тому ні на які питання відповідати більше не буду. Одне скажу: дарма ви це все затіяли, упіймали не того, кого хотіли, а тепер виплутуєтесь. Ех ви…

Лісник зневажливо махнув рукою. Карий зрозумів — настав час втручатись у розмову і йому.

36

З Танченком і Шерстюком Завагін вирішив поговорити сам. Він уже ознайомився з доповіддю Карого і розумів: з арештом поквапились. Звичайно, Танченко жив за фальшивими документами, і вже це одне ставило його поза законом. Однак Завагін відчував, за Танченком напевне ж є щось, їм невідоме. І його арешт не прояснить ситуацію. Не зовсім чітко прослідковується і зв’язок Зайцев—Танченко, та зачіпка все ж є.

На голках-заколках, відібраних у Шерстюка, хімічна експертиза виявила яд, ідентичний тому, яким отруїли Зайцева. З Шерстюком було простіше, а от з Танченком ясно далеко ще не все…

Завдання поставало складне: добитись, щоб Танченко заговорив. Але як це зробити?

Керівник групи слідчих вже вкотре переглянув справу Іванюти, намагався віднайти хоч якийсь зв’язок між ним і загиблим Зайцевим. Недарма ж утікач розшукував Зайцева у Польовому! Недарма…

Схилившись над столом, Завагін повільно перевертав аркуш за аркушем. Показання Іванюти, показання Корчика, свідчення Махача, Хрінюка… Стривай, стривай. Це вже ні на що не схоже. Перше, що мав зробити після затримання Танченка і Шерстюка, це, звичайно ж, показати їх або ж їхні фотографії потерпілим, свідкам. їх могли упізнати. Тоді справа піде набагато легше.

Завагін викликав Істоменка і наказав йому пред’явити фотографії потерпілим від пограбування бандою “хіміків”, а також Махачу.

— Скільки тобі на це потрібно часу?

Істоменко подивився на годинник.

— До вечора ще далеко, надіюсь, Махач не встиг набратися. За годину, можливо, обернусь. Де знімки?

— Візьмеш у Дубовика, вже повинні бути. Не поспішай, зроби все як слід, з понятими, з протоколом. І все якнайшвидше мені на стіл.

Коли за Істоменком припинилися двері, Завагін підбадьорився — тема для розмови з Шерстюком в нього є. Цей повинен підказати своєю поведінкою, як розговорити Танченка. А якщо свідки чи потерпілі признають Танченка, відкрутитися йому буде тяжко. Переступивши поріг, Шерстюк спідлоба зиркнув на слідчого.

Завагін посадив його навпроти і наказав конвою вийти. Хвилину-другу мовчав, було чути лише, як важко дихає Шерстюк.

Він сидів на стільці напружившись, вся його постать була настороженою, розгублено зиркав довкола, уникаючи поглядом Завагіна.

“Боїться, — подумалось слідчому. — Є гріх за душею. Тоді попробуємо таке”.

— Мова йтиме про вбивство, пограбування, злочинну групу, тому детально з вами займатиметься хтось з групи слідчих. Наша розмова — попередня. Та від неї залежить багато. Особливо для вас.

Шерстюк зблід і ще нижче схилив голову. Від його колишньої показної тупої байдужості не лишилось і сліду.

Завагін уже зустрічався з таким типом людей. Фізично дужі, відчайдушні, навіть зухвалі на волі, в обстановці, коли їм ніщо не загрожує, вони нерідко зламувались, впадали в апатію одразу ж після арешту. Особливо якщо було за що відповідати. Схоже, з Шерстюком трапилося саме так. З досвіду Завагін знав — найщиріші показання такі люди дають на перших допитах. Доки не оговтались як слід.

— Було б несправедливо відповідати вам за інших. Тому хотів би відразу визначити міру вашої провини, провини Танченка, Іванюти, вбитого вами Зайцева.

— Я не вбивав, — тихо сказав Шерстюк. І швидко, немов боячись, що йому не дадуть договорити, додав: — Я не вбивав. Психолог сказав, він тільки засне, от я і вколов. Вбивати я не хотів.

— Слідчий розбереться. Ваш Психолог своє отримає, поговоримо про вас. Чому ви чекали Іванюту саме біля тайника?

Завагін поставив так питання, бо очікував або ж почути підтвердження версії Карого (Іванюта мав повернутись до схованки), або ж її заперечення. Адже Шерстюк не знав, що тієї ночі біля Литої могили затримали не Іванюту, а лісника.