Розшук - Дмитренко Юрій - Страница 50

Кмітливі сільські бабусі враз зрозуміли вигідність нової тролейбусної лінії. Ціни за кімнати, які здавали студентам і приїжджим, відразу підскочили, бо бажаючих зняти квартиру в мальовничому передмісті стало набагато більше. В однієї з таких бабусь і зняли, не торгуючись, кімнату Танченко й Шерстюк, які видавали себе за командировочних.

У цей ошатний будинок неподалік від гомінливого мототреку й поверталися обоє з кафе. Танченко переконався, що за Шерстюком ніхто не стежить, наздогнав його по виході з тролейбуса. Не змовляючись, пішли через мототрек.

— Чого приперся в кафе? — сердито зашипів Танченко, пересвідчившись, що вони на стежці самотні. — Завалитись хочеш? Сказано було не рипатись!

— Не шуми, — звів на нього безбарвні очі Шерстюк. — У мене була добряча причина. Він утік від них.

— Хто втік? — не зрозумів Танченко. — Від кого втік? Ти що плетеш?

— Клієнт наш, якого ми лягавим підставили, утік. — Меланхолійно зронив з тонких вуст Шерстюк. — Бачу, з ним буде не так просто, як тобі хочеться. Що робитимемо?

Танченко такого не сподівався. Здавалося, все було продумано до деталей. Коли спроби випитати що-небудь про скарб провалились, він вирішив перехитрити цього удачливого шукача скарбів і придумав, на його погляд, блискучий, хоч і затяжний спектакль.

Випадково ставши свідком бійки в парку й вбивства Павла Шугіна, він підібрав його паспорт. І там же, у парку, його осінило. Треба навести на слід цього самовпевненого хлопчиська карний розшук і дати йому зрозуміти це. Коли Іванюта відчує переслідування — заметушиться, прагнутиме або ж надійніше заховати знайдене золото, або ж пошвидше реалізувати його. Тут і вступить в гру він, Психолог. Єдина складність — не випустити з-під контролю золотошукача. Втім, це вже справа техніки. Тому й поклав тієї ночі у руку вбитому золоту монету. Й потім, де можна було, залишав у місцях появи Іванюти золотий слід. Подумки уявляв, як обурюються в міліції цьому піжонству. До честі слідчих, вийшли на Іванюту вони порівняно швидко. Ще б пак, подумалось Танченку, так допомогти їм! Шість монет пожертвував, а паспорт, фотографія, комедія з тим п’яндилигою в барі, якому він дав золото на зуби? Якби вони за це не вхопились, гріш їм ціна. От тільки на пошті не поталанило. Проморгав спільника Іванюти. Як посилку відправляв — засік, але чому отримував її інший — і тепер не зрозумів. Карний розшук випередив. Плакали монетки… Хоча він переконаний, це ще далеко не все. Адже ящик, біля якого довелось прибрати Панасюка, був щонайменше втричі місткіший, ніж посилка. І було в ньому золото — це безперечно.

Такі думки миттю пронеслись у свідомості Танченка, поновили в пам’яті події останніх двох тижнів.

Утік. Як же це йому вдалося? Втекти до суду? Про таке й чути не доводилось. Ось тобі й дилетант. Що це дає в ситуації, яка склалась? Чи здогадується Іванюта, як потрапив за грати? Навряд. Значить, шукатиме їх, сподіватиметься на допомогу. Це прекрасно! Куди подасться насамперед? Треба поміркувати…

— Присядемо? — кивнув Шерстюку на пусті трибуни вечірнього мототреку. — Тут зручно: нас видно, але непомітно не підійдеш.

Шерстюк мовчки присів поруч.

— Звідки дізнався? — запитав його Танченко.

— По радіо вранці передавали.

— Що саме?

— На території області знаходиться особливо небезпечний злочинець. Прізвище, прикмети. Все, як у протоколі.

— Коли це було?

Шерстюк ліниво зиркнув на годинник.

— Дві години тому, він там у якогось лісника мотоцикл спер під Знам’янкою.

— Он як? Значить, він буде шукати Панасюка в дослідній.

— Скоріше всього. Тільки про нього й знає.

Але Танченко його не слухав.

— Раз він шукатиме Панасюка, значить, той чистий. Виходить, він нас лягавим не продав.

— Виходить… Даремно ми його підставили. Він цього нам не пробачить. А фраєр він, як бачиш, серйозний. Про тебе по радіо на всю область не об’являть. Таке буває не часто.

— Заткнись, — обірвав Танченко, — розкаркався… Нам з тобою боятись його нічого. Під вишкою ходимо. Забув? Заєць на тобі висить. Гріх на душу взяли, а золото наше далеко не все. Думати треба, як того фраєра розколоть. А те, що він скаконув, — добре. Сам нам золото принесе. Діватись йому нікуди.

17

Група зібралась у кабінеті Завагіна. Крім Карого, Істоменка, Лавренюка та Дубовика, до неї підключили ще старшого лейтенанта Віктора Тимчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Цей схожий статурою на атлета чоловік і раніше паралельно з ними займався золотом, якого в цій справі не бракувало, згодом — разом з Істоменком — агрохімлабораторією в Польовому, а тому був обізнаний з усім добре.

Завагін подивився на годинник, підсунув до себе папери. Карий відразу упізнав серед них свою доповідну, над якою допізна мучився учора, намагаючись ув’язати в одне ціле загалом красномовні, але розрізнені факти. Він уже знав: біля Литої могили загинув Зайцев-Панасюк.

— Причину смерті Зайцева встановлено, — тихо сказав Завагін. Усі повернули до нього обличчя. Начальник слідчого відділення за ці дні осунувся, схуд, на обличчі різкіше окреслилися вилиці. Максиму навіть здалося, зморшки на чолі у нього стали глибшими. Ще б пак! Надзвичайний випадок у практиці — втік заарештований, через кілька днів — ще одне вбивство. І хто знає, чого далі чекати. Так подумалось Карому, й він спробував перемкнути увагу на інше, став дослухатись уважніше.

— …Знову, схоже, “хіміки”, — долинули до нього неквапно виважені слова Завагіна. — Очевидно, мене або тебе, — він поглянув на Істоменка, — хтось із злочинців бачив у Польовому. Зрозуміли: ми вийшли на Зайцева-Панасюка — й усунули його. Тут я з тобою згоден. Але ти не пояснив, як убитий опинився у Чорному лісі, біля Литої могили. Версія, за якою він ховав чи забирав золото з ящика, якого знайшли в катакомбах, мені видається непереконливою. Невже, проживаючи в Польовому, Зайцев ховав би щось в Чорному лісі? У Карого версія переконливіша.

Зачувши своє прізвище, Максим мимоволі відчув, як напружились його нерви. “Хвилююся, чи що? — подумалось. — Значить, не впевнений у своїй правоті остаточно”. Підвівся.

— Я допускаю — в ящику, знайденому біля Литої могили, були заховані речі Іванюти: акваланг, можливо, одяг. Дубовик знайшов там кілька ниток з різних матеріалів. На ящику збереглися чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, його спільники, довідавшись про арешт Іванюти, розшукували там скарб. І щось не поділили…

Завагін слухав, перебігаючи очима висновки експерта-криміналіста.

— Як можна пояснити те, що окрім відбитків пальців Іванюти на ящику не залишилось більше нічиїх? Знову пальчата?

— Пальчата, — подав голос Дубовик. — На цей раз вони їм не допомогли. Хтось із злочинців поспіхом провів у темноті по дну і стінах ящика. Дошки там з одного боку не стругані. Маємо кілька ниток з рукавичок.

— Зможете встановити, ким виготовлені? — не втримався Тимчук і винувато зиркнув на Завагіна.

— Зможемо, — коротко доповів Дубовик і продовжував, гортаючи записник. — Ми також встановили: паспорт Шугіна і паспорт Панасюка підроблені рукою Зайцева.

— Тобто зв’язок між Іванютою і Зайцевим усе ж таки є. Тепер він зримий і навіть подвійний: газ, документи, тайник…

— Монети ще, — додав Істоменко.

— До речі, про монети. Дуже їх вже рясно у цій справі, таке враження, ніби злочинці зумисне вистелюють ними свій шлях. У вас є щось нове? — Завагін поглянув на Тимчука. Той зробив порух підвестись, але Завагін заспокійливо махнув рукою.

— Всі монети, схоже, з одного місця. На них, як ви знаєте, відбитків пальців рук не залишалось. Іванюті можна вірити. Він дійсно знайшов скарб. Днями будемо піднімати з дна озера решту ящиків. У розщелині вони. Ехолот показав глибину 30–35 метрів. Дістанемо. Є нове по Хрінюку. Роботи з ним непочатий край. Будемо арештовувати. Перевіряємо ательє. Добре, що в бухгалтерії архіви збереглися. Ще б рік — і їх знищили б. А там — ціла поема в цифрах, написана Ізяславом Ісаковичем. Прокурор проти арешту не заперечує.