Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 11

— Дивіться і пам’ятайте! Так буде кожному, хто посміє тікати!

Михайло мовчки вантажив каміння. Коли «капо» одійшов, він сказав, звертаючись до Гаррі:

— Все міф… вигадка… Бідний Свамі втішав сам себе… Гуру, йога — все це примари… І ми так само загинемо. Нема як вийти з проклятої петлі…

Гаррі задумано дивився десь вбік. Потім тихо сказав:

— Що він хотів сказати? Що треба шукати під каменем?..

Михайло байдуже махнув рукою і покотив тачку до машини. Безнадія, апатія владно сповивала його серце. Останні іскри надії згасли…

Ввечері до нього підійшов староста, одвів убік, похмуро запитав:

— За що його?

— Пропонували кудись поступити, — неохоче сказав Михайло. — Не захотів…

— Славний чоловік був, — зітхнув Бояк. — Непродажний. А серед нас багато таких, що залюбки… аби запропонували…

— Слухай, земляче, — враз загорівся Сагайдак, обережно поглядаючи навсібіч. — Ти не забув нашої розмови? Може, в тебе є випадково хлопці… знайомі…

— Які хлопці? — хитро примружився староста.

— Гарячі… ті, що від них камінь тріскається… Можна було б…

— Збагнув, — усміхнувся Бояк. — Вишкварка ти, хлопче. Випадково такого в мене нема… а не випадково є… Ша! Ні слова! Ти . Що ж — гадав, що ми будемо нидіти до смерті, не спробувавши волі? А твоєму сусідові можна довірити?

— Як собі! — схопивши Бояка за руку, радісно сказав хлопець. — Бояк, ти будь певен! Тільки скажи, коли — і тоді!..

— Все! — кивнув староста. — Ні слова більше. Сам підійду, коли треба…

Він пішов вздовж нар, перемовляючись з полоненими. Михайло підморгнув Гаррі, пропонуючи вийти надвір. Вони ходили поза бараком, тихенько розмовляли.

— Новини є? — жадібно запитав Гаррі.

Михайло ствердно кивнув головою. Непомітно оглянувшись, тихо промовив:

— Буде динаміт!

— Коли? Скоро? — скрикнув американець, сильно тиснучи руку Михайлові.

— Тихо. Не тисни так. Боляче… Ще не знаю… Нам скажуть…

Гаррі одступив від товариша, зупинився, мовчав. Дивився на повиті вечірньою млою гори, на гарячий оранжевий обрій. Очі його блищали. Може, сльози? Михайло спостерігав за ним, дивувався. Химерна істота — людина. Сповнена протиріч і несподіванок. Сьогодні Гаррі щасливий, що є можливість кинутися на страшну, ризиковану авантюру втечі. А може, пізніше, коли він доживе до старості, ця хвилина духовного безстрашшя здаватиметься йому неймовірною.

— Свамі, — сказав американець сумно. — Свамі… Ще б трохи, і він…

— Він говорив про майю, — гірко мовив Сагайдак. — А сам жив у ній. Ілюзорний світогляд, ілюзорні надії…

Гаррі намагався збагнути те, що висловив Михайло, задумливо повторив:

— Майя… Хто знає, де майя?

Вони повернулися до барака, мовчки повечеряли, лягли спати. Обидва жили подвійним життям, подвійним відчуттям: один струмінь, як і завжди, плинув у світі форм — проходила перевірка, гомоніли полонені, хтось співав тужливу пісню, десь сердилися, сварилися французи, — а фонтан суб’єктивного жадання випереджував дійсність, творив образи омріяного. Постріли, вибухи, втеча, густі ліси і обличчя рідних, близьких людей. О якби сталося!

Сон довго не приходив. Михайло лежав у напівмаренні. Йому ввижалися гори і над прірвою — труп Свамі в зеленому військовому вбранні. Над ним в’ються чорні птахи, сідають на груди, викльовують очі. Михайло хоче кинутись на вороння, прогнати його, не дозволити терзати мертвого товариша, але м’язи не слухаються, тіло непідвладне йому. Десь з туману пливуть прозорі постаті жінок. Хто вони? Русалки чи духи гір? Видно згорьовані обличчя, струджені руки. Ні, не русалки, то матері, сестри, кохані. Ось і Михайлова мати. Він хоче впасти їй до ніг, розповісти про свій полон, але не відчуває ні рук, ні тіла.

А жінки не бачать Михайла, вони зараз оплакують солдата-індуса, мужнього кшатрія, який не побоявся смерті. Над ним з’являються постаті солдатів, тужливо схилені голови їхні, руки безсило опущені вниз. Сумно линуть звуки пісні, давньої пісні — такої знайомої, рідної. З болем запитують матері у солдатів:

— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,

А де ж ваші списи?

Ледь вловимим зітханням котиться над горами відповідь синів, змучених полоном, ворожою неволею:

— Наші списи у ворога в стрісі,

А ми самі у лісі.

— Ой ви, козаченьки, ой ви, молоденькі,

Ой де ж ваші коні?

— Наші коні на міцній припоні,

А ми самі в неволі…

Зненацька Свамі підводиться, встає з землі, оглядається. Чути здивований голос:

— Як я довго спав… Майя оволоділа мною… Гаррі, Михайле, де ви? Чи чуєте мене?..

Розтанули постаті матерів, солдатів, з різким, зловісним криком полинуло в небо чорне вороння. Сагайдак прокинувся весь в холодному поту. За вікном розплющував заспане око ранок, на нижніх нарах тихенько молилися старі поляки.

Михайло ще чув протяжні слова пісні, докірливий голос Свамі, він одлунював у свідомості. Що це таке? Навіщо такі жарти психіки? Людини вже нема, а її образ з’являється в снах, щоб мучити і бентежити…

Він уже не міг заснути. Незабаром встав Гаррі. Вони хутко вмилися, поснідали. До них підійшов Бояк. Неголосно промовив:

— У вашій трійці буду я. Щоб не напоротися на юду…

День видався похмурий. Над горами пливли низькі свинцеві хмари. Вони оповили снігові хребти, опускалися в долини. Полонених при вході до каменоломні посилено обшукували, змушували скидати черевики, зазирали в рот. У двох полонених знайшли невеличкі ножики, виточені з шматочків сталі. їх при всіх нещадно шмагали шомполами. Полонені, понурившись, мовчки дивилися на екзекуцію. Після видовиська дали сигнал до праці. Загуркотіли тачки, почувся ненависний голос «капо».

Бояк подивився на кам’яний гребінь, зітхнувши, сказав:

— Лежить. Навіть поховати не можна людину…

Михайло мовчки глянув у той бік. Все, як і вчора. Чалма, зелений рукав. Соп, сон — химера божевільної свідомості…

Гаррі, який одразу відійшов до скелі, де лежали молоти й ломи, якось дивно скрикнув, потім метнувся до товариша. В його очах танцювали сині вогники божевілля чи зухвальства.

— Михай, ти казав — майя?

— Що з тобою, Гаррі? — занепокоєно спитав Михайло. — Може, ти хворий?

— Ага, щось не те! — ствердив Бояк. — Чокнутий він якийсь…

— Михай, — судорожно сказав американець. — Свамі живий…

Михайло оглянувся, взяв товариша за руку. М’яко промовив:

— Гаразд, гаразд, Гаррі. Потім поговоримо. Я розумію — тобі дуже важко…

— О диявол! — гаркнув Гаррі. — Слухай… Він написав нам. Ось тут…

Американець розтулив долоню, на ній лежав малесенький жовтий прямокутник паперу.

— Читай. Щоб ніхто не помітив…

Михайло схопив папірець, на ньому були написані слова — англійською і російською мовами. Букви розпливалися, з очей Михайла текли сльози. Як же це? Як може бути? Адже лежить труп… А тут написано: «Друзі, залишаю два автомати, десять гранат. Захоплюйте машину, проривайтесь. Я підтримаю. Свамі».

Михайло протер очі, ще раз перечитав. Моторошна хвиля холоду хлюпнула в спину, покотила по тілу. Невже правда? А може, провокація ворогів? Щоб виявити, хто готується до втечі?..

— Що там? — прошепотів Бояк. — Я не второпаю, що сталося?

Михайло не відповів йому, підступив до Гаррі, тривожно запитав:

— Провокація?

Американець заперечливо похитав головою. Поглядом вказав на камінь.

— Все є. Два автомати. Запасні обойми. Гранати…

— А як же…

Михайло розгублено показав на гори.

— Не знаю. Факт, — відповів Гаррі.

Сагайдак повернувся до Бояка, той старанно розкладав дошки для тачок. До горбка під’їжджала машина.

— Земляче, — схвильовано озвався Михайло. — Треба починати сьогодні. Одразу…

— Що починати? — не зрозумів староста. — Поясніть, що сталося?

— Індус не вмер. Він передав зброю. Доки нас не викрили, треба прориватися…

— Так, — сказав Бояк. Поплювавши на руки, він взявся за молот, вдарив кілька разів об камінь. Кипув молот, глибоко вдихнув повітря, почухав потилицю. Підійшов до Гаррі, схилився до каменя. Заворожено зиркнув на воропені дула автоматів. — Загорніть у френчі. Хто з вас вміє шоферувати?