Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович - Страница 10

— Голова йде обертом, — прошепотів Михайло.

— Не дивно, — сказав Свамі. — Чорний Орден використав для своєї мети найсвященніші символи Сходу — Шамбала, Калапа, Агарта…

— Навіщо?

— Щоб заплутати людей, щоб відштовхнути шукачів світла від ідей Еволюції. З давніх-давен в Гімалаях розповідається легенда про великих мудреців, які живуть на вершинах гір. Кажуть, що вони мають зв’язок з далекими світами, що вони інколи й самі з’являються серед людей…

— Не розумію, — озвався Гаррі. — Хто ж тоді ті, які допомагають Гітлеру? І чому вони використовують світлі поняття?

— Камуфляж! Невже не ясно? Поряд з ідеєю Світла йде ідея Тьми. В Тібеті безліч монастирів чорної віри. Всі вони об’єднані в могутній орден, зв’язані з чорним європейським окультизмом. Зачеплено все найсвятіше, найчистіше, переплутано ідеї. Зупинити процес неможливо, чорні сили повинні виявити весь свій потенціал. Зараз приходить до кінця Калі-юга, Чорна епоха. Так говорять наші індуські книги. При кінці Калі-юги, перед початком Сатья-юги, Світлої епохи, все найгидотніше виявить себе в тій чи іншій формі…

— Страшно, — сказав Михайло. — Аж не віриться…

— Свамі, — промовив Гаррі, — а може, ти перебільшуєш? У тебе фантастичне мислення, містичні уявлення…

— Факти не можуть бути містичними чи реалістичними, — строго відказав індус, поглянувши на Гаррі. — Я віддаю перевагу істині. Я не хочу заривати голову в пісок, як страус. Досить про це, друзі… Я не для того розповів, щоб сперечатися. Мені не страшні погрози німців. Я думав про вас…

— Про нас?

— Тільки. Ти не забув про свій план, Михайле?

— Ні, — прошепотів хлопець. Він глянув униз, прислухався. — Полягали. Що ти пропонуєш?..

— Не знаю. Ще не знаю. Я підтримую твій план. Зроблю все, що зможу…

— Як?

— Краще не вимовляти вголос. Покладіться на мене. Станеться так, як я сказав. Не сперечайся зі мною… Ти все одно не придумаєш нічого іншого. Та й часу для роздумів нема. Знищать мене — вам кінець. Я хочу, щоб цього не сталося. Ще й іншим допоможете… Спати… і тихо…

Михайло лежав, не міг заснути, в свідомості роїлися фантастичні думки. Хвилі розмаїтих почуттів заливали серце хлопця. То радість підкочувалася до душі, переповняла єство тривожним передчуттям свободи, то острах холодив-заморожував спину, малюючи картини жахливої розправи, розстрілу, переслідування. Ті уявлення поступово перейшли в сон. І в сні Михайло теж пробирався попід дротами, біг по скелях, плив через бурхливі потоки.

Пробудження було важким. Свамі не снідав, не відповідав на запитання. Лише на виході з табору він коротко кинув:

— Не забудь же, Михайле…

В каменоломні до Михайла підбіг Бояк, занепокоєно спитав:

— Що там скоїлося? «Капо» обіцяє показати цирковий номер з індусом. А це значить, що його вирішили теє… Ти скажи йому, земляче…

— Я розумію, — озвався Свамі. — Не турбуйся, старосто… Я спробую сам…

Бояк відійшов. Михайло підступив до індуса, гаряче зашепотів:

— Нападемо на «капо», вб’ємо його. Потім машиною на повному ходу крізь вахту. Можна проскочити?

— Авантюра, — сплюнув американець. — Без зброї. Хоч би автомат та пару гранат!

— Не смійте нічого робити, — суворо проказав індус. — Терпіння. Скоро наша воля. Умійте тримати себе в кулаці!

— Свамі, — знову не стримався Сагайдак. — Свамі, якщо ти володієш йогою, загіпнотизуй «капо», потім шофера…

Індус з жалем поглянув на Михайла, перевів погляд на величні, білосніжні вершини. Вдарив ломом у камінь.

— Тобі ще багато доведеться пройти, доки ти збагнеш істину, Михайле. Саме в цьому моє розходження з тими, хто хотів учора зламати мене. Вони не рахуються з волею людей. Карма кожної людини для них — плювок. її можна роздушити, розтоптати. А перекази Шамбали, учення Калачакри понад усе ставлять свободу волі людини. Кожне насилля обернеться бумерангом. Потік понесе тих, хто мужньо стрибне у нього… О, «капо». Беріться до тачок, я накладатиму…

«Капо», криво посміхаючись, зупинився біля Рішідеви, заклав руки за спину. Індус не звертав на нього уваги, б’ючи молотом об камінь.

— Ей, ти, — гукнув «капо», — чому не возиш?

— Він навантажує нам, — сказав Михайло. — Ми возимо вдвох…

— Тебе не питають, — озвірів «капо», замахнувся палицею. Сагайдак скрикнув, на лобі в нього з’явилася багрова смуга, виступила кров. — Геть звідси! А ти, індуська гієна, бери тачку. Бери, бери! Чого очі витріщив?

Рішідева мовчки підійшов до тачки, зупинився. «Капо» кивнув Сагайдакові:

— Кидай каміння. Та побільше!

Михайло, витираючи долонею кров з чола, похапцем вкинув кілька каменів у тачку. Індус взявся за ручки, хотів везти.

— Стій, — гаркнув «капо». — Мало! Ще кидай! Ще! Ще! Чуєш, що кажу?

— Але ж він не повезе, — хотів заперечити Михайло.

— Ще! — осатанів німець. — Так! Тепер вези!

Рішідева насилу зрушив тачку з місця, вона колихалася на дошці, кривуляла. Всі м’язи індуса нап’ялися, обличчя посіріло. В грудях Михайла вибухало ридання. Йому хотілося кинутися до ворога, вп’ястися в горло і рвати, рвати його на шмаття, кусати, топтати ногами. Полонені, які працювали недалеко, одверталися вбік, нагнувшись, хутко довбали каміння. «Капо» йшов поряд з Свамі, реготався, помахуючи палицею. На підйомі до горбка тачка з гуркотом перекинулася, каміння розсипалося. «Капо» вилаявся і вдарив індуса по спині. Свамі не скрикнув, блискавично стрибнув убік. Палиця вдруге піднялася вгору, але не опустилася. Рішідева страшним поглядом дивився на німця. Той одступав назад, обличчя в нього нервово сіпалося, очі бігали,

— Зараз, — бурмотів він, — зараз я приведу охоронців. Ти в мене заплачеш! Ти в мене заплачеш, підла тварюко!

Він повернувся і підбігцем кинувся до конвойного поста. Свамі, важко дихаючи, наблизився до друзів. Усміхнувся болісно. Кивнув Гаррі. Торкнувся пальцями до руки Михайла.

— Все. Пора. Шукайте під тим каменем…

— Що? Що ти сказав? —- скрикнув Михайло.

— Догадаєтесь. Прощайте!

Індус різко повернувся і кинувся бігом до кручі. Полонені дивилися на нього здивовано, але мовчали. Американець сумовито сказав, гірко посміхнувшись:

— Збожеволів! Його вб’ють…

Видно було, як індус вибрався на скелястий виступ і спритно почав підніматися на прямовисні скелі. Всі полонені затамували подих. Навіть не чути було ударів молотів, лише машини потихеньку гурчали. Зненацька почулося завивання сирени. Різко залящали постріли. Полонені попадали на землю.

— Лягай! — скрикнув Гаррі, ховаючись за скелю. — Вб’ють!

Михайло притаївся за каменем, схвильовано дивився на маленьку зелену постать, яка чарапкалася по стрімкій крутизні. Навколо неї здіймалися фонтанчики порохняви, вибиті з гранітних скель кулями, та Свамі не зупинявся.

Сльози заливали очі Михайла, вуста машинально шепотіли:

— Ну ще трохи, ще трішечки! Ну, Свамі… поспішай!..

Знав, що даремна його надія, знав, що індусу неможливо врятуватися, але вкладав увесь пал свого серця у безмовне моління, в той незримий захист, який серце посилало приреченому другу.

Від поста вдарив ще один кулемет, кілька автоматів. Над прямовисною стіною, де повз індус, клубочилися хмари пилюки. Та вражені полонені бачили — Свамі не падає, він наближається до верхів’я першої гряди. Ще трохи, ще одна хвилька, і тоді кулі не досягнуть нещасного втікача!

Індус сягнув руками рятівного карниза, підтягнувся на руках, став на скелі. І зненацька впав.

Михайло скрикнув, одвернувся, заплакав невтішними сльозами. Стрілянина замовкла. Біля Сагайдака почулися кроки, голос Гаррі:

— Вставай, Михай… Свамі нема…

Сагайдак підвівся, затуманеним поглядом дивився на товариша, гірко шепотів:

— Як же це, Гаррі? Як же так?

Він з острахом глянув на скелі. А може, неправда? Може, здалося? Ні, ясно видніється між камінням чалма, зелена сорочка. Над горами з криком кружляли ворони. Від контрольного поста йшов самовдоволений «капо». Порівнявшись з Сагайдаком і Гаррі, він зневажливо сказав: