Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 36

Про що думали по дорозі солтис Маршалок зі своїм неговірким братом, так і зосталося загадкою, але коли всі четверо вибралися зі стежини на ширший просік, будь-яким міркуванням відразу настав кінець. Обидва боки дороги перегородили кінні гайдуки в багатих кунтушах, озброєні якщо й не до зубів, то в усякому разі по шию. Чекати від цієї зустрічі нічого доброго не доводилося, а коли Михал побачив рослявого літнього магната в атласному жупані — він сидів на вороному жеребці, який нетерпляче перебирав копитами, — то спохмурнів остаточно.

Йому навіть не треба було бачити чубчик білої чаплі, що прикрашав дорогоцінне руків’я фамільної шаблі, щоб упізнати старого князя Лентовського.

— Це по мене, чи що? — розгублено пробурмотав Мардула, озираючись навсібіч, мов загнаний облавою вовк.

— Та ні, приятелю, це по мене, — мимохіть гірко посміхнувся Михал.

Розбійник замислено почухав потилицю, ще раз глянув на гайдуків, які стояли підпериш боки, — і раптом змією пірнув у кущі та вмить розтанув у лісі.

Михал так і думав, що за Мардулою ніхто не кинеться, — не по його гулящу душу прибув до Підгалля князь Лентовський зі своїми людьми.

— Здавайся, вбивце! — вигукнув якийсь гайдук, схоже, старший. — Падай князеві в ноги, чобіт цілуй — може, зглянеться їхня ясновельможність!

Сам князь навіть слова не мовив до Михала.

Подітися воєводі не було куди, зброя його залишилася в Шафлярах, тікати навмання від верхівців не було сенсу, як і сподіватися, що на порятунок до нього з’являться з Виснича графські люди під орудою тестя Казимира, тож Михал зрозумів: настав час помирати.

Помирати, звісно ж, не хотілося, але Михалек давно звик до думки про власну смерть; тим більше, що живим здаватися князеві хотілося ще менше. Воєвода Райцеж добре уявляв, яку смерть здатен вигадати досвідчений у катуваннях та не обтяжений сумлінням старий Лентовський для вбивці свого сина-спадкоємця.

— А ви беріть мене, не соромтеся! — криво посміхнувся воєвода. — Три десятки озброєних на одного беззбройного — чого вже там! Треба ж колись князівську платню відробляти, холопи немиті!

І презирливо сплюнув під копита князівському жеребцеві.

Він навмисно прагнув вивести з рівноваги Лентовського та його гайдуків: один удар шаблі або влучний постріл — та й по всьому, без страждань.

— Ну що, сміливці?! — під’юджував він трохи розгублених ворогів. — Хто хоче МІЙ чобіт поцілувати? Підходьте, на всіх вистачить!

Якщо хтось наблизиться, то з’явиться можливість відібрати шаблю чи ніж, і гайдукам після цього вже напевно доведеться вбивати воєводу, який зібрався помирати в гарному товаристві.

— Легкої смерті хочеш, пся крев? — голос князя був схожий на хрипле вороняче каркання. — Що ж, я тобі її подарую, коли просиш!

Князь кивнув старшому гайдукові, і той підкинув до плеча рушницю, невідомо, всерйоз чи жартома збираючись стрельнути.

Наступної миті, як здалося Михалу, саме загусле повітря хвацько й коротко свиснуло, і тонка ясенова стріла виросла з гайдукового горла, пробивши його наскрізь. Усе на якусь хвильку завмерло, потім гайдук повільно завалився на бік і м’яко сповз із сідла. Від падіння зведена рушница вистрелила, і на протилежному боці просіки дико заіржав, метнувся пріч і впав додолу кінь, придавивши вершника, і той несамовито вилаявся.

— Наступна стріла — твоя, князю. Отож думай, — пролунав із хащі напрочуд спокійний голос; Михал тільки з деяким запізненням упізнав у ньому голос Мардули й мимоволі захоплено подумав: «Молодець, розбійнику! А я думав, що ти злякався та й дременув від гріха подалі…»

Майже відразу зовсім із іншого місця пролунав пронизливий молодецький свист, хаща відгукнулася таким же потрійним свистом, а звідкись із глибини лісу долинуло глузливе пугукання, до якого пугач, ясна річ, не мав жодного стосунку.

Князь, із усього видно, вагався, а гайдуки без його наказу теж не зважувалися рушити з місця. Нікому не хотілося розділити долю побратима, який валявся на землі в калюжі власної крові зі стрілою в горлі.

І тут на сцену виступив до пори до часу всіма забутий солтис Ясиця Кулах. Його мовчазний брат Кшиштоф так і сидів собі край просіки, і було незрозуміло, чи обходить його те, що діється, бодай до якоїсь міри.

— Я, солтис Ясиця, якого дурні люди ще Маршалком зовуть, — проголосив старий, вийшовиш на середину просіки й глянувши князеві просто у вічі. — Може, чув, твоя ясновельможносте?

Лентовський похмуро кивнув — чув, мовляв.

Чим невимовно здивував Михала, котрий не чекав од магната Лентовського такої поінформованості щодо подій у Підгаллі.

— Попитати в тебе хочу, князю, — вів далі солтис. — Купиш — не купиш, як кажуть, а поторгуватися можна… За віщо пана воєводу на той світ спровадити хочеш?

— Сина він мого вбив, — знехотя процідив крізь зуби Лентовський легенько погладжуючи руків’я шаблі.

— Убив? Жах який! Ти чув, Кшиштофе?! Ну гаразд, мовчи, ти в мене мовчун… У чесному двобої убив чи із-за рогу підкрався?

— Не твоє діло, старий! — відрізав князь. — Якийсь незнатний шляхтичок, пахолок цього вихопня Висницького, убиває спадкоємця Лентовських — і щоб я мовчки так утерся?! Не бути такому!

— Незнатний, кажеш? — щиро здивувався старий. — А я, дурень, думав, що честь шляхетська — на всіх одна! Отже, не вгадав! Ти чуєш, Кшиштофе? Значить, воєвода на князенка сам на сам іде, а князь на воєводу — трьома десятками гайдуків пре! От уже не думав, не гадав!

— Ніколи мені з тобою тут баляндрасити, солтисе Кулах! — гайдуки отетеріло переглядалися: грізний Лентовський явно намагався приховати свою невпевненість. — І не стій на дорозі, старий, по-доброму прошу! На тебе я зла не маю, та, боронь Боже, під копита чи під кулю потрапиш, тоді нарікай на себе!

— А ти мені не погрожуй, князю! — старий не підвищував голосу, але його блакитні очі недобре зблиснули. — Тут тобі не твій маєток, тут Підгалля, а я й Михалек… і воєвода Михал — не твої холопи без’язикі! Знаєш, мабуть, що зі старостою [21] Смаковським скоїлося, коли він із гуралями мірятися силою здумав?

Лентовський знав. Двадцять із гаком років тому новотарзький староста Смаковський — родовитий шляхтич герба Сліпий Кінь — одержав дарований королем Сигізмундом привілей і спробував завести в Підгаллі свої порядки, силоміць відітнувши добру третину долинних пасовищ та орних земель. І жорстоко поплатився за жадібність та самовпевненість — чорнодунаєвицькі солтиси підняли Бескиди проти старости-лиходія; оцей самий старий, котрий стоїть зараз перед князем, постав як отаман на чолі розлючених гуралів, маєток старости було взято приступом, частину гайдуків перебили, решта врятувалися втечею, а самого старосту порубали чупагами так, що потім навіть тіло впізнати не змогли.

Після цього випадку солтис Ясиця Кулах і одержав своє прізвисько — «Маршалок»; а брат його Кшиштоф донині зберігає на почесному місці чупагу із засохлою кров’ю на лезі й нікому не дає до неї торкатися, чи, тим більше, зчищати майже обсипану кров.

А король вирішив закрити очі на те, що трапилося, — посилати кварцяное [22] військо в непрохідні гори на втихомирення тамтешніх пастухів, серед яких кожен третій — розбійник, кожен другий був розбійником, а кожен перший — ним буде, не мало ніякого сенсу.

І тепер старий князь Лентовський чудово розумів, що коли дійде до серйозної крові, то ні

його гайдукам, ні йому самому з цих гір навряд чи дано буде повернутися. Можна захиститися конем від стрільця, що засів у лісі, можна порубати в смертній січі не один десяток гірян, але однак живими їм звідси піти не дадуть.

— …У гуралів, твоя ясновельможносте, свої закони, — провадив між тим старий. — Нині ввечері Божий Суд призначено, і негоже Боженьку на півслові перебивати. Не один ти пана Михала за вбивцю вважаєш, от і з’ясуємо, чи винен він у першій смерті! Ну а після, якщо синова загибель палить твоє князівське серце і якщо воєвода живий залишиться, викликай його на чесний бій або виставляй свою людину, і ніхто вам не заваді не стане. А отак, із юрбою гайдуків та на одного беззбройного, хоч би що він там накоїв — не люблять цього у нас, ох не люблять! Отож, думай, князю, добре думай: чи вартує твоє життя й життя пахолків твоїх одного забитого воєводи? А коли діло намислиш — рушайте з нами до Шафляр, станьте табором на лузі біля західної околиці, гістьми будете, на Божий Суд глянете, а там — як сам вирішиш.