Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон - Страница 35

— Так, пане солтису [20], - негайно погодився молодий розбійник. — Але ж я не думав… і гадки не мав, коли на Божий Суд кликав — щоб потай, у лісі…

— Божий Суд — це правильно, — схвалив солтис Кулах. — Боженько довго терпить, однак суворо судить. І на тебе марно грішити не стану. Тільки ми з тобою все одно підемо. Слава за тобою, хлопче, дурна волочиться, гірше від щурячого хвоста: ще якби ти гроші чи худобину яку вкрав, як порядний гураль, — а то жінку при надії! Та й на людей наговорюєш, — солтис статечно вказав на Михала. — От і довелося нам із Кшиштофом від самого Чорного Дунайця до вас у Шафляри їхати, аби чого не сталося… Та не пишайся ти, дурню, не пишайся, не задля тебе одного ми тут! Ти на всі Татри, мов бугай, розкричався, цікаві цілими зграями пруть, усяке трапитися може… Добре, ходімо.

Довго дивилися шафлярці вслід тим, які пішли: дивіться, люди добрі, он вони, двоє непримиренних ворогів — Мардула-розбійник із Михалеком, сином покійного Самуїла-баци — та два старці, солтис Ясиця Кулах на прізвисько Маршалок і його брат Кшиштоф, які теж неквапливо бредуть у бік лісу…

2

Вони доволі довго блукали довколишнім незайманим лісом, у якому дерева рубали тільки поблизу селищ. Видно, лукавець Мардулаі навмисне збивався з дороги, петляв, як піднятий лисицею заєць; Михалу двічі здавалося, що вони тут уже проходили, але на стару пам’ять про Кривий ліс, де бував іще хлоп’ям, він покластися не міг. Нарешті розбійник зупинився поперек нічим не примітної стежини, однієї з багатьох, кинув косий погляд на своїх супутників і стиха свиснув.

Майже відразу кущі праворуч від стежини ворухнулися, і з них виступив хлопець приблизно того ж віку, що й Мардула, горбоносий, чорнявий, дуже схожий на цигана, у короткій сорочці навипуск і полотняних штанях, заправлених в онучі та перехоплених ремінцем; на ногах хлопця красувалися вівчарські постоли, змайстровані з одного шматка шкіри, на голові — плаский капелюх з вузькими крисами в ланцюжках. У руках лісовий бурлака тримав довгий лук, із-за плеча визирав сагайдак зі стрілами, а за поясом зручно прилаштувалася невелика замашна сокира.

— Приведи її, Галайдо, — коротко наказав Мардула, і старі Кулахи, Ясиця й Кшиштоф, непомітно перезирнули: до болю зараз був схожий юний робійник на свого батька, який згинув у Оравських Татрах вісім років тому.

Хлопець мовчки схилив голову й нечутно гулькнув у чагарник.

Мардула тим часом сів прямо на траву край стежини й приготувався чекати. Обидва діди статечно вмостилися навпроти, підстеливши прихоплене казна й навіщо рядно (ну тепер-то зрозуміло — навіщо, недаремно Кшиштоф ніс його під пахвою); Михал, щоб не стояти стовпом, подумав-подумав і влаштувався на пеньку за два кроки від Мардули.

У голові воєводи одна думка стрімко наздогнала іншу, і осередком, центром кожної було одне — Беата! Чомусь він схильний був вірити розбійникові, що з дружиною нічого не сталося, коли не брати до уваги того, що тендітна жінка, у тяжі, увесь цей час поневірялась по лісах у товаристві запеклих душогубів. Михал важко повів плечима й зненацька подумав, що ні Мардула, ні хлопець з луком аж ніяк не схожі на душогубів. Можливо, тому їм хотілося вірити. Але вірити — це одне, а на власні очі побачити Беату, перемовитися бодай слівцем, доторкнутися до м’якої коси… Авжеж, знав сучий син Мардула, як примусити його, Михала, пристати на будь-які умови. Знав, здогадувався — чи не однаково тепер. Справу вирішено, увечері їм з Мардулою вступати у вогненне коло з чупагами в руках — і покине місце Божого Суду, швидше за все, тільки один із них.

Михал почухав укушену якоюсь мошкою щоку й піймав себе на тому, що потай співчуває дурненькому Мардулі, який обстає за чужим, по суті, йому чоловіком проти прийомного сина цього самого чоловіка. Ну ким доводиться Мардулі-розбійнику, юному гультяєві, старий Самуїл-баца?! Вважай, ніким. Та ні ж! — на рожен лізе, зі шкіри пнеться, життя власного не шкодує! Цікаво, як би вчинив на місці Мардули він сам, воєвода Михал Райцеж, шафлярський приймак Михалек Івонич?! Та точно так само! Хіба що дружину чужу не крав би… А коли б йому, як Мардулі, ніхто не повірив? Отож-бо, друже воєводо. Правий розбійник, нехай і на свій розсуд — але правий. Якщо з Беатою все гаразд…

Із нею все гаразд! — суворо приструнчив себе Михал. Інакше й бути не може. Інакше не повів би його сюди Мардула. Чи розбійник хитріший та підліший, ніж здається на перший погляд? Он, навіть солтис Кулах пішов, щоб приглянути… Але ж де йому наглядати, такому старому?!

Але тут воєводині думки перебив шурхіт — кущі розсунулися. Михал підхопився й на мить завмер, дивлячись, як Беата, одягнена в довгу сукняну накидку поверх плаття («Молодці, розбійне плем’я, додумалися!»), вибирається з чагарників, шанобливо підтримувана під руку все тим же циганкуватим хлопцем.

Здається, із дружиною справді все гаразд.

Жінка відчепила колючу гілку від краю накидки, підвела голову, побачила воєводу, який стояв на стежині…

— Михалек! Живий! — і, вже не звертаючи уваги на розгубленого хлопця Мардули, Беата кинулася чоловікові в обійми.

…Михал притискав до себе дружину, яка заливалася щасливими сльозами, невлад цілував її в губи, у щоки, у ніс, заплутався в її лляних розкуйовджених косах і не зважувався вивільнитись, щоб ненароком не завдати Беаті болю, відчував крізь одяг її теплий розповнілий стан, і зазирнувши нарешті в її повні сліз очі, а вони так і променилися радістю крізь мерехтливу завісу, раптом відчув, як клинок спізнілого розуміння й каяття входить до нього в душу, розриваючи невидиму плоть.

«Михалек! Живий!..» — ці слова вагітної Беати протверезили воєводу краще, ніж цебро крижаної криничної води, вилите похмільного ранку на голову сина мамою Багантою. Адже як воно бувало: підхопишся спросонку, мокрий по саме нікуди, жижки зимовим боягузом трясуться, ноги роз’їжджаються, наче в щойно народженого теляти, у голові мов чорти ночували, язик розпух колодою — і сором, і встид морозом по тілу, коли згадаєш, що витворяв учора в п’яному чаду!

Не про себе думала Беата, коли заручницею їхала з-під Тиньця до неблизьких Шафляр, не про дитину під серцем своїм піклувалася, поки Мардулині побратими її, вагітну, по лісових барлогах тягали — про нього, про Михалека, про чоловіка непутящого, котрому накласти головою все одно, що на пальці сплюнути…

От воно й вихопилося першим, інстинктивним:

— Михалеку! Живий!..

Хапай, воєводо, ще один ляпас долі!

Який же сліпий він був увесь цей час! Отже, даремно загинув молодий князенко Янош?! Даремно викликав Михал на себе гнів старого князя Лентовського?! Даремно мучився весь цей час, їв себе, як іржа залізо?! Даремно заявився у Шафляри до батька-Самуїла й став мимовільною причиною його смерті?!

Усе — даремно?!

Розмахуй палашем, воєводо, але не лазь у чужі душі — куди тобі, криворукому…

— Я люблю тебе, — зривистим голосом прошептав Михал. — Тепер у нас усе буде гаразд.

— Чому буде? — запитала у відповідь Беата і посміхнулася крізь сльози. — У нас і було все гарно… І зараз — добре…

Потім вони ще довго стояли, не спроможні розімкнути обійми, аж поки Мардула, нарешті, не витримав і пробурчав зніяковіло:

— Ну годі, доволі лизатися! Нам пора…

Їм справді було пора.

3

На зворотному шляху Мардулу діймали сумніви, і юний розбійник злився на себе за це, навмисно вкотре згадував Самуїла-бацу, який сповзає на траву — зрештою, хлопець таки домігся свого, вичавив із голови того копозистого хробака. Цей пихатий шляхтич казна-якою кривдою добувся до шляхетского звання — убивця; отже, сьогодні ввечері все має вирішитися. Треба бути останнім базікалом, щоб не розуміти: у воєводи до графа Висницького першого-ліпшого не беруть, та й плечі в шляхтича… Добрі плечі, не ситим життям склепані, і з обличчя видно, що битиметься воєвода люто, як звір, за самицю свою, а в наддаток ще й за шляхетський гонор та честь родову! Іди, воєводо, ступай Кривим лісом, грай жовнами на високих вилицях — не знаєш ти, що приготував для гри з тобою лихий Мардула! Хіба ж даремно розбійник за Самуїла-бацу вступився?! — ні, не даремно, дядько Самуїл того вартий, ох, вартий… Спи спокійно, бацо, Мардула за тебе розплатиться, так розплатиться, що чортам моторошно стане!