Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения - Страница 27

Але в жодному з ваших супермаркетів навіть не чули про беарнський соус!

– Це французьке жлобство мене вже дістає, – коментує Роже Яна. – Як я ненавиджу цих буржуа! Але і в скромних чарах буржуазії щось-таки є! Я перебрала в пам'яті всіх наших дівок з курсів, хто вчив французьку – ти ж знаєш, французи англомовних не люблять, і слава Богу! Згадала про тебе! ЖанМарк – це просто золотко! Це твій стиль! Трошки завумний, трошки романтичний, проте вміє рахувати гроші! У нього власне діло, і добре йде! А мій капіталіст працює на дядю!

На околиці, де мешкає Яна, ще лежить сніг. Роже замикає машину і вони пробираються до під'їзду крізь брудні низенькі кучугури.

- Хоч би скорше випручатися звідси і більше не повертатися! – бурчить Яна.

Стіл накрито на чотирьох. Чекають Жан-Марка, щоб сісти обідати. Мати Яни в сусідній кімнаті не спускає з колін онуки Людоньки, яку завтра вранці заберуть назавжди. А Людонька вередує, поривається за стіл до дорослих. Приходить ЖанМарк. Справді дуже симпатичний хлопець. Сідають за стіл, Роже відкриває біле вино до риби під майонезом, бо беарнського соусу в Києві не знайти. Жан Марк наливає Олесі й усміхається їй.

- Ці наші вина, це просто жах! – кривиться Яна, а ЖанМарк навпаки каже, що це pas mal. Між рибою і м'ясом подається салат, – купила на Бесарабці, та хіба це салат? – скаржиться Яна, але коли ти навідаєшся до нас із Роже до Тура, ми тебе почастуємо таким, що ти і…

До наступної страви Яна подає червоне і щиро зізнається:

- Ненавиджу подавати! Я через те й заміж не виходила, щоб не подавати! Але Роже – це раптом такий шанс!

- Ой, давай я тобі допоможу носити страви! Мені зовсім не важко! – вигукує Олеся і поспішає на кухню, а ЖанМарк – за нею. І, поки вони накладають м'ясо на великий таріль, він розповідає, мовляв, на відміну від інших своїх братів, завжди допомагав мамі накривати на стіл, і навіть дуже любив це. На десерт – шампанське. Це вже не місцеве, а правдиве французьке. «La veuve Clicot». Під дротом, що тримає корок, металевий медальйон з портретом удови.

- Збережи його, – каже Жан-Марк Олесі. – Як запоруку того, що ми питимемо таке шампанське ще раз.

Олеся телефонує додому, батька нема, знову кудись поплентався, можливо, сидить у кафе, їсть сосиски і салат «Смак», ох, як вона змордувалася з ним! Жан-Марк завтра також їде до Франції, сідає в машину до Роже з Яною. Але він неодмінно повернеться! А зараз іде провести Олесю додому.

Поки вони чекають автобус на зупинці, Жан-Марк бере її за руку і каже:

- У вас такі довгі гарні пальці, а нігті підстрижені зовсім коротко.

- Я не маю права на довгі нігті.

- Ви лікар?

- Я піаністка. Вчителька музики.

- Чому ж я не попросив вас заграти?

- В них нема інструмента.

- А й справді! – сміється Жан-Марк. І Олеся сміється. Їй весело вперше за бозна-скільки років.

- В моєму домі у Вуароні є білий рояль. Моя мама найбільше любила грати тридцять третю сонату Айдена. Ви б не могли мені заграти її, якщо колись завітаєте до мене?

- Кого-кого?

- Айдена.

Олеся не може зрозуміти, Жан-Марк намагається написати в повітрі ім'я композитора.

- Ну… такий, у перуці…

- Всі до Бетговена носили перуку.

- Не Бетовен, а Айден. У нього був концерт, гаснуть свічки!

- Гайдн! – нарешті зрозуміла Олеся. – Ні, тридцять третьої сонати я не знаю. Але обов'язково знайду і вивчу!

Під'їхав автобус.

– О, ці околиці! Вони всюди однакові. А ви живете в серці міста? – він так і сказав, au coer de la ville.

Так, Олеся мешкає в середмісті у великому сталінському будинку, який уміло вклинився між старовинних споруд. Ось вони виходять з метро, тепер недалеко. Олеся знаходить очима свої вікна. Всюди суцільна темрява, навіть у батьковій спальні.

Слава Богу, значить батько спить. Все спокійно. Тільки в кухні якесь дивне сяйво.

Олеся прощається з Жан-Марком.

- Ми неодмінно зустрінемось, каже він, ретельно записуючи її адресу латиницею і кирилицею, – якби в мене зараз у руці був келих для прощального тосту, я випив би за тридцять третю сонату Айдена!

Поки ліфт повзе вгору, в Олесиних вухах звучить голос симпатичного француза. Це ж треба, щоб все налетіло так нагло і так божевільно!..

Ключ швидко відмикає двері помешкання. Дивно, батько не замкнувся на ніч. Перше приміщення з передпокою – велика кухня. У темряві світиться розжарений чайник. Олеся стоїть на порозі, заворожена зловісним видовищем і не може відвести погляду. Потім наважується наблизитися до плити, вимкнути газ і падає, на щось налетівши. Дурний біль падіння, ввімкнене світло, спека у кухні, холодний батько на підлозі, 03, швидка допомога, родичі, яких розбудили вночі, чужі люди в домі… на ранок їй сказали, що батько помер від серцевого нападу. Це сталося вдень, коли ще не вмикають світла.

Поставив грітися чайник і впав замертво, коли Олеся ще була на роботі. Якби вона тоді ж повернулася додому, а не їхала до Яни, все було б так само. Тільки чайник не розжарився би до червоного.

- Відмучився, а головне: відмучив бідне дитя, – зітхали під час похорону.

- Все віддав дитині, а вона йому в останню хвилину води не подала. – Перемовлялися між собою одні. Від цих дітей добра не діждешся, – гуділи інші.

Оркестр грав попурі з Шопена, «Замучен тяжелой неволей» і «Не думай о минутах свысока». Курсанти несли труну і подушечки з орденами. Олесю в чорній хустці вели під руки завуч Рита Гаврилівна і далека родичка з боку покійної матері.

Через два тижні в поштовій скриньці з'явився білосніжний довгий конверт з Маріанною на марці. В Олесі не вистачило духу викинути листа, не читаючи. Але вона не відповіла.

Чорний березень закінчився і чорний сніг розтанув.

Зацвіли абрикоси. Учениця Олесі, жебрачка Маруся, знову прийшла на заняття до музичної школи, хоча за неї так ніхто і не платив.

- У вас хтось помер? – кивнула вона на чорну хустку своєї вчительки.

- Батько.

- То можна прийти на ваш рояль?

- Почекай, заки мине сорок днів. А потім, звісно, приходь.

Сорок днів минулося, і прийшов другий лист із Франції…

«Для мене дуже важливим було те, що було тоді, у березні.

Мені здалося, що й для тебе також. Невже це був просто гарний настрій? Чому ти не відповідаєш мені? У цьому світі люди, котрі хоч трохи розуміють одне одного, одне одного не знаходять… Цього мало у вашому світі, цього мало у нашому світі також. Мені здалося, того дня був хороший початок…»