Повії теж виходять заміж - Кононенко Евгения - Страница 26

Як тільки Тала побачила Олесю на порозі, то одразу ж витягла з-під прилавка порцелянову філіжанку. Іншим відвідувачам каву подавали в пластикових стаканах. Старий алкоголік Матвій, який дрімав біля порожньої пляшки й недоїденої канапки, підвівся, вклонився Олесі з особливою галантністю упосліджених і гепнувся на своє місце лише тоді, коли Олеся сіла за сусідній столик. Тала підбігла з ганчіркою, протерла поверхню.

- А мого? – промукав Матвій.

- А обійдешся.

Олеся була гарною, як сонечко. Завжди з усмішкою, з дитячим сяйвом ув очах. Всі, всі, чий погляд зустрічався з Олесиним, мимоволі усміхались їй у відповідь. І чоловіки, й жінки. Її всі любили, цю дівчину-дитину з ямочками на щічках, якій було вже за тридцять. Така дівчина просто не могла вийти заміж. Віртуальний наречений неодмінно здобув би статус недостойного чарівної Олесі.

- Як батько, Олесю? – запитала Тала.

– Батько… батько… – Олеся перестала усміхатися, – він завжди був такий тактовний, такий шляхетний, такий розумний! Кажуть, військові дурні! А він завжди все розумів!..

Батько Олесі пережив інсульт рік тому. Мати померла, доглядаючи старого. А батько встав на ноги, одначе то вже був не батько. Найжахливіше, його не можна було тримати в межах оселі. Він одягався, неслухняними руками в'язав краватку, брав палицю, йшов на люди, розповідав знайомим і незнайомим, що дочка отруїла матір і тепер хоче отруїти його…

- Він вчора був тут. Їв сосиски і салат «Смак».

- Він заплатив?

- Так, не турбуйтесь… Боже, скільки горя на світі!

До кафе увірвалися галасливі хлопці, вони розшаркалися перед Олесею і замовили собі горілки, а Олеся допила каву і попрощалася, повернувши Талі порцелянову філіжанку.

В Олесі сьогодні ранкові уроки. Це для дітей, які ходять до школи на другу зміну. Прийде жебрачка Маруся, яка не ходить до звичайної школи, а тільки до музичної. Обдароване дитя бездарної епохи. Покладе на інструмент свої червоні пальчики, заграє так, як дівчатка її віку не вміють. Маруся не знає нотної грамоти і не хоче вчити. Але гратиме, як мале чортеня.

Заплющивши очі, не помічатиме, що з носа тече на підборіддя.

- Ти би вчилась на скрипці, Марусю. Це тобі може стало б у пригоді.

- Я вчусь для душі. В переході все одно, як грати. Аби більше шуму.

За Марусю вже два місяці не платили. Раніше це робив якийсь родич. Завуч обіцяла більше не допустити Марусю до занять.

На урок до маленької класної кімнатки, куди ледве влазить інструмент, Маруся прийшла вчасно. І завучка прийшла.

- В нас не благодійний заклад, Олесю Олексііївно. Ми не маємо пільгових тарифів для убогих. Тим більше, наша платня невелика.

– Дозвольте хоча б сьогодні, Рито Гаврилівно, – Олеся просить, як школярка, і завучка виходить з класу. Маруся грає «Неаполітанську пісеньку» з «Дитячого альбому».

- В тебе ніякої можливості знайти гроші, Марусю?

- Дядя Міша більше не приходить.

- Якби не мій хворий батько, я вчила б тебе у себе вдома.

- А у вас вдома рояль? – виявила інтерес Маруся.

- Рояль.

- Білий?

- Чорний. Але з дуже добрим звуком.

Після Марусі з'явився Саша, якого привела гувернантка.

А потім приходили інші діти і звучали сонати й етюди, вальси й тарантели.

- Ну хіба так можна, Владику, – заледво не плакала Олеся, – це ж Чайковський! Не адаптована п'єска, це він сам написав, хоча це й технічно дуже просто! Я, пам'ятаю, так пишалася, коли вперше грала Чайковського!

- А покажіть! І вона показує. І сонний Владик нарешті прокидається, і ці дві з половиною хвилини звучання слухає навдивовиж уважно. І заради таких пробуджень варто жити в цьому безладному світі!

- Олесю Олексіївно, вас до телефону!

Вона квапиться до учительської, перервавши урок, чого зазвичай не робить – боїться, що дзвонять із дому. Але на дроті давня подруга Яна Робащук. Колись вони з нею разом вчилися на курсах французької мови.

- Ти повинна сьогодні приїхати до мене.

- Я не можу, в мене нездужає батько.

- Тим більше. Тобі треба розвіятися.

- Яно, він дуже хворий.

- Я знаю. Щойно телефонувала тобі додому, мені доповіли, що ти пішла за ножем, аби його зарізати.

- Яно, це з ним інколи буває. Але все одно…

- Але все одно, ми з Роже заїдемо за тобою. Коли в тебе кінець уроків?

– З яким Роже?

- Я тебе питаю, коли закінчується твій останній урок?

Олеся ніде не була півтора року. Лише на роботі. А коли батько ставав агресивним і виганяв її з хати – це зазвичай траплялось надвечір – блукала навколо дому, стежила за вікнами. Ось всі шість вікон світяться. Це найвищий пік неспокою. Ось меркне вітальня, потім кухня. А ось нарешті тільки в батьковій спальні горить лагідний канделябр. Отже вгамувався. Або й задрімав. Тепер йому можна буде тихенько запропонувати снодійне і мати спокій до ранку.

Перед великим запорошеним свічадом в учительській Олеся розчесала волосся і знову зібрала його на потилиці, але неслухняні русяві кучері впали на скроні і щоки. За вікном посигналило авто.

- Чи не вас, Олесю, чекає синє «Пежо»?

«Пежо» і правда чекає на неї.

- Знайомся, це Роже. C'est Olessya, mon cheri.

Чорнявий невисокий чоловік виходить із-за керма, чемно кланяється Олесі, а та подає йому руку, яку він тисне обережно, але міцно.

Яна штовхає Олесю на заднє сидіння, сама сідає поряд зі словами: «Je prend la place pres d'Olessya», і вони їдуть до Яни, яка завтра разом зі своєю п'ятирічною донечкою Людонькою і з Роже виїздять до Франції. Назавжди. Всі приятелі Роже, з якими він її знайомив, страшенно заздрять йому, бо він зумів знайти собі таку розкішну жінку як ото вона, Яна. І всім захотілось й собі такої самої. Це наші козлороги нас не цінують. А в цивілізованому світі нам, слов'янським жінкам, немає ціни. А сьогодні в нас буде Жан-Марк. Але прошу: жодного слова про хворого батька. Треба думати про життя.

А смерть сама про нас подбає. D'аccord?

Несподівано сама для себе Олеся повторює це слово – D'accord!, і розпочинає з Роже невимушену балачку про погоду і про те, чи подобається йому Київ.

- О! Київ! Saint-Sophie! Laure de Petchersk! C'est magnіfique!