Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 64

Повернулася вдень, бліда і без велосипеда. Рука в гіпсі; виявилося, каталася Богдана по старій дорозі над піщаним кар’єром, куди і дорослим, і дітям хід строго-настрого заборонений. Земля осіла, і Богдана звалилася. Шию, на щастя, не скрутила, а поламала тільки руку. Вибралася на шосе, «проголосувала», довезли її до лікарні. А велосипед там і залишився, у кар’єрі: рама лопнула.

Олег Вікторович знову повівся, на думку Клави, непедагогічно. Замість того, щоб пояснити Богдані зв’язок між непослухом і нещастям побіг негайно в кар’єр, щоб велосипед витягнути і раму зварити, і узагалі все що потрібно поправити.

Не знайшов велосипед. Засипало піском; але обіцяв Богдані, що в понеділок піде з лопатою і відкопає.

Богдана обіцянкам його особливо не зраділа. Сиділа бліда, дивилася на пальці, перемазані гіпсом, на слова батька тужно кивала, а Клавдії взагалі наче й не бачила.

Страх запанував у житті Клавдії.

Уночі жахи. Удень — ніби тінь за нею ходить. Не зводить сповнених ненависті Богданиних очей.

Олег Вікторович усе бачив і все розумів. Розривався між дружиною й улюбленою дочкою, став приходити додому напідпитку, а то й зовсім п’яним. Уже не треба було ніяких свят — приходив п’яний і падав на ліжко в одязі, і сивушний дух стояв так щільно, що Клавдії доводилося стелити собі то на веранді, а то й у коморі.

Мучився сам від цього. То голубив Богдану, а то і бив. Доброти це дівчині не додавало, і Клавдія, хоч як намагалася не засмучувати чоловіка, сказала якось сердито — піду. Повернуся до матері; несила жити в одному домі з такою злостивістю.

Олег Вікторович довго сидів на кухні похмурий. Потім пішов до дочки й оголосив їй: улаштую тебе в економічний технікум в NN. Технікум гарний, у мене там знайомі; конкурс атестатів не пройдеш — то хоч по блату ввіпхнуть.

— Вижити з дому хочеш! — крикнула Богдана так пронизливо, що почула не тільки Клавдія Василівна, й сусіди за тонкою стінкою. — Не піду! Нехай вона забирається!

Олег Вікторович надягнув кепку і, ні слова не кажучи, пішов. Повернувся додому в драбадан п’яний, але не упав на ліжко, як звичайно, а поліз з кулаками на Клавдію: дитину з рідної домівки виживаєш, відьмо?!

Клавдія Василівна, ледве вирвавшись, утекла до матері. По вулиці йшла крадькома, ховаючись за деревами: чи не бачить хто? Час був пізній, але багато вікон ще світилися.

У матері прикривала долонею щоку. Брехала щось; мати брехні не вірила, хотіла викликати міліцію — «знімати побої»; Клавдія ледве відговорила її від цього ганебного наміру. Ніч провела без сну, на кухні за клейончастим кривоногим столом, і сльози капали в остиглий чай.

Ранком прийшов Олег Вікторович. Стояв на колінах, просив пробачити; Клавдія його по-людськи дуже розуміла. Не відрікатись же від дочки. Не виганяти. Не розлучатися. Яка не є, а усе ж своя.

Повертатися додому Клавдія відмовилася. Не можу її бачити, сказала просто. Ти, рідний, вибач, але я з нею під одним дахом жити не стану.

Олег Вікторович пішов.

Чутки в місті тепер уже не затихали. Мати приходила з базару вся червона, перші три хвилини відмовлялася хоч слово повторити з «цього триндежу», потім довго кляла плетух, бажаючи, щоб у них повідсихали язики, а потім уже викладала усе: і як Олег Вікторович в’ївся на рідну дочку на догоду новій дружині, і як возив Богдану, ледь не зв’язану, у районне місто NN — «здавати» у якийсь жахливий технікум для розумово відсталих сиріт, і як директор того технікуму сказав Олегу Вікторовичу: почекай, ось вона тебе так само в будинок для старих здасть! І як Богдана клялася, що повіситься або утопиться, і друзі її скорботно говорили своїм батькам: довели дівку. Шкода ж. Раптом та й накладе на себе руки.

Клавдія Василівна сиділа тихо, у місто не виходила, навіть у двір не показувалася. Чекала, поки трохи стихне. Воно, може б і не стихло так швидко, але тут сталася пожежа в єдиній на все місто дев’ятиповерхівці, і в тіні цієї новини сімейні проблеми Олега Вікторовича втратили для базік привабливість.

Саме напередодні пожежі Олег Вікторович прийшов до Клави. Нічого не сказав, постояв поруч, опустивши голову, й у мовчанні було все: і що любить, і скучив, і господарство занедбане…

Теж ні слова не говорячи, Клава зібрала вузлик з пожитками і повернулася назад, під чоловіків дах. Боялася пліток, але ніхто її повернення навіть не помітив — усе місто зайняте було передачею новин з місця події: де зайнялося, як рятували, як якийсь дивак викинув із дев’ятого поверху улюблений фікус у діжці і ледь не вбив пожежника, і подібні важливі подробиці.

Три дні минули спокійно, навіть мирно; потім Богдана знову дала про себе знати, влаштувавши за вечерею потворну сцену: не бажала, бачите, їсти кашу, жбурнула миску об підлогу, билася головою об стіну — заморити хочете сироту! Тільки Клавдія цього разу не розгубилася і не розлютилася, і не засмутилася навіть, а тихо й спокійно сказала Богдані: годі тобі. Поглумилася, і досить. Тепер я господарка. Іди добровільно в технікум. Може, життя навчишся.

Богдана кинула на мачуху повний ненависті погляд і втекла з дому, на прощання так ляснувши дверима, що посипалася зі стелі крейда.

І всю ніч десь пропадала.

І ранком не повернулася. І не повернулася до вечора, зате прибігли, засапавшись, два Богданиних однокласники — мовляв, потонула Богданка. Утопилася. Ось її сумка. Кинули Клавдії під ноги ясно-рожеву клейончасту сумочку, що Богдана мала звичай носити через плече. І втекли.

Клавдія сама не повірила і чоловіка заспокоїла: придурюється дівчисько. Знущається. Лякає. Проте Олег Вікторович поспішив у міліцію, і незабаром усе містечко N хіба що на вухах не стояло: шукали Богдану.

Хлопчиська, приведені у відділок, розповідали одне й те ж: Богдана, доведена мачухою до розпачу, стрибнула у вир. Вир у місцевому ставку дійсно був: на дні били ключі, і в найспекотніший день найдосвідченішого плавця могло затягнути у вир або звести корчами — вже як поталанить. А тепер стояв квітень, лід недавно зійшов, і, звичайно, людина, яка потрапила б у вир, мала мізерні шанси на порятунок.

Викликали водолазів. Обшукали дно ставка, але нічого не знайшли, крім правого Богданиного черевика. Черевик, говорила Клавдія чоловікові, ще не доказ, його вона могла кинути в ставок, а сама — на потяг, гроші у неї водилися… До речі, метрика зникла разом із Богданою. З документами, виходить, топитися пішла.