Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 63

Сусіди, що ще недавно називали сироту «нахлібницею» і «паршивкою», раптом перейнялися до неї співчуттям. Клавдія, довідавшись, у чому справа, спершу нервово сміялася, потім доводила з піною на губах: неправда! Та бреше вона, ви їй, сопливій, вірите, а мені ні?!

На жаль, усе складалося саме так. Богдана була наділена якимось диявольським мистецтвом облуди. Їй вірили. Клавдії — ні.

Уже говорили, що вона обкрутила вдівця заради його будинку та грошей. Що вона всі ці роки тільки й думала, як би вискочити за директора; що вона й у смерті блондинки винна (не уточнювали, щоправда, яким чином). І виростала, міцніла, передавалася із уст в уста нова легенда про жорстоку мачуху, що зживає зі світу юну пасербицю.

Одного разу, повернувшись з базару, Клавдія сіла біля входу на низьку табуретку, упустила поруч кошика і розридалася, не маючи більше сил стримуватись. Її щастя розсипалося прахом. Косі погляди, злісні жарти, глузування і ненависть від учорашніх добрих знайомих — та за що ж?!

Сталося так, що Олег Вікторович повернувся у той день з роботи раніше звичайного. Відкривши двері своїм ключем, він застав Клавдію ридаючою, кинувся утішати, обіймати, а потім і розпитувати, хто скривдив. Клявся стерти з землі, розібратися як слід, хто посмів?!

Клавдія не змогла приховати від нього те, про що знало вже все місто, і тільки він, Олег Вікторович, не знав. Вона ж бо, Клавдія, вискочила за нього через гроші, а пасербицю заживо хоронить, щоб ні з ким було поділяти спадщину…

Зрозумівши, у чому справа, Олег Вікторович сполотнів. Міцно обійняв Клавдію, побіг на кухню, знайшов в аптечці якісь пігулки, приніс дружині зі склянкою води. Клавдія проковтнула безмовно, умилася і лягла в постіль. І довго лежала, глибоко дихаючи, слухаючи, як сходить у животі, ніби сонце, пігулка, і поширює навколо себе спокій і тишу.

У той день Богдана повернулася додому годині об одинадцятій. Батько, ні слова не говорячи, міцно взяв за руку і повів до її кімнати; там, не звертаючи уваги ні на лемент, ні на сльози, зняв ремінь і відпоров добряче, так, як вона давно заслужила.

Сусіди, зрозуміло, відразу про все довідалися. Жаліючи Богдану (і боячись, звичайно, нових дивовижних обвинувачень), Клавдія умовила Олега Вікторовича відразу повернути дівчиську велосипед, магнітофон і лахміття. Можливо, уміле поєднання батога і пряника принесе нарешті плоди…

Після батькової «науки» Богдана справді змінилася. Зробилася слухнянішою і тихішою, не огризалася, не грубіянила, не пропускала школу, не поверталася за північ. Радіти б, але у Клавдії Василівни усе тривожніше ставало на душі. Вона ледь стримувалася, щоб не здригатися щоразу, зустрічаючись із пасербицею очима.

Богдана дивилася дивно й страшно. Зелені тіні жили на дні її очей — там сиділа ненависть така глибока, така шалена, що Клавдія мимоволі знічувалась під цим поглядом. Не раз і не два говорила собі: та нехай робить що хоче, нехай пропадає де здумається, яке їй, Клавдії, діло, навіщо взялася виховувати чужу дочку? Навіщо втрутилася, навіщо зробилася ворогом, цур її, бач як дивиться… Відьма…

Відводила очі, з Богданою намагалася не зустрічатися і не розмовляти, але ніяк не могла позбутися думки, що повітря в будинку давить. Що Богданина ненависть висить у ньому, ніби ядушна хмара пропан-бутану. Що хочеться вирватися і піти — хоча б до матері, на три скрипливі сходинки, позбутися воднораз шепоту за спиною і отрутних Богданиних очей.

А тут ще зі здоров’ям почалися проблеми. Клавдія змолоду була міцною і навіть картки в поліклініці не тримала, а тепер довідалася відразу, де в неї серце, і що таке тиск, і як ниє спина, і як набухають вени… Навіть золота коронка в роті, здається, потьмяніла. Мати хитала головою: зурочили тебе. Точно, зурочили. Поїхати б до бабки, зняти пристріт, а то ж усе гірше та гірше…

Скаржитися чоловіку не зважувалася. Як і раніше, літала по будинку, усюди встигала, але вже без вогнику, без колишнього ентузіазму. Радість згасла зовсім.

— А щоб тебе! — сказала якось спересердя, слухаючи скімлення сусідського хлопчиська, який другу годину надокучав під вікном дівочої кімнати: «Богда-ано… Богда-ано!..» — Чортдана, не інакше!

Ніхто не чув.

Тієї ночі Клавдії приснився страшний сон. Тим страшніший, що ніби співпадав із дійсністю, вона то дрімала, то прокидалася. Снилося їй (чи ввижалося), що з темного кутка їхньої з чоловіком кімнати виходить ніби собака, ясно-жовтий, як кістка. І йде до неї, Клавдії, блискаючи очима, цокаючи пазурами по дерев’яній підлозі.

Здавалося б, що страшного — собака приснився. Але чим ближче вона підходила, тим ясніше ставало Клавдії, що із собакою щось не так. Було в її очах, у рухах, у тіні на підлозі щось непросте, не звіряче і не людське. Та й звідки взятися в кімнаті собаці? Собакам місце надворі…

Клавдія хотіла вибратися зі сну, переверталася, трусила головою, піднімалася на лікті; от, здавалося б, прокинулася, у кімнаті темно й тихо, поруч похропує директор, і час полегшено зітхнути: «Куди ніч, туди й сон»… Глядь — з кутка дивляться двоє палаючих очей, і все починається спочатку: крадеться дивний собака, тягнеться за ним зламана тінь, зупиняється серце. Прокинутися…

За кожним разом тварина підходила все ближче. Нарешті, стрибнула на ліжко. Клавдія прокинулося з криком, почала штовхати чоловіка ліктем у бік, будити, кличучи на допомогу. Чоловік спав як мертвий; Клавдія спробувала встати, не оглядаючись на темний куток. Хотіла дістатися до вимикача, увімкнути світло…

Собака був тут як тут.

– Іди геть, проклятий!

Підхопилася-таки з ліжка. Схопила за ніжку дерев’яну табуретку (де тільки сили взялися!) і почастувала бестію з усієї сили. По голові, як мітила, не трапила — тварина ухилилася, але дістала, здається, по лапі. Собака дико вискнув, і Клавдія Василівна прокинулася нарешті в постелі поруч із чоловіком, на світанку: нічна сорочка прилипла до спини, серце колотить, захлинається, і душно, душно… Уночі, виявляється, випадково закрилася кватирка, і в кімнаті стояв такий спертий дух, що не тільки псина — чорт присниться…

Була неділя. Пасербиця, як виявилося, піднялася раніш від усіх, сіла на велосипед і покотила кудись, нашкрябавши батькові недбалу записку.