Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 43

Богдан і Люська стояли, не знаючи, що робити і що говорити, і дивилися на справу невідомо чиїх рук.

— Це злодії, — сказала нарешті Люська, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я про таке чула… Просто прийшли й викопали.

Посередині двору, на вогневищі, знайшлося кілька обгорілих картопляних шкуринок, і це підтверджувало Люсьчину версію: злодії, зібравши чужий урожай, ще й спекли картопельку в багатті та ситно повечеряли.

Богдан розпалив вогонь у печі. Не розмовляючи і не дивлячись одне на одного, подружжя перекусило усе тією ж кількою в томаті.

— Виїдемо сьогодні, — запропонував Богдан.

Люська кивнула і через хвилину додала:

— Знаєш… А давай узагалі все тут продамо. На біса?

Перед тим як виїхати, Богдан зробив дві справи. По-перше, невідь-чого підставив драбину і заглянув у гніздо птаха, схожого на ластівку.

— Та вона полетіла давно, — сказала знизу Люська. — Злазь, а то гепнешся, драбина гнила…

Гніздо справді було порожнє, покинуте, як будинок. На дні лежало кілька чорних пір’їн.

Богдан пішов до сусідки. Передав їй дві пачки цигарок для чоловіка і запитав, ніби між іншим:

— У нас тут… нікого не бачили? На городі хтось порався, усю картоплю викопав…

Сусідка вирячила очі й чомусь сполотніла:

— Не бачили, Богдасику, і не чули. Нікого не було.

— Там багато роботи залишалося, — сказав Богдан начебто сам собі. — На пару днів…

— Не бачили. Може, вони вночі. Буває таке: злодії вночі прийдуть, усе обтрусять, повикопують.

Богдан зітхнув і попрощався. Уже від хвіртки обернувся:

— Тітко Олено… А ви тут такого кота великого не бачили? Такий… Очі такі…

І розтяг до скронь свої власні очі, ніби зображуючи китайця.

Бабка енергійно захрестилася, рука її замигтіла в повітрі, як спиця колеса:

— Ні, що ти. Що ти! Гнатович, царство йому небесне…

Сховалася в будинку й зачинила двері. Богдан згадав, що Гнатовичем кликали колишнього хазяїна будинку.

Подружжя відчуло полегшення, коли угода купівлі-продажу була нарешті зроблена. Вони продешевили, звичайно, продаючи будинок восени, а не навесні, та ще поспіхом. Новий покупець заплатив сто вісімдесят доларів, але Богдан з Люською і тому були раді.

Коли поверталися, в електричці — Люська зізналася, що не хотіла купувати цю хату, і що вона їй не подобалася ніколи:

— Ще й ця… баба Палажка, придуркувата така, на кутку живе, пам’ятаєш? Ще тоді підійшла до мене і сказала, що, бач, Гнатович був чаклун і що ми з цією хатою наплачемося… Так і вийшло.

— Так ну її, цю картоплю, — в’яло погодився Богдан. Він дуже втомився. Хотілося спати.

Обоє поринули з головою в роботу і навчання, благо Денис тепер ходив у садок, добре прижився в колективі і майже не хворів. Картоплю купували в магазині — дрібну, часто гнилувату. Потім вдалося з машини купити два мішки за прийнятною ціною.

— Тепер на всю зиму вистачить, — говорила Люська. — Бр-р… Як згадаю цих жуків…

Богдан не згадував про те, що трапилося на городі, поки одного разу йому не привиділася величезна волохата тінь, що одним стрибком перескочила через дитячу пісочницю. Це було в його власному дворі. Богдан повертався ввечері з роботи, ліхтарі не горіли, і в тьмяному світлі вікон не диво було прийняти за чудовисько звичайного помийного кота.

Люська, що відкрила йому двері, була бліда і якось нервово хихикала:

— Репетував отут сусідський кіт під дверима… Прямо вив, таким голосом моторошним… Хотіла вийти, шугнути його…

— Вийшла? — запитав Богдан.

Люська знітилася:

— Знаєш… Пізно вже… Вирішила зайвий раз двері не відчиняти.

А через кілька днів, повернувшись з роботи з Денисом під пахвою, Люська виявила вхідні двері посмугованими на жмути. Дерматин висів чорними стрічечками, і потворно стирчали в усі сторони шматки вати.

— Дільничному скажу, — пообіцяв, повернувшись, Богдан. Люська трималася чудово — спокійно пояснювала Денисові, що то погані хлопчиська із сусіднього під’їзду балуються, ріжуть чужі двері, але дядько міліціонер їх піймає і покарає.

Дільничний довго скаржився на свинські мерзенності «битовухи» і маленьку зарплатню. Богдан співчутливо кивав. За ремонт дверей довелося викласти гроші, відкладені на електричний чайник.

А ще через кілька днів, нашвидку снідаючи за кухонним столом, Богдан підняв голову — і зустрівся поглядом з очима-щілинками на круглій пиці без носа, з вертикальними щелепами. Пика припала до шибки ззовні.

Богдан поперхнувся. Прибігла Люська. У вікні, зрозуміло, нікого не було, і Богдан посоромився розповісти дружині правду. Він завжди вважав себе витриманою людиною з міцними нервами. У той вечір дорогою додому він зайшов у аптеку і купив флакончик валеріани.

— Для кота? — запитала знайома аптекарка, весела веснянкувата мати-героїня.

— Ага, — безтурботно відповів Богдан. І, вийшовши з аптеки, чомусь перехрестився — ледве не вперше у житті, сковано й незграбно.

Валер’янка не допомогла. У ту ніч Богданові наснився сон, що цілком можна було назвати кошмаром. Він сидів на овочевій базі, перебирав картоплю, але гарних бульб не було — у його руках розтікалася кашкою гнилизна. Він знав, що з усього університету надіслали по рознарядці його одного, і він не піде звідси, поки не виконає норму. Ящики нагромаджувалися навколо, закриваючи небо. За бастіонами з подзьобаних гвіздками дощок ховався хтось, підглядав, але Богдан не міг застукати його зненацька, хоч як різко не обертався, як не крутив головою. По овочесховищу гуляв вітер, його пориви складалися чи то в шепіт, чи то в скрип:

— Розплатишся…

Він прокинувся в огидному настрої і з ранку накричав на Дениса. Сердита Люська повела в садок сердитого сина, а Богдан довго заспокоювався над чашкою чаю, що прочахала, байдуже поглядав у вікно на сумовитий дворик і стрепенувся тільки тоді, коли на підвіконня сів птах — схожий на ластівку, тільки більший. Птах дивився на Богдана єдиним оком — друге було вибите, очевидно, у якійсь сутичці.

— Киш, — нажахано сказав Богдан. І додав, забувши, що птах його не чує: — Тобі на південь… Листопад надворі… Забирайся!