Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 33

— Може бути, — продавець ковтнув «Спрайта» з пластикової пляшки.

— Які ж це речі?!

— Різні… — продавець нервово витер губи. — Дорогі, дешеві… А куплять тебе. Придивляються, прицінюються… До перших півнів неодмінно куплять.

— Ні! — сказав Андрій, борючись з нападом паніки. — Я ж не… я іду!

І він кинувся до виходу через прилавок, але там уже стояла чергова тінь — висока й кутаста. Здається, вона вже бувала тут раніше і дивилася на Андрія — він відчував погляд — так дивиться жінка на гарну, потрібну, але дуже вже дорогу річ.

— Врятуй мене, — сказав Андрій і схопився за місце на грудях, де мав би бути натільний хрестик. Рука піймала ґудзик сорочки — хреста Андрій не носив ніколи, він лежав зараз вдома, у комоді, у старому гаманці.

— Курити будеш? — запитав продавець.

— Врятуй мене! — заблагав Андрій. — Я вирвуся… приведу сюди… ментів… УБОЗ… вони цей ринок накриють… знесуть…

Продавець гірко посміхнувся. Похитав головою:

— Ні… На речі немає управи. А врятувати тебе… Навряд чи. Тільки…

Він замовк. Узяв довгий ціпок з гаком на кінці, зняв жіночий торс, що погойдувався на мотузці, діловито приміряв на нього страхітливий строкатий бюстгальтер.

— Що — «тільки»? — вигукнув Андрій.

Продавець обернувся до нього. У нього було дуже літнє, утомлене, безнадійне обличчя.

— Річ тебе може врятувати. Якщо в тебе є… чи була… своя річ. Своя, тобто — рідна… Дорога тобі. Якщо знайдеш… згадаєш… вона тебе може виручити. Тільки вона. Я теж… я тоді не встиг. Думав усе життя — я не баба, щоб за речі триматися… Тому не вивів мене ніхто. Тому й купили. Стою…

І він знову взявся натягати купальник на манекен. Андрій дивився, як спритно й байдуже він вправляється з жіночими трусами, і в голові в нього було порожньо-порожньо.

Він теж не баба. Що таке для чоловіка річ? Машина… Мотоцикл… Яхта… Мотоцикла в нього не було зроду. Мріяв у хлоп’яцтві, але потім перестав. Машина — стара «шкода» — була об’єктом не любові, а постійного роздратування. При слові «яхта» його охопив нервовий сміх.

Дорога тобі річ…

— Талісман! — крикнув Андрій. — У мене в школі білетик був… тролейбусний… я його зберігав… та що я говорю! Перстень!

І він підкинув праву руку, на якій блиснула жовтим обручка.

— Талісман — це не річ, — сказав продавець, не відриваючись від свого заняття. — Річ… Те, що ти купуєш. Не знак… Не символ… Те, що ти використовуєш і потім викидаєш… Та й подумай чесно: багато хорошого в тебе пов’язано з цією обручною?

Андрій дивився на свою руку. Вони з Тонею прожили рік у цивільному шлюбі, перш ніж вирішили нарешті, що «підходять один одному». Обряд у загсі видався затягнутим і ненатуральним, Андрію усе здавалося, що це театр…

Перед прилавком знову зупинилася тінь — цього разу дуже велика. Вона закривала собою весь базар; вогні гірлянди навпроти зробилися зовсім тьмяними. Гасова лампа ледь мерехтіла…

— Ні! — закричав Андрій.

Тінь затрималася ще на кілька секунд, потім відсунулася, але не пішла зовсім. Стала на кутку, ніби роздумуючи.

— Охо-хо, — ледь чутно промурмотів продавець купальників. — Та це ж…

— Що?!

— Як тебе звати? — запитав продавець.

— Андрій…

— Думай, Андрію. Згадуй. Обжиті речі не зникають назовсім… а улюблені речі — тим більше. Ти бачиш їх на старих фотографіях… Ти згадуєш їх, коли згадуєш себе… кращі хвилини… думай. Інакше тебе купить цей жлобський меблевий гарнітур… До Страшного суду будеш стояти… продавати крісла. Згадуй…

Андрій гарячково обмацав себе. Старий піджак — купили разом із дружиною на виставці-ярмарку минулої осені. Зі знижкою. Туфлі — з пристойного фірмового магазину… не дуже зручні: після тривалої ходьби ноги болять страшенно… як от зараз. Сорочка… пояс… Прості речі. Байдужі речі. Могли бути ці, могли бути інші…

Якби він купив собі ту флягу для коньяку, ту плоску, до якої багато разів придивлявся в сувенірному магазині… Він, мабуть, полюбив би цю річ. І наприкінці робочого дня…

Не те! Думки плутались; тінь, що продавець купальників назвав «жлобським меблевим гарнітуром», дивилася на нього. У тіні було обличчя — кругле, темно-синє, з витрішкуватими очима. З дуже уважними, холодними, оцінюючими очима.

Ніж. Він згадав, що подарував собі складаний ніж на минулий день народження. Подарував руками дружини; вона запитала — що купити, він і показав той ножик…

Ніж виявився занадто великим, незручним у кишені. І незабаром затупився. Підвела хвалена німецька сталь.

Іноді по дорозі з роботи він зупинявся перед якоюсь вітриною в центрі. На секунду. Дивлячись на речі за склом, він розумів, що вони йому не по кишені, і це псувало настрій. Тоді він ненавидів ці чужі речі — за те, що не вміє бути від них незалежним, за те, що вони виставлені тут, у вітрині, надзвичайно красиві і дорогі, як частина того прекрасного життя, якого Андрій не заслужив — ні для себе, ні для дітей…

Не те! Улюблена річ повинна належати йому… І викликати симпатію, а не роздратування…

Тоді, заплющивши очі й стиснувши долонями голову, він став згадувати всі хоча б трохи значущі речі, що оточували його з народження.

Стара шафа в маленькій кімнаті, де вони жили з батьками. Андрій ненавидів цю шафу — вона була скрипуча, незручна. Восьмирічний хлопчик міг дотягнутися тільки до двох нижніх полиць… Тріснуте дзеркало на внутрішній поверхні дверцят відбивало усе в перекрученому, похмуро спотвореному вигляді… А головне — ця шафа часто фігурувала в його нічних примарах. Тоді шафа захаращувала всю кімнату, падала на Андрія, душила…

Костюм, що йому з великою помпою купили на випускний вечір. Андрій тоді ледь дотерпів до ранку — піджак сковував рухи, штани тріснули в найнепристойнішому місці, і він ні про що інше не думав — тільки б приховати дірку… Тим часом його однокласники тайкома напилися і поводилися як свині… Не те.

Ваза, що він подарував мамі на першу зарплату. Мама була щаслива… Або прикидалася щасливою… Ваза була кришталева. Тепер таким тьмяним кришталем, що вийшов з моди, забиті всі прикомірки й комори…

Невже за все життя в нього не було жодної улюбленої речі?!