Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 32

Жоден продавець не починав збирати товар, ніхто не думав іти додому. Андрій, що ледь волочив ноги, брів вузьким проходом під нависаючим поліетиленом, і йому здавалося, що він спить.

Такого не може бути, говорив розум. Такого не може бути… Він годинами йшов і йшов, нікуди не звертаючи, і, якщо ринок не простягнувся на багато кілометрів, він давно вже повиннен був вийти… ну, коли не на шосе, то хоча б до огорожі чи до лісу, куди-небудь, де немає благенького тенту над головою і не звисають светри і плащі…

Проте день закінчився, а кошмар продовжувався. Ринок жив своїм життям; покупців, як і раніше, майже не було, але продавці не виявляли ані найменшого нетерпіння. Андрій намагався з ними заговорювати; вони поводилися зовсім природно для людей, яким набридає з дивними запитаннями дивна людина з божевільними очима. Усі, до кого він звертався, поспішали від нього відв’язатися, іноді холодно, іноді відверто грубо. Вигляд грошей, що їх Андрій витяг з кишені і намагався запропонувати кому завгодно в обмін на порятунок, лякав і віднаджував їх ще більше: ймовірно, вони думали, що він п’яний або «під кайфом»…

Це сон, думав Андрій і щипав себе за руку. Зап’ястя вкрилося синцями, але божевілля не припинялося. Крок за кроком по вузькому проходу між прилавками Андрій брів, як механічна іграшка з батарейками, що підсіли, і погляд безтямно ковзав по тапках, ліфчиках, куртках, джинсах, спортивних штанях і мильницях, по байдужих обличчях продавців, ні трохи не збентежених буденних обличчях…

— Незабаром північ, — сказали за спиною.

Безадресне зауваження змусило Андрія здригнутися. Це були перші небуденні слова, почуті ним на базарі, — перші слова, з яких хоч якось випливала винятковість усього, що трапилося з ним.

Він обернувся. Продавець купальників дивився йому в очі — не так, як дивилися попередні продавці. Не чекаючи запитань про ціну; не дивуючись божевільному проханню вивести з ринку за будь-яку суму у твердій валюті…

Продавець купальників ногою відсунув шухляду, що закривала вхід за прилавок. Андрій не став чекати повторного запрошення і ввійшов.

— Сідай.

Андрій сів на низький, покритий чомусь старою ватянкою табурет. Поруч висіло, ледве коливаючись від нічного вітру, сіре простирадло — ним, очевидно, повинні були відгороджуватися від сторонніх очей покупниці, які хотіли б примірити купальник.

— Після півночі не можна бути по той бік прилавку, — сказав продавець.

— Чому? — запитав Андрій.

Продавець посміхнувся, поправив ряд бірюзових плавок, що здавалися брудно-синіми при світлі маленької гасової лампи:

— Ти новачок?

— Я заблудився, — пошепки зізнався Андрій.

Продавець кивнув. Над головою його погойдувався пластиковий жіночий торс.

— Місце людини — за прилавком, — сказав продавець. — У всякому разі після півночі.

Зробилося тихо. Ледь чутно шелестів поліетилен. Мигала ялинкова гірлянда під навісом навпроти.

— Чому? — знову запитав Андрій, тому що не знайшовся, що ще запитати.

— Кожен із нас, — сказав продавець неуважно, — у своєму праві. Ми вправі продавати і бути проданими… А також купувати і бути купленими.

Андрій мовчав.

Довгі години, проведені в пошуках виходу, дечому його навчили. Можливо, продавець жартує, розігрує його, а можливо, він божевільний; та що б не було — продавець купальників здавався найрозсудливішою людиною на цілому базарі. Він принаймні не робив вигляду, ніби нічого не відбувається.

— Уже незабаром, — сказав продавець. — У Миколи, що китайським лахміттям торгує, опівночі будильники пищать. Ось як пропищать — тоді сам побачиш… А поки пригощайся, — він поклав на коліна Андрію яблуко, маленьке і зеленувате, білий налив.

Андрій відкусив не дивлячись. Байдуже виплюнув черв’яка. Зітхнув. Відкусив знову.

— Який зараз рік? — запитав продавець.

— Дві тисячі четвертий, — відповів Андрій сухими губами.

Продавець зітхнув:

— А я як у дев’яносто п’ятому вийшов на точку, так і стою. Не відпускає.

— Хто не відпускає?

Продавець подивився на нього із співчуттям. Зітхнув:

— Мене вже двічі купували. Третього, може, і не переживу…

— Хто купував?!

— Вони, — сказав продавець з невимовною відразою. — Перший раз… я б, може, і встиг вирватися, але тільки відразу… купили. У першу ж ніч… Я точно так само…

У цей момент поруч, за стіною барвистих купальників, запищав будильник. Ненависний будь-якому сплячому звук моментально розрісся, підхоплений багатьма механічними голосами. Будильники дзвонили хором секунд тридцять, потім один за одним стихли.

— Ну от, — сказав продавець.

Вогник у гасовій лампі спалахнув яскравіше.

Кілька хвилин сиділи мовчки. Андрій чекав, що продавець розсміється і скаже: бач, жарт удався, і пора збирати торби — ринок нарешті закривається. Андрій чекав, що продавець заговорить, але він мовчав, і тиша ставала все напруженішою. Андрій відкрив рота, щоб самому перервати мовчання, але в цю мить на нього наліг фізично відчутний, дуже важкий погляд.

Він так і завмер з відкритим ротом.

Через сусідній прилавок, через костюми і піджаки висунулася темна, неясна, безлика фігура. Вогник гасової лампи затремтів; чорна тінь сковзнула далі, у напрямку торговця китайським ширвжитком. Андрій часто задихав, позбувшись погляду, але в цей момент з іншого проходу, з-під миготливої ялинкової гірлянди виповзла ще одна тінь, цього разу висока й кутаста. Андрію здалося, що він бачить хворобливе, бліде під товстим шаром гриму жіноче обличчя…

— Хто це?!

— Це вони. — Продавець закурив, загасив сірник, кинув під ноги. — Нічні покупці…

— Вони — люди?

— Ти молися, щоб тебе не купили… Розумієш… На цьому базарі тільки вдень люди продають речі. А вночі — уночі речі продають людей.

— Що?!

Пройшло ще двоє тіней — більша й менша. Андрій почував, як незборимо притягує їхню увагу; наступна тінь зупинилася перед прилавком і стояла так хвилини зо три — Андрій сидів, втиснувшись спиною в м’який вузол із купальниками. По скронях у нього текли струмки поту.

— Я збожеволів? — безпомічно запитав він продавця купальників, коли наполеглива тінь нарешті здаленіла.