Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 28

— А все чому? — ще дужче насупився дядько. — А тому, що до церкви окремі громадяни не ходять, головне ж — корів липовою лозиною ганяють. Та де ж це чувано? Липовою лозиною! Будь-яка відьма, навіть найбільш пропаща, до корови підібратися може. Ясен, ясен потрібний, скільки повторювати можна?

— Ой! — раптово почулося зовсім близько. Один із селян, давній приятель дядька Бика, що помер від чорного запою три роки тому, тицяв пальцем у бік в’їзду. Завмерла Оксана, руку поручика Разумовського до болю стисла.

«Ті»! Вже у воротах!

…Сковзали прозорі тіні, хрести й огорожі обходячи, нечутно, неспішно. Вставали мерці, дивилися покірно, не відводячи очей. «Не за мною?» — без слів запитували. Тільки один не витримав, на коліна упав: «Забери! Не хочу більше!» Навіть не здригнулася тінь, мимо пропливла.

Колихнулося повітря перед поручиком Дроздовського полку Андрієм Володимировичем Разумовським. Не ухилявся поручик, стемнів лише поглядом, мундир свій потертий поправляючи. Блиснуло великоднє сонце на золотих погонах.

— Не його! — твердо сказала боєць робітничої і селянської армії Оксана Бондаренко. — Мене бери!

Не чує тінь, не відповідає, далі пливе. От уже перед дівчиною вона, поруч зовсім. Дихнуло морозом, пропалило до кісток. Ступив уперед поручик, класового ворога закриваючи.

— Спочатку мене!

Далі ковзає тінь, байдуже, спокійно. За сусідній хрест, за іржаву огорожу.

— Пронесло!

В один подих видихнули білий поручик і червоний боєць. Узялися за руки. Але відразу вперед подивилися. Далеко вже тіні, вважай, усіх минали, не торкнули. Хто ж залишився?

— Сергій Ксенофонтович!!!

Смикнулися. Зупинилися. Переглянулися.

— Не допоможе, Андрійку, ти ж знаєш! — шепнула дівчина. — Не допоможе!

— Не допоможе, — погодився поручик Дроздовського полку.

Знову подивилися одне на одного. І кинулися вперед — туди, де тіні до колишнього вчителя підступали.

— Назад! Назад! Діти, назад!

Сергій Ксенофонтович багато років так не кричав. Не підвищував у класі голосу учень великого Ушинського, вихованців своїх поважаючи. А от зараз — довелось.

— Не треба, діти!

Знали, що не треба. Але все ж не зупинилися.

Встигли! Перед тінню першою, що вже до вчителя підбиралася, пліч-о-пліч стали.

— Назад, сволото червона! — підняв кулаки за правилами англійського боксу поручик.

— Порішу, контра! — замахнулася боєць Бондаренко іржавим револьвером, що поклали друзі в її фанерну труну.

– Ідіть, Сергію Ксенофонтовичу, йдіть! Ми прикриємо!..

І — вдарило. Далеким гарматним громом, забутою скоромовкою кулемета «Максим». Ударило, затягло густим туманом останнього болю. Останнього, такого пам’ятного…

Стис побілілі пальці поручик Разумовський, прямо в кінську морду кулеметним стовбуром цілячи. Від стрічки недогризок залишився, оточена з усіх боків тачанка, бородаті пики вже поруч. «Здавайся, біляк!», — репетують.

— Сміливо ми підемо в бій! — ощирився в чужі личини поручик. — За Русь святу! І за неї проллємо…

Не пісня вийшла, тільки хрип. Але зумів усе-таки — разом, однією чергою поклав коня й вершника. І зрадіти встиг наостанок. Злетіла до самого неба чужа шабля, заюшила темна кров з перерубаного горла.

Сміливо ми підемо в бій за Русь святу…

Командир відділення убитий і взводний убитий. Б’ють в упор тачанки махновців. Потрапив у засідку непереможний загін товариша Химерного.

— За мною! — кричить боєць Оксана Бондаренко. — Порубаємо гадів! Сміливо ми підемо в бій за владу Рад!..

Тачанка — що фортеця. Огризається кулеметним свинцем, не підійдеш, не під’їдеш. Але все-таки прорвалася боєць Бондаренко на своєму сірому в яблуках красені-коні, махнула шаблею, голову лиху махновську на криваву кашу дроблячи. І ще встигла здивуватися, чому шабля не в руці, чому закривавлена трава так близько.

Сміливо ми підемо в бій за владу Рад…

— Скільки разів можна помирати, Андрійку?

— Скільки разів можна помирати, Ксеніє?

Догоряв вечір, ішов геть зі старого цвинтаря. Порожньо стало, розбрівся народ мертвий під свої хрести та зірки. Постояли червоний боєць і білий офіцер над спорожнілим вічним домом Сергія Ксенофонтовича, що був народним учителем…

— Як у дитинстві, Ксеніє. Скривдять — пожалітися хочеться хоч кому-небудь. Тільки я вже тоді знав: не можна жалітися.

— Не можна, Андрійку.

Загустала вечірня пітьма, закликаючи ніч. Відпустка кінчалася. Скаржитися було нікому.

— Почитай вірші, Андрійку! Ти, напевно, багато віршів знаєш.

— Знав. Забулося все… Ось пам’ятаю — про війну.

Зітхнула Оксана, сподіваючись почути зовсім про інше. Але заперечувати не стала. Про війну, так про війну.

— Ці вірші друг мій написав — штабс-капітан Вершинін. У батальйоні нашому — Першому офіцерському — його вірші всі любили.

Помовчав поручик, відступив навіщось на крок.

Червоних тисячі багнетів,

три сотні нас.

Але ми пройдемо крізь їх полки

востаннє.

І кров під шаблею гаряча,

і помста свята…

А хто віддячиться катам —

Бог знає.

Знесилена, востаннє,

піхото, встань!

Нехай розтопче мертвих нас

та п’янь убога.

Хто ще живий, до бою уставай,

поки ми є…

А хто народиться колись —

Бог знає.

Зламавши долею віки,

підем у вічність.

Усіх, хто цей згадає бій,

ЧК здолає.

Зате були ми — сіль землі

І честь вітчизни…

Згадають нас по іменах?

Бог знає!

Нам байдуже, що лежимо

у бруді, у крові,

Лиш ти, Росіє-матінко,

живи,

хоч мертві ми,

але хотіли б знати правду:

чи ти ще є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає!

Хоч мертві ми,

але хотіли б знати

правду: чи ти є,

чи ти жива, чи ні?

Бог знає…

Послухала вірші про війну червоний боєць Оксана Бондаренко, теж на крок відступила.

— От про що ти сказати хотів, Андрію Володимировичу? Тоді відповідь вислухай: врятували ми Росію і народ врятували від таких, як ти! І жива вона буде без таких, як ти. І миритися нам з тобою немає на чому!

— Немає на чому, — кивнув поручик Дроздовського полку, підходячи трохи ближче. — Можна я тебе поцілую, Ксеніє?