Пентакль: Збірка - Олди Генри Лайон - Страница 27

На цім кладовищі простім

Травою вкриті молодою

І ті, над ким стоять хрести,

І хто зірки носив до бою.

Сплять у могильній глибині

І так лежатимуть завжди

Голодні змалечку — одні,

Та інші — хто не знав нужди.

Поки була душа жива,

Гриміли їхні голоси.

Тепер на всіх — одна трава,

Довкіл на всіх — одні ліси…

Замовк голос Сергія Ксенофонтовича, народного вчителя.

— Неспокій, — ледь чутно озвалася червоний боєць Оксана Бондаренко рідною українською.

— Немирье, — переклав російською поручик. — Немирье… Сергію Ксенофонтовичу, а далі не пам’ятаєте?

— Здається… — учитель задумався. — Ще чотири рядки:

Як вітер б’є у твердь хреста,

«Бог є!» — мов чуємо слова.

А зірки відповідь проста —

Дзвенить: «І не було, й нема!»

— А вже скоро прийдуть, — так само тихо промовила Оксана. — За ким цього разу? Не відповіли. Та й що було відповідати?

Спокійне життя тихого цвинтаря порушувалося рідко. Тут давно не хоронили — зате час від часу з’являлися «ті», невідомі, майже навіть невидимі. Сковзне сіра тінь, закрутиться повітряний вир…

Приходили зазвичай на Великдень, одразу після служби. Усюдисущий дядько Бик був упевнений, що «ті» — гості із самого пекла, бентежила лише поява їх на Святий Великдень. Ні голосу, ні шереху… Ковзнуть тіні від цвинтарних воріт, оточать то одного, то іншого — і прощавай! Світлішала, переймалася прощальним сяйвом нестійка мертвецька плоть, здригалося повітря, завмирало.

Забирали без жодного порядку — і старожилів, і тих, хто тільки почав обживати цвинтар. Не всі боялися. Дехто, навпаки, чекав «їхнього» приходу, сподіваючись, що там, куди заберуть, настане, нарешті, остаточна ясність. Що настане, були майже впевнені — ніхто не повертався. І от наближалася чергова «їхня» година.

— Я думав, страшніше смерті нічого не буде, — поручик смикнув губами, різко втягуючи повітря. — Навіть не поборешся! Але я таки спробую, не вдасться «їм» без бою здолати російського офіцера!

— Мені здається, що «ті» — не улюблені персонажі пана Фроленка, — неголосно заговорив учитель. — Явище, якесь нерозумне, чисто природниче. Але ми погано знаємо закони цього світу.

— Закони тут звичайні, цілком наукові, — твердо заперечила Оксана більше за звичкою, ніж переконано. — Тільки що це? Те, про що ти, Андрійку, говорив: друга смерть? Та, що дійсна?

Моргнув здивовано поручик Андрій Володимирович Разумовський, почувши таке звертання від червоного бійця, однак сперечатися не став.

— Хто відає, Ксеніє? Але в такі хвилини, коли чекаєш, за ким цього разу, мені знову хочеться молитися, немов у дитинстві. А щодо наукових законів… Ми знаємо, що забирають не перших стрічних, не тих, що біля воріт, і не за строком перебування. І не за пропуск церковних служб — нас із тобою досі не чіпали…

Тут уже Оксана здивувалася, величанням на «ти», але противитися не стала.

— …Тоді кого? Грішників? Праведників? Священика, що біля церкви похований, більше сотні років не забирали, він усе плакав, просив не залишати між небом і землею. Але і самогубця, що за огорожею лежить, більше століття не турбували.

— Правило Секста Емпірика: при нестачі даних утримайся від судження. Ось так! — спокійним голосом констатував Сергій Ксенофонтович. — А тому, не маючи уявлення про перспективи, не будемо зарані турбуватися. Хоча й радіти немає особливої причини. Боюся лише, що в будь-якому разі приємним відпусткам на великі свята настане кінець.

Не сперечалися — ні про що було сперечатися.

Тим часом, мешканці цвинтаря поверталися — хто з церкви, хто з власної колишньої хати. Але почастуватися, одержати звичну нехитру їжу, як належало мерцям на Великдень, довелось небагатьом. Запустіло село, позаростали бур’яном старі пороги, майже всі селяни вже давно перебралися — хто в близьке місто, хто за цвинтарну огорожу.

Дядько Бик теж був тут. Зібравши декількох давніх знайомців, він почав звичну бесіду на улюблену тему: про підступи нечистої сили і про те, як цій силі опиратися. Йому вірили і не вірили, але слухали охоче. Не так багато розваг на цвинтарі, тут і дядькові Бику будеш радий!

Поручик і Оксана теж підійшли, присіли поблизу. Сергій Ксенофонтович залишився, де був. За життя йому довелось прочитати чимало фольклорних збірників, і простодушні одкровення пана Фроленка наводили на нього нудьгу.

— …І вийшло! — віщав дядько Бик, здіймаючи руки для більшої переконливості. — Усе як потрібно зробив. На заговини перед Великим постом видобу я з вареника сир, поклав за щоку, переночував не виймаючи, а вранці вийняв і в пояс зав’язав…

Поручик, уявивши собі все, дядьком пророблене, лише гмикнув — і несподівано для себе торкнувся долонею пальців червоного бійця Бондаренко. Ледь здригнулася долоня…

— Потім заходив я з цим сиром у церкву рівно дванадцять разів, поки піст тривав. А сьогодні, коли до заутрені поспішав, перша з відьом мені і зустрілася. Як довідався? Та вона ж сиру попросила! А за нею — друга…

— Та у них цілий заповідник! — не витримав Андрій Разумовський. — Чотири хати в селі, а відьом скільки?

– Їх отут на суботник із усього повіту зібрали, — пояснила дівчина трохи голоcніше, ніж було потрібно. Почув дядько Бик, насупився.

— Точно говорю! Потім піднявся на дзвіницю і став униз дивитися. Бачу — йде тітка з дійницею на голові, за нею собака — теж з дійницею. А слідом покотило: дві кішки, свиня, стіг сіна, а потім і зовсім — колесо від мотоцикла «Ява». І клубків різних ледве не дюжина. Ось вони, відьми, в подобі своїй справжній! Усім відомо, що на Великдень вони, прокляті, силу втрачають, тому й роздивитися їх доброму православному можна…

Не витримала Оксана — сміхом зайшлася. І сама не помітила, як пригорнулася лицем до плеча поручика Разумовського. Бачте, дуже розсмішили її дядькові байки.

— Щодо стогу — правильно, — прошепотів Андрій Володимирович, губами вушка її торкнувшись, — ми так на фронті гаубиці маскували.

Не стала суперечити дівчина: і справді, вдало. Йде собі стіг повз церкву, не чіпає нікого, усім «Христос воскрес» говорить, щасливого Великодня бажає…