Яйцепос. Книга 1 - Брунька Дюк - Страница 68

☼ ☼ ☼

У цей період будильники жорикбуржців-меломанів викукурікували сьому годину ранку, і убік перехрестя, прикрашеного гранітним дядьком, почали переміщатися прагнучі квитків на концерт у Стайні Опери та Балету...

– А чи не час прокоментувати цю дивну назву жорикбурзької опери? – втручається Ліва півкуля авторського мозку.

– Так-так! Чому це театр вони називають стайнею? – підтримує Права.

– Згодний. Пора, – підтверджує Автор.

Усе дуже просто. У будинку, де нині танцюють, співають та музикують, раніше дійсно була велика стайня для транспорту лицарів; стайня, де залишали своїх їздових тварин не тільки лицарі Напівкруглого Столу, але й заїжджі незалежні мандрівні доспіхоносці. А в будинку, де нині живе лицарський непарнокопитий транспорт, раніше був театр.

Справа в тім, що 28 серпня 1953 року група оперних співаків зайшла на екскурсію в лицарську стайню й виявила там прекрасну акустику, кращу навіть аніж в їхньому рідному театрі. Про це довідався король Жорик Восьмий (батько Жорика Дев'ятого), і вирішив, що оскільки в стайні оперні голоси звучать краще ніж у театрі, то театр треба переселити в стайню, а стайню – у театр.

Зрозуміло, обидва будинки довелося ґрунтовно перебудувати для нових функцій.

У вересні 1958 року відбулося переселення.

Відношення до цієї події було неоднозначним. Шанувальники класичної музики раділи, а лицарі Напівкруглого Столу – навпаки. Адже стара стайня була поруч із лицарським гуртожитком і відносно недалечко від Королівського замку, а до нової – півгодини пішки або п'ять зупинок на трамваї, а таке переміщення в металевім облаченні, а зазвичай і зі зброєю, не є дуже зручним.

Тепер колишня стайня повинна була б іменуватися театром, а колишній театр – стайнею. Але хіба можна проігнорувати звичку! Жорикбуржці за звичкою продовжували називати колишню стайню стайнею, а колишній театр – театром. Зі звички й пішли ці безглузді назви: Стайня Опери та Балету й Непарнокопитий Театр.

Крім оперних та балетних вистав, у Стайні відбувалися різноманітні концерти, як академічної музики – симфонічної, камерної, хорової, – так і естрадної – джазової, року та попси. Бо театрові фінансово вигідно було здавати зал у оренду всіляким гастролерам, тим більше коли жорикбурзька оперна трупа сама гастролювала десь в інших містах.

☼ ☼ ☼

А що ж наш інтелігентний дракон Інокентій Карлович, який (як ти, безцінний мій читачу, мабуть, пам'ятаєш) транспортуючи вчора поверженого лицаря Аркадія, впакованого в капронову сітку, від Гірчичної печери до Королівського замку, прочитав дорогою нову афішу й зрадів прийдешньому концерту? Він зник із нашого поля зору під час упурхання з Королівського замку.

Зробивши вчора безпосадковий переліт за маршрутом Королівський зоопарк – Гірчичні печери, він знайшов свого безхребетного друга Гавриїла Святославовича читаючим другий том творів філософа Григорія Сковороди (у цього дракона в печері була непогана бібліотека). Мимохіть повідавши гостеві про подорож до монарха й спілкування з Жориком Дев'ятим, Інокентій Карлович сконцентрував свою розповідь на афіші. Почувши, що в концерті звучатиме музика його улюбленого Брамса, Гавриїл Святославович мало не заплескав у долоні від радості. Угадай, читачу: що його втримало від цього вчинку? Правильно: відсутність долонь. Бо, як і інші істоти цього біологічного типу, Гавриїл Святославович не мав рук, або будь-яких інших кінцівок.

Вони (не кінцівки, а дракон із приятелем) найчастіше ходили (точніше – літали) на концерти, спектаклі й виставки разом. Оскільки Гавриїл Святославович, як і його однотипники, погано переносив сонячні промені й сухі приміщення, то дракон добре переносив друга в спеціально зшитій із брезенту кишені (а по суті торбинці), наповненій землею. Благо, у печері в Інокентія Карловича досить сиро й прохолодно, тому в гостях у друга Гавриїл Святославович почував себе як вдома. На концерти ж та інші культурні заходи він відправлявся в оточенні благодатного досить вологого ґрунту в згаданій кишені. Висував із кишені пристебнуте до організму пенсне й насолоджувався мистецтвом.

Оскільки Гавриїл Святославович сидів на шиї в Інокентія Карловича (у тому розумінні, що кишеня мала ремінець, за допомогою якого вішалася на шию дракона), тож він не займав окремого місця, а виходить, і квиток йому не був потрібний. Квиток Інокентій Карлович купував тільки один – для себе.

– Отже, я завтра раночком злітаю на перехрестя Гоголя-Шекспіра за квитком, а ви, Гавриїле Святославовичу, після роботи переміщуйтеся сюди десь так до п'ятої вечора, – домовлявся екскурсовод.

– Домовилися, – кивнув своїм пенсне рожевий приятель. – Ох, який же я радий цьому концерту! За час, поки трупа Стайні десь гастролює, я так скучив за класичною музикою. Ех, завтра я-ак махнемо в Стайню Опери та Балету, та я-ак послухаємо музику Брамса, Баха та Ліста!

Вони ще трохи поспілкувалися на тему музики, після чого Гавриїл Святославович пішов геть, тобто задлубався в ґрунт (не в той що в кишені, а в той що під ногами), а дракон помив ноги, почистив зуби й ліг спати.

І от нині ранком, розбуджений кукуріканням будильника о шостій годині, дракон Інокентій Карлович, сіяючи від гарного настрою й муркочучи пісеньку Фігаро з опери Моцарта, зробив ранкову гімнастику у вигляді обертання шиєю, хвостом, лапами й крилами, обполоснувся в печерному струмку й приготував сніданок.

Але тільки-но він пов'язав серветку й полив томатним соусом котлети з коників (нещодавно цей крилатий екскурсовод на лузі за допомогою сачка заготовив майже кілограм смачних стрибучих комах), як зовні почувся знайомий металевий брязкіт. Інокентій Карлович аж здригнувся.

Але, вийшовши з печери, зітхнув із полегшенням: хоч звук лунав дійсно від лицарського обладунку, шумів не Аркадій.

Це коваль Вакула Охрімович Нетребенько вантажив панцир із паровим опаленням на самохідну тачку. (Самохідною тачкою цей винахідник скромно називав чотириколісний транспортний засіб із кабіною й кузовом, зібраний ним із деталей частково від інших машин, частково виготовлених власноручно. По суті це був невеликий вантажний автомобіль.)

Вони привіталися, і сивий механік сказав, що приїхав забрати експериментальний доспіх, втрачений отут лицарем Аркадієм; і що він, Нетребенько, хоч і надав Аркадієві дослідні зразки нових обладунків, а також капронову сітку та гіппомобіль, проте все ж відмовляв цього Лицаря Білого Комара від нападу на дракона.

Потім повідомив Інокентія Карловича про сьогоднішній концерт (Вакула Охрімович також був завсідником Стайні Опери та Балету), на що дракон відповів:

– Я знаю. Ось тільки поснідаю, і відразу полечу за квитком.

– Я теж просто звідси заїду на перехрестя Шекспіра-Гоголя, тому не прощаюся, – сказав, закінчивши вантаження, Нетребенько й, осідлавши самохідну тачку, уторохкотів у напрямку столиці.

Поснідавши, екскурсовод кинувся туди ж.

Коли він, працюючи крилами, допурхав до перехрестя із гранітним Іваном Никифоровичем Фальстафом, то виявив унизу вже пристойну чергу до лотка білетера.

Розчепіривши в нерухомості крила, Інокентій Карлович зробив, як дельтаплан, коло над перехрестям, вибираючи точку для посадки, потім, намагаючись нікого не зачепити, створив рухом крил короткий вітер і опустився на бруківку...

☼ ☼ ☼

– У мене таке враження, – перебиває Автора його Ліва мозкова півкуля, – що цей дракон не такий уже й величезний.

– Так-так, – підхоплює й Права, – у деяких казках і легендах дракони завбільшки з гору, а цей – явно мініатюрніше.

– На те вони й казки з легендами, щоб вішати на вуха макарони, то пак вражати читача розгонистими небилицями, – відповідає півкулям Автор. – Я офіційно заявляю, що ані драконів завбільшки з гору, ані драконів із трьома головами ніколи не існувало, а якщо й існували, то це були якісь мутанти, вилупки, виродки. Звичайні дракони не такі вже великі й, безумовно, одноголові. (Триголового дракона можна побачити в Харкові на березі річки Лопані біля п'ятого будинку на вулиці Клочківській. Але не живого, а лише статую. Втім, це не єдиний дракон на Клочківській. Біля будинку № 259 на ній є другий, теж скульптурний, але той одноголовий.)