Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 69

— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові... Будемо гроші заробляти...

— А я мирюсь з матір'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п'ятдесят карбованців, як отой волоцюга... «Не займай моєї землі!.. Не одбирай її в мене!..» І не заняв би... бог зна, що з мене тоді б вийшло... Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу;

годував би діток, як другі, от як Грицько... А то — мати... та рідна мати, що тебе на світ народила — й та стала тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч і не в землі, бач, сила... Ні! Земля — так собі: земля та й годі!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні, мені й снилася... Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою...

— Хто? — не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.

— Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь світ... — Яка Галя? — питає вдруге Лушня.

Чіпка схаменувся.

— Не знаю, — одказав і замовк.

— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. — допитується Лушня.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

— Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чіпко?

— Нічого... Болить тільки все... Побили сучі сини до живого тіла, — як печене болить...

— То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.

—Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться, — то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..

— Та й у тебе в хаті, — хоч вовків гони!.. — привітався Лушня. — Чи немає хоч чарки горілки погрітися?

— Чортма! Лізь на піч, коли хоч...

Лушня побрався на піч, та, не роздягаючись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.

Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали... Він справді став побоюватись Чіпки... «Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то...» — думав він мовчки.

Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась. Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися... Він лежав, як у вогні... Душа мліла й боліла, — помстою; серце гукало — оддячити; розум пашів — злом.

— Тимофію!

— Чого!

— Ти не спиш?

— Ні, не сплю.

Чіпка замовк.

— Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. — несміливо знову озвався, перегодя трохи.

— Про що? кажи!

— Удень сьогодні я спав... мені приснилося... Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бігла — за другим.

— Ну?.. що ж тобі снилося?

— Я плакав... Я молився богові... не помага!

— Та що ж там таке? кажи! — пристає Лушня.

— Я довго думав... — тяг Чіпка слово за словом.

— Що ж ти думав?

— Ти бачив сьогодні людську неправду? — якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. — Бачив?..

— Хоч не бачив, то чув, разказували, — одмовляе Лушня.

Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць^почав біліти, спускаючись насупроти за гору.

Мотря та хазяйка її, «довгоп'ята баба», ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив — день у день... Вони сиділи на печі, й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати в сіни, а з сіней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.

— Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? — спитала її баба.

Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:

— Уже наші дівчата вулицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?

— Та то вони, видно, на досвітки йдуть, — обізвалася Мотря з печі.

— Ні, таки на вулицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла...

— Усе тепер пішло не по-людськи! — зітхнувши, одказала Мотря. — Яка тепер, серед зими, вулиця? То по літові, та по теплові...

— Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде...

А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати... як картина...

— То це, мабуть, вони йдуть назустріч? — каже баба. —Сказано: молоді... їм що? Аби погуляти та поспівати.

— Та й хлопці, чутно, співають, —цокоче дівчина. — Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють, — мабуть, то байрачани...

Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.

— Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! — сказала та й шморгнула з хати.

Мотря з бабою тільки переглянулись...

Перегодя трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки:

— Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!

— Босоніж?.. — озивається Мотря не то з докором, не то з радою.

— Ні, взулася б...

— Так тобі вечері шкода втеряти? — сміється баба. — Ото дівка!

— Ні, не вечері шкода, тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...

— Як старець копійки, — шуткує баба.

— Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку, — тільки:

гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..

— То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!.. — угадує баба.

Мотря важко зітхнула. «Попилися?.. — подумала. — Хто ж їх попоїв, як не він?..» Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.