Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас - Страница 68

На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув — і одскочив убік... А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.

— Уб'ю!.. — гукає він щосили, та знову біжить за макогоном.

Лушня — далі... Поки дістав Чіпка макогона, Лушня опинився геть далеко...

— Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Уб'ю, тільки побачу хоч здалека...

— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів. Чіпко?.. За віщо ти нас лагодишся вбивати?.. — зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.

— Я через вас сорому набрався... мене через вас нівечено... Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смієтесь?.. Це вже не первина... Тоді в пана... самі завели, самі й покинули... А тепер тута!.. Є ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товариші!.. Вон!! — Та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.

Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.

— Чіпко!.. Чіпко!

Чіпка лежить на полу, мовчить.

— Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші... Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей... Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь — аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся — аж їм уже руки скручують десятники... і старшина коло них... Я мерщій на поміч, хотів оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку... А старшина нас — у чорну... Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збираєшся! — додавши жалю в голос закінчив Лушня.

— Я вже чув таку пісню... Я вас добре знаю! — мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.

— Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. — присягався Лушня.

Чіпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?

Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.

— Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?..

— Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?.. — уже без серця вступає Чіпка з розмову.

— Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.

— Де ж Петро та Яким? — забуваючи, пита Чіпка. — У чорній зосталися?

— Та кажу ж — пішли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене оце за тобою послали.

— Я не піду! — одрубав Чіпка.

— Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі, — скорчив лазаря Лушня.

Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:

— Пусти, будь ласка,, в хату, хоч погріюся» бо так змерз у тій гаспидській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються... — І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.

Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.

Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.

Та Чіпка вже не слухав тієї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю...

— Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.

— Мені!.. мені заплатять! — гукає Чіпка, підводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди... А зробили таке зі мною... стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..

— Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти — один.

— Я — один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба;трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсім розв'яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспівали?.. «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила... Навели ва нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом... Так оце правда? це вона??. Ні, Тимофію! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш ва нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня ,аа те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна ніч покаже—де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.

А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

— Чи так, Тимофію?

— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушня.

— Од сьогодні — шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, — рук не позичати... А проте — свого не забуваймо! І вони так роблять... Коли вони вміють під нас під'їздити, — навчімося ж і ми під них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, — то для всіх хай буде рівно; коли нема, — то всім нема!

— Добре, Чіпко! їй-богу, добре! — обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна правда. — Я перший, брате, [радий] хоч і сю ніч затесатись до пана, та розказати йому, де правда...

— Та не пан один, Тимофію, — не він один!... Усі налягли на нашу шию... всім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає — панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були... і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди стра-ждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же ні! Пан — свій брат... Пан, бач, і примаже, й замаже, бо в пана є, бо він наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші — одна біда... Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й ті ні слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид — і той... і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею... Сам підведе, сам і видасть!.. Усі на нас, Тимофію, всі!.. І свій брат багатир на нас... І п'яниці ми, й злодії, й волоцюги... Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби впало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали... Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі, — приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нічматінка — й научить і скаже, де наше лежить... Добре?