Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 6

Діагор замовк, не відриваючи погляду від спокійного коливання вогника. Відтак утомленим голосом мовив далі:

— А тоді, приблизно місяць тому, я став помічати, що діється щось дивне… Трамах видавався чимось стурбованим. На лекціях він був неуважним: прихилившись до найдальшої від дошки стіни, він здавався відстороненим від решти своїх товаришів, байдужим до лісу рук, що здіймалися, наче голови на довгих шиях, коли я запитував щось. Немовби знання перестало його цікавити… Спершу я не хотів надавати надмірного значення такій поведінці: у цьому віці, як тобі відомо, проблеми виникають часто, а зникають легко і швидко. Однак байдужість Трамахова не минала. Ба навіть посилювалася. Він раз по раз пропускав навчання, не з’являвся в гімнасії… Деякі його товариші також помітили цю переміну, але як пояснити її, не знали. Може, він занедужав? Я вирішив поговорити з ним наодинці… хоча далі вважав, що його проблема якась незначна… можливо, любовного характеру… ну, ти розумієш… це часто трапляється в такому віці… — Геракл здивувався, помітивши, що Діагор зашарівся, наче підліток. Філософ натужно ковтнув слину, а тоді повів далі: — Одного дня, у перерві між навчанням, я застав його самого в гаю біля статуї Сфінкса…

Юнак стояв серед дерев напрочуд тихо. Могло здатися, ніби він розглядає кам’яну голову жінки на лев’ячому тілі з орлиними крилами. Одначе хлопець уже тривалий час не рухався, сам схожий на статую, і це вказувало на те, що думками він десь далеко. Коли чоловік застав його, він стояв, ледь схиливши голову, руки опущені по боках, а п’ятки зведені докупи. Сутеніло, і надвечір’я було холодне, але хлопчина мав на собі тільки легку й коротку, як спартанські хітони, туніку, що маяла на вітрі, оголюючи білі руки та литки. Каштанові кучері були перев’язані стрічкою, а взутий він був у гарні шкіряні сандалії. Зацікавлений чоловік підійшов, і юнак, помітивши його, обернувся.

— А, учителю Діагоре. Ви тут…

Він рушив, збираючись іти геть, але чоловік озвав його:

— Стривай, Трамаху! Я саме хотів поговорити з тобою наодинці.

Юнак став, світячи голими плечима, а тоді спроквола обернувся. Чоловік помітив напруженість його донедавна м’яких рухів і, прагнучи виявити приязність, усміхнувся, щоб заспокоїти юнака.

— Ти не змерз? Прохолодно, а ти так легко вбраний…

— Я не відчуваю холоду, учителю Діагоре.

Чоловік лагідно погладив хвилястий обрис м’язистої лівиці учня.

— Ти певен? Твоя шкіра — як лід, мій хлопчику… і ти, здається, тремтиш.

Він підійшов іще ближче й, підохочений тою прихильністю, яку відчував до юнака, м’яким, майже материнським рухом відгорнув каштанові кучері йому з чола. Уже вкотре він замилувався вродою бездоганного обличчя, красою очей медової барви, що, кліпаючи, дивилися на нього.

— Послухай-но, синку: я і твої товариші помітили, що з тобою щось відбувається. Останнім часом ти сам не свій…

— Ні, учителю, я…

— Послухай, — м’яко, але настійливо урвав його чоловік. Він ніжно провів рукою по досконалому овалу юнакового обличчя й делікатно, немовби чашу зі щирого золота, узяв його підборіддя. — Ти мій найкращий учень, а вчитель добре знає свого найкращого учня. Ось уже майже місяць тебе наче нічого не цікавить, ти не береш участі в навчальних бесідах… Зажди, не перебивай мене… Ти віддалився від своїх товаришів, Трамаху… Це очевидно, що з тобою щось коїться, хлопчику. Лише скажи мені, у чому річ, і, присягаюся богами, я зроблю все, щоб тобі допомогти, а снаги мені стане багато. Я нікому не розповім, якщо не хочеш. Даю тобі слово. Але довірся мені…

Широко розплющені (можливо, навіть занадто широко) юнакові карі очі пильно дивилися на чоловіка. На мить запала тиша, а тоді хлопець поволі ворухнув рожевими вустами, вологими й холодними, немовби збирався щось сказати, але так нічого й не промовив. Лише далі дивився, а його витріщені очі скидалися на дві мармурові головки з величезними чорними зіницями. Чоловік зауважив у цих очах щось дивне і поринув у них так глибоко, що заледве помітив, коли юнак, не відриваючи погляду, відступив на кілька кроків. Його біле тіло й далі було напружене, а вуста — міцно стулені…

Після того як хлопець побіг геть, чоловік іще довго стояв нерухомо.

— Він був наляканий до смерті, — сказав Діагор після глибокої мовчанки.

Геракл узяв з миски ще одну інжирину. Удалині грім струснув тишу, наче хвиляста тріскотня гримучої змії.

— Звідки ти знаєш? Він тобі це сказав?

— Ні. Я ж розповів тобі, що він утік, а я так розгубився, що не встиг промовити більше ні слова… Але хоч мені й бракує твого хисту читати людські обличчя, та я не раз бачив страх і гадаю, що можу його впізнати. Такого жаху, як у Трамахових очах, мені ще не траплялося. Погляд хлопця був виповнений ним. Коли я це усвідомив, то не знав, що робити. Немовби… немовби його очі власним переляком обернули мене на камінь. Коли я нарешті роззирнувся, хлопець уже зник. Більше я його не бачив. Наступного дня один його друг сказав мені, що Трамах пішов на полювання. Мене це дещо здивувало, адже той душевний стан, у якому я бачив його напередодні, видавався не надто відповідним до такого дозвілля, але…

— Хто тобі сказав, що він пішов на полювання? — перебив його Геракл, беручи за головку ще одну інжирину з-поміж тих багатьох, що були з вершком накладені у миску.

— Евней, один із двох його найкращих друзів. Другий — Анфіс, син Праксіноя…

— Вони теж навчаються в Академії?

— Так.

— Добре. Розповідай далі, будь ласка.

Діагор провів рукою по лисій голові (тінь на стіні ворухнулася — наче слизькою поверхнею кулі ковзнула гадина) і мовив:

— Того самого дня я вирішив поговорити з Анфісом та Евнеєм. Я знайшов їх у гімнасії…

Вигинисті, вологі руки здіймаються, звиваючись наче змії, бавляться з краплинами, що крихітними лусочками сповзають по них; лунає багатоголосий сміх, жарти перериваються шумом води; повіки — міцно стулені, голови закинуті назад; поштовх — і сміх знову розливається довкола. Якщо дивитися зверху, то на думку спадає образ квітки, утвореної тілами юнаків, або ж образ одного багатоголового тіла; руки — наче хвилясті пелюстки; пара пестить численну лискучо-слизьку голизну; вода вистромлює воложистий язик із рота жолоба; квітка з плоті звивисто рухається… Ураз важке дихання пари застилає нам зір туманною поволокою*.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Клуби пари знову розходяться, і можна роздивитися невелике приміщення — роздягальню, судячи з численних тунік і плащів, які висять на побілених стінах, — а також кілька юнацьких тіл різного ступеня голизни. Одне тіло без жодних залишків одягу лежить долілиць на лаві, тимчасом як смагляві руки жадібно ковзають по ньому, масуючи м’язи. Чути сміх: юнаки жартують після душу. Сичання пари, що здіймається від казанів з окропом, поступово стихає. Відхиляється вхідна завіса, і багатоголосий сміх вщухає. Високий сухорлявий чоловік із лискучою лисиною і акуратно підстриженою бородою вітається з юнаками, що квапливо відповідають йому. Чоловік говорить; юнаки уважно його слухають, однак намагаються не переривати своєї діяльності: вони далі одягаються чи роздягаються, витирають великими рушниками свої зграбні тіла, намащують хвилясті м’язи оліями.

Чоловік звертається до двох юнаків: один, із густим чорним волоссям і рум’янцем на щоках, нахилившись, зав’язує сандалії; другий — голий ефеб, якому масували м’язи. Обличчя його — як ми тепер бачимо — прегарне.