Печера ідей - Сомоса Хосе Карлос - Страница 5

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік кілька разів постукав у двері. Йому ніхто не відповів, і він постукав знову. Хмари з кількома головами заворушилися в темному афінському небі.

Нарешті двері відчинилися, і в їхньому отворі показалася фігура, загорнута у довгий чорний саван, із білим обличчям без рис. Чоловік знітився, мало не злякався, зам’явся, а тоді промовив:

— Я хочу бачити Геракла Понтора, якого називають розгадником таємниць.

Фігура мовчки ковзнула назад у тінь, і чоловік, досі вагаючись, зайшов до будинку. Надворі час від часу лунав гуркіт грому.

Геракл Понтор сидів за столом у своєму невеличкому покої. Покинувши читати, він замислено споглядав звивистий шлях великої тріщини, яка бігла від стелі до середини передньої стіни, коли зненацька двері м’яко відчинилися й на порозі постала Понсіка.

— Хтось прийшов до мене, — промовив Геракл, читаючи злагоджені хвилясті жести тонких рук і рухливих пальців своєї рабині в масці. — Чоловік. Хоче мене бачити.

Обидві руки пурхали в повітрі одночасно, розмовляючи десятьма головами своїх пальців.

— Гаразд. Нехай проходить.

Чоловік був високий і худий. Він кутався у простенький вовняний плащ, укритий слизуватими лусочками нічної вологи. Його правильної форми голова блищала лисиною, а підборіддя оздоблювала акуратно підстрижена біла борода. Очі його були ясні, але зморшки довкола них виказували вік і втому. Коли мовчазна Понсіка пішла, гість, що доти не зводив із неї враженого погляду, звернувся до Геракла:

— То це правда — те, що говорять про тебе?

— А що про мене говорять?

— Що розгадники таємниць читають обличчя людей і зовнішній вигляд речей, наче папірус. Що вони знають мову облуди й уміють її тлумачити. Чи не тому твоя рабиня ховає обличчя під безликою маскою?

Геракл, який підвівся, щоб узяти миску з фруктами та кратер[19] із вином, злегка всміхнувся й відказав:

— Бачить Зевс, не хотілося б мені руйнувати таку славу, але рабиня моя затуляє обличчя не задля свого спокою, а радше задля мого: малям її викрали лідійські розбійники і якось, під час однієї з численних нічних пиятик, вирішили розважитися — спалили їй обличчя й вирвали язичок… Пригощайся фруктами, якщо бажаєш… Схоже, один розбійник пошкодував її, а може, просто побачив нагоду заробити й узяв її до себе. Згодом він продав її як рабиню для хатніх робіт. Я купив її на ринку два роки тому. Вона мені подобається: мовчазна, як кішка, і старанна, як собака, але я волію не бачити її понищеного обличчя…

— Розумію, — мовив чоловік. — Тобі шкода її…

— О ні, річ не в тому, — відповів Геракл. — Її лице відвертає мою увагу. Мої очі надто часто спокушаються складністю того, що бачать. Ось, наприклад, перед твоїм приходом я поринув у думки, розглядаючи он ту цікаву тріщину на стіні, її шлях і розгалуження, її початок… Так от: лице моєї рабині — це нескінченний закручений вузол із тріщин, повсякчасна загадка для мого ненаситного погляду. Тим-то я й вирішив приховати її обличчя й звелів носити цю безлику маску. Мені подобається, коли мене оточують прості речі: прямокутник столу, кола чаш — прості геометричні форми. Робота ж моя, навпаки, полягає в тому, щоб розгадувати складне. Але ж, прошу тебе, влаштовуйся на ложі… Ось у мисці свіжі фрукти… Покуштуй солодкий інжир. Я страшенно люблю інжир, а ти? Можу ще запропонувати тобі чашу нерозведеного вина…

Чоловік, що слухав спокійні Гераклові слова з дедалі більшим здивуванням, поволі опустився на ложе. Його лиса голова відкидала на стіну ідеально круглу тінь у світлі маленького каганця, що стояв на столі. Тінь від Гераклової голови — конус із широкою основою і коротким жмутиком волосся, що сріблилося на маківці, — сягала аж до стелі.

— Дякую. Наразі не хочу, — відказав гість.

Геракл стенув плечима, відгорнув зі столу кілька сувоїв папірусу, підсунув до себе миску з фруктами, сів і взяв інжирину.

— Чим я можу тобі допомогти? — люб’язно запитав він.

Удалині пролунав різкий гуркіт грому. Помовчавши, гість відповів:

— Правду кажучи, я не знаю. Подейкують, що ти розгадуєш таємничі загадки. Я прийшов запропонувати тобі таку.

— Покажи мені її, — сказав Геракл.

— Тобто?

— Покажи мені твою загадку. Я розгадую лише ті таємниці, які можу бачити. Це текст? Якась річ?

Гість знову прибрав здивованого вигляду — насуплене чоло, ледь розтулені губи, тимчасом як Геракл акуратно відкусував головку інжирини*.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ні, це не текст і не річ, — поволі відказав чоловік. — Загадка, з якою я прийшов до тебе, про те, що колись було, але тепер його вже нема. Це спогад. Або ж ідея спогаду.

— Як же ти хочеш, щоб я розгадав таку загадку? — усміхнувся Геракл. — Я тлумачу лише те, що можуть прочитати мої очі. За межі слів я не виходжу…

Гість пильно, немовби з викликом, поглянув на нього.

— За словами завжди криються ідеї, хоч їх і не видно, — промовив він. — І лише вони важать**, — куляста тінь опустилася, коли чоловік нахилив голову. — Принаймні ми віримо в незалежне існування Ідей. Але мені, мабуть, варто назватися: я Діагор з дему Медонт, викладаю філософію та геометрію у школі в Академовому гаю. Ну знаєш… тій, що її іменують Академією[20]. Нею керує Платон.

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл кивнув.

— Я чув про Академію і трохи знаю Платона, — сказав він. — Хоча, мушу визнати, останнім часом рідко його бачу…

— Не дивно, — відповів Діагор. — Він дуже зайнятий: пише нову книжку своїх «Діалогів», про ідеальну державу. Але я прийшов поговорити не про нього, а про… про одного з моїх учнів — Трамаха, сина вдови Етіди, юнака, якого кілька днів тому загризли вовки… Тобі відомо, про кого йдеться?

Вираз Гераклового м’ясистого обличчя, тьмяно освітленого каганцем, не змінився. «Отже, Трамах навчався в Академії, — подумав він. — Саме тому Платон прийшов висловити співчуття Етіді». Він знову кивнув і сказав:

— Я знаю його родину, але мені не було відомо, що Трамах навчався в Академії…

— Навчався, — підтвердив Діагор. — І був здібним учнем.

Геракл сплів головки своїх товстих пальців і запитав:

— І та загадка, з якою ти прийшов до мене, пов’язана з ним?

— Безпосередньо, — відказав філософ.

Геракл на якусь хвилю замислився, а тоді махнув рукою.

— Гаразд. Розкажи мені якнайкраще, а тоді подивимося.

Порожній погляд Діагора з Медонту прикипів до обрисів гостроверхої голівки вогника, що палахкотів на кінці ґнота, а з філософових уст тим часом злущувалися слова:

— Я був його головним ментором і пишався ним. Трамах володів усіма тими благородними чеснотами, що їх Платон вимагає від учнів, які прагнуть стати мудрими хранителями міста: він був таким вродливим, яким може бути лише той, кого благословили боги; умів розумно вести дискусію, а запитання його завжди бути посутні; поведінка його була зразкова, дух бринів у гармонії з музикою, а струнке тіло набуло бездоганної форми завдяки вправам у гімнасії[21]… Трамах ось-ось мав дійти повноліття й умирав з нетерплячки послужити Афінам у війську. Хоч мене й брав жаль на думку, що він незабаром покине Академію — адже я високо його цінував, — та серце моє раділо, бо його душа знала все, чого я міг навчити, і була цілком готова пізнати життя…