Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 34

— Це Ентоні, з поліційного відділку в Сіетлі, — відрекомендувала Кендалл, глузливо скинувши брови. — Вони прийшли з приводу Олівії Найт. Чув про той прикрий нещасний випадок, що стався минулого місяця в Портедж-Пойнті? По всіх каналах показували. Так от, Абі — мама Олівії.

— Співчуваю вашій утраті, — миттєво зреагував Ґевін.

Він випнув губи й точно розрахованим жестом схилив голову. Це мало означати, що він розділяє мій біль, але вийшло так, ніби в риби-їжака розболілась шия.

— Навіть не знаю, чим ми могли б вам допомогти. Ми не були знайомі з вашою донькою.

Тут утрутився Ентоні.

— Виявляється, що Кендалл знала Олівію. Вона саме розповідала, як вони познайомилися.

Усмішка в Ґевіна трохи попливла. Він поспішив приладнати її на місце. Це виходило в нього так легко, ніби білизну розвісити.

— Ви що, улаштували моїй доньці допит?

Він підійшов до Кендалл, поклав руку їй на плече. Господи. Вони були такі схожі між собою. І такі схожі з Олівією. Усі блондини з темно-зеленими очима, різко, по-слов’янськи окресленими вилицями, ямочками на підборіддях, у всіх — трохи набік.

— Ні, що ви! — Сором’язлива усмішка аж ніяк не пасувала до металевого блиску в очах Ентоні.

Напруження зростало, невловимо, ледве помітно. Усі начебто залишалися ввічливими й люб’язними. І все ж таки щось розповзалось між нами, ніби отруйний газ.

Двоє чоловіків зміряли один одного поглядами. Я й сама не втрималась від порівняння. Ґевін, ідеально виголений, у випрасуваному костюмі, з тілом спортсмена — і Ентоні, розтріпаний, із триденною щетиною, одягнутий у звичайну куртку. Останній сповнений гідності та розуміння людей і життя загалом. Першому ця тиха доброта невідома. Порожня людина.

— Я в жодному разі не сумніваюся, що поліція знає свою справу. Якщо у вас надалі виникнуть запитання, прошу адресувати їх моєму адвокатові.

Він сказав це голосом людини, яка звикла, щоб до неї дослухалися. Мене сповнювала гаряча ненависть.

— Тату, я сама їх запросила, — не змигнувши оком, збрехала Кендалл. Вона знову заправила волосся за вухо. — Мені хотілося поговорити про Олівію. Розумієш, вона в комі, але мозок у неї вже мертвий. Я подумала, що зможу щось підказати. Ти часом не знаєш, що з нею сталося?

Вона невинно закліпала очима, і я раптом усвідомила: вона розставила тенета й тепер чекає, що батько заплутається. Було між ними щось таке, чого я не розуміла.

Ґевін стискав і розтискав пальці. Крім цього, ніщо не видавало в ньому роздратування.

— Звісно, мені відомо з новин про цей нещасний випадок. Така трагедія...

— Ти не знав Олівії? — запитала я.

— Ні, що ти, звідки?

Він зреагував миттєво. Я знала: він каже неправду. Брехня сама лилася з його рота, неначе водоспад.

Мене захлеснула гаряча хвиля, у вухах дзвеніло від люті. Він якось причетний до цього. Так чи інакше.

Тільки доказів у мене немає. Поліція ніколи не повірить мені, убитій горем матері, яка замахнулась на самого Ґевіна Монтґомері — успішного політика з бездоганною репутацією.

Знявши піджак, Ґевін надзвичайно охайно склав його вдвоє, перекинув через спинку дивана.

— Так, — промовив він, обертаючись до нас. Усмішка нікуди не поділась, але очі стали холодні, як крига. — Не думаю, що у вас є ордер. А відтак попрошу двічі подумати, перш ніж ставити якісь запитання.

— Як скажете, — озвався Ентоні безтурботним тоном. — Тоді не прощаємось. Бо ми ще повернемося.

— Не забудьте ордер! Покажете моєму адвокатові, — кинув Ґевін через плече.

І він вийшов із кімнати впевненою ходою людини, яка не сумнівається у своїй недоторканності.

Надворі падав дощ. Доки ми дісталися машини, мені на голову впало кілька важких крапель. Я подригала ногою, намагаючись скинути прилипле до кросівка листя.

Задзвонив телефон.

— Абі, це Бред. Ти не бачила Сари?

Голос у нього був схвильований.

— Ні, кілька днів не бачила, — видушила я: це зізнання далося мені нелегко. — Усе гаразд?

— Я не знаю. Вона мені написала сьогодні, попросила забрати Ділана зі школи. Додому так і не повернулась, але Ділан спить, і я не можу піти її шукати.

— Боже.

— Що сталося? — різким тоном озвався Ентоні.

— Сара пропала.

— Ми її знайдемо. Куди вона могла піти?

Я спробувала зосередитись, відчуваючи, як наростає в грудях панічна атака.

— До Олівії в лікарню. Або на роботу.

— їдьмо!

Пообіцявши Бреду перетелефонувати, я сіла в автівку. Тієї самої миті нас гукнули.

— Зачекайте!

Кендалл вибігла з дому. Вона припала до вікна машини. Видно було, що вона плакала.

Я опустила скло, і в руки мені впав зім’ятий аркуш.

— Олівія зробила аналіз ДНК. Спитала, чи можна вказати мою адресу для результатів, щоб ніхто не довідався. Ось, надійшло незадовго до того, як...

Сльозинка скотилася щокою дівчини, застигла на мить на краю підборіддя та впала мені на руку, яку я виставила у вікно.

Я взяла документ, хоч у цьому зовсім не було потреби. Я й без того знала, що Ґевін доводиться Олівії батьком.

— Олівія це бачила? Вона знала напевно?

— Так. — Голос Кендалл раптом тріснув, як стара шкіра. — Я їй подзвонила того самого дня. Вона сказала, що хоче з ним поговорити. Думаю, вона так і зробила. Якби в пресі дізналися про Олівію... не кажучи вже про маму... — Тут у Кендалл вихопився смішок, хоча було очевидно, що їй зовсім не весело. — Вона б і хвилини не думала, пішла б від нього й забрала б усі гроші.

23

АБІ

Листопад

Ентоні зупинив машину біля лікарні. Я вискочила надвір і кинулася в палату, де лежала Олівія, проте Сари там не було. Я поцілувала свою дівчинку в щоку, пообіцяла, що скоро повернуся, адже зараз треба знайти її тітку.

Ми з’їздили в невеликий торговий центр, у якому Сара орендувала офіс для консультацій. Та в кабінеті не світилося, і двері були замкнені.

Я охопила голову руками.

— Ми її знайдемо, — запевняв Ентоні.

— Це я в усьому винна, — простогнала я.

— Ну що ви, ви тут ні до чого.

Та я знала, що він помиляється. Що ближче я підбиралася до розгадки, то частіше відштовхувала від себе Сару. Єдину людину, яка завжди в усьому мене підтримувала. Я просто не хотіла думати, що буде, якщо й вона мене покине. Може, тому я й звикла ховатися від людей — не тільки від неї. Бо так було легше.

Раптом я зрозуміла, де треба шукати.

Після материної смерті Сара часто приходила до неї на могилу. Ми ніколи про це не говорили: Сара не бажала торкатися цієї теми. Є в цьому певна іронія, якщо згадати, що працює вона психотерапевткою. Про цю її звичку я дізналася кількома роками пізніше. Вона сама розповіла: мало не щодня, висадивши мене біля школи, прямує на кладовище.

Сказала, там її сховок.

На цвинтарі стояла непроглядна темрява. Ентоні дістав із багажника ліхтарик, посвітив на доріжку.

Я йшла попереду, бо знала, де материна могила. За кілька хвилин у колі світла постало Сарине обличчя. Вона сиділа на землі, спершись на надгробок.

— Сара! — Я кинулась до сестри, упала поруч із нею на коліна, просто в траву, умить промочивши ноги.

Побачивши мене, Сара заплакала. Від страшних ридань здригалися її груди. Судячи з усього, вона весь день проплакала. Очі запухли, були наче шпаринки. Поряд з мармуровим пам’ятником стояла чимала пляшка віскі, уже надпита.

Ентоні взяв у мене телефон, щоб написати Бредові.

— Господи, Capo! — лютувала я. — Ти мене налякала! Бред собі місця не знаходить! І що ти собі тільки думаєш?!

— Абі, — проридала вона у відповідь. — Я такого накоїла... Такого!

— От уже не думаю.

Сара ніколи не робила нічого «такого». Вона була бездоганна, свята: усе для близьких, собі — нічого.