Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 18

Вона намагалася звільнитися від цих думок. Але не могла втриматися від того, щоби зайвий раз не пройти повз «гостьову» залу й подивитися, що там поробляє цей ґітарист-приблуда. Вона хотіла, щоби його не було. Вона хотіла бачити його щодня. Вона ненавиділа його. Вона помічала, що й він спостерігає за нею, і ці красномовні погляди здавалися їй ворожими. Кожного разу коли він ішов «за викликом», у Даниній душі піднімалася темна хвиля гніву й огиди. Подумки вона називала усіх своїх службовців повіями, хоча й усіляко культивувала в них думку, що вони виконують почесну місію порятунку жінок від самотності й позбавляють їх інших комплексів.

З жахом та захватом, через ненависть та презирство, вона розуміла, що закохалася. Закохалась уперше. У продажного нікчему, який до того ж виявився років на десять молодшим від неї. Надійний тил, яким усі ці роки був для неї «Пет-Пет» (так вона називала чоловіка), зрушився, захитався за її спиною й зсунувся кудись убік. Вона знову стояла на гребені даху з шаленим бажанням скоріше стрибнути униз. Але тепер вона розуміла, що не полетить. Що оболонка – її випещена в косметичних салонах та дорогих перукарнях оболонка – перетвориться на шматок м'яса із перемеленими кістками. Не більше. Клятий білявий бовдур муляв їй очі, заважав спокійно жити та працювати. Пет-Пет майже постійно перебував у відрядженнях, на презентаціях та показах одягу. Увечері Дана лишалася наодинці з телевізором. Вона давно помітила, що потрібне рішення надходить випадково. Так, переглядаючи вкотре найулюбленіший фільм своєї юності «Собака на сіні», вона наштовхнулася на думку, яку подав з екрану секретар-Боярський прекрасної Діани-Терехової: якщо власна гординя заважає насолодитися забороненим коханням, можна зробити це інкогніто. Думка Дані сподобалася. Вона ніби відчула потреби й вагання прекрасних та самотніх жінок світу: від середньовічних маркіз, закутих у панцирі корсетів та комплексів, нав'язаних етикетом, – до своїх клієнток. Вона ніби сама перетворилася на одну з них і вперше відчула, наскільки це може бути принизливим. Краще принизити його, вирішила Дана, і їй спало на думку оформити анонімне замовлення на Ореста. А що? Невеличкий, незобов'язливий вечір у затишному ресторанчику на околиці міста, невимушена розмова, рахунок, який вона з легкістю оплатить сама. Можливо, це зніме й напругу, й цю хворобливу зацікавленість, що виникла нізвідки й має так само непомітно піти з її спокійного облаштованого життя. Дана обмірковувала, як зробити анонімне замовлення, й вирішила зробити це через пошту. У свій лист до власної агенції із призначенням міста і часу зустрічі вона, на свій страх та ризик, вклала п'ятсот доларів. Якщо лист не дійде – так тому й бути, вирішила вона…

«Лежати тобі, друже, у сміттєвому контейнері, обскубаним і байдужим, із скляними виряченими очима, поруч із купою зітлілого шмаття, у приємній компанії жирних пацюків та бездомних собак, які залюбки повідгризають усі твої сумнівні достоїнства…» – ось що перше спало на думку Орестові, коли Марина повідомила про загадкову зустріч у ресторані «Ведмежий кут». Кут і насправді був «ведмежий» – ресторанчик розташувався перед в'їздом у місто. Він одразу ж розповів про майбутню пригоду Романові Олексійовичу та почав готуватися до своєї відповідальної місії.

Увесь недовгий час своєї служби в «Ескорт-сервісі» він намагався розібратися в природі збочень. Придивляючись до русоволосої красуні Марини, енергійної на людях і, як йому здавалося, геть зламаної усередині, та вишуканої «леді» Дани В'ячеславівни, він дійшов висновку, що патологічний потяг до вбивства може ховатися під сяйливою маскою суцільного зовнішнього задоволення життям. Це закладене генетично, і, можливо, з часом наука дійде такого рівня, коли майбутніх вбивць, злодіїв, ґвалтівників розпізнаватимуть ще в зародку та заздалегідь знищуватимуть цю небезпечну для суспільства популяцію. Йому здавалося, що обидві жінки добре знають про те, що має статися з ним сьогоднішнього вечора. Власноруч зав'язуючи йому «метелика», Марина сказала:

– Краще б ти сюди не приходив…

«Чорний король» Сергій дивився на нього із заздрістю. Він також збирався на коротку зустріч – треба було проводити якусь дамочку в аеропорт та вдати перед її друзями, серед яких був її колишній чоловік із новою молодою дружиною, палку закоханість.

– Не інакше, як ця таємнича особа закохалась у тебе, – сказав він. – Дивись, не втрачай свого. Досить демонструвати, який ти у нас цнотливий! Треба діяти… – і він потер у повітрі пальцями. – Гроші не пахнуть.

– Ще одна така балачка, й ти знову опинишся у своєму дослідному інституті на ставці сто сорок гривень! – досить сердито увірвала його Марина.

– Мовчу, мовчу, мем! – із удаваним страхом замахав руками Сергій.

– Хто мовчить – довше живе! – кинула Марина крізь зуби й вийшла до приймальні.

– Що це з нею? – здивовано знизав плечима «Чорний король».

«Почула свіжину…» – подумки відповів йому Орест і ще раз намацав у кишені маленький газовий балончик, який придбав сьогоднішнім ранком.

О дев'ятій вечора він виїхав на побачення.

…Машина довго мчала містом, потім виїхала на приміське шосе, за яким почалися ліси. Ресторан розташувався на одній з галявин. Поруч Орест помітив вогні автозаправки. Більше будівель поблизу не було…

«Ведмежий кут» скидався на невеличкий дерев'яний хутір, побудований у народному стилі. Величезний будинок у центрі оточували курені-кухні, з яких офіціанти носили страви до ресторанних залів. Біля стилізованого паркану припаркувалися кілька іномарок. Орест відпустив машину та увійшов до затемненого, прибраного пахучою хвоєю передпокою. Що далі?

– Візьмете маску, чи у вас є своя? – одразу ж підскочив до нього кремезний вахтер, одягнутий у червоний, розшитий золотом кептар. На його голові красувався капелюх у вигляді роздзявленої ведмежої пащі. Орест зі здивуванням поглянув на нього.

– У нас сьогодні свято – два роки з часу заснування ресторану, – пояснив вахтер-ведмідь. – На честь цього – маскарад. Ви хіба не знали? Де ваше запрошення?