Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 17

– Якщо можна, підніміть руки ті, в кого зараз немає друга, партнера або супутника життя, – попросила вона, звертаючись до молодих жінок, що зі своїх місць захоплено спостерігали за нею і – вона це бачила по їхніх очах – заздрили її красі та самовпевненості. Камера ковзнула по залу й зафіксувала ліс піднятих угору рук, – Чи були б ви проти, якщо б інтелігентний, порядний, красивий та ненав'язливий чоловік запросив вас у дансинг або в театр і не псував вам при тому нерви ревнощами та зауваженнями? Чи не хотіли б ви мати практику спілкування із чоловіками на вищому рівні? Чи, можливо, краще сидіти вдома та плести шкарпетки своєму дідусеві?! Який вибір ви зробите, ви – сучасні, розумні, талановиті жінки, єдиною проблемою яких є самотність у цьому доволі жорстокому світі?

Відповіддю їй були шалені оплески. Очі пані Ганни нарешті перестали випромінювати суцільний жах.

– А про вбивства… – зітхнула Дана, – читайте у жовтій пресі! Ми тут зібралися, щоби поговорити про інші проблеми…

– Так, звичайно ж, у вас «інші проблеми», – із ядучою посмішкою заговорив до неї інший «експерт», як тільки пані Ганна надала йому слово. – Народ голодує, а ви задовольняєте потреби багатих та розпусних жінок…

– Я ж не винна, шо ці потреби не можете задовольнити ви, чоловіки! – посміхнулася Дана. – А що стосується злиднів, вважаю, вони починаються в голові. І при цьому зовсім не має значення, скільки грошей лежить у вашій кишені – три тисячі доларів чи три гривні.

– Поясніть, будь ласка, цю цікаву думку! – голосом масовика-заводія перебила її Ладокуриха, якій здалося, що Дана перебирає на себе всю увагу аудиторії.

– Це дуже просто, варто лише прислухатися до власних розмов на роботі чи вдома. У дев'яти із десятьох випадків вони – про гроші! І не важливо, рахуєте ви копійки чи тисячі. Важливо те, що люди скаржаться один одному на те, що грошей не вистачає. І говорять про це з особливою гордістю жебраків, яку в нас виховували останні вісімдесят років.

– А невже ви не рахуєте своїх грошей? – вставив хтось з «експертів».

– Звичайно ж, рахую! – посміхнулася Дана. – Але в ті часи, коли у мене в кишені було останні три гривні, я ніколи не дозволяла собі про це говорити вголос. От і весь секрет…

– …секрет її успіху! – підхопила Ладокуриха. – Секрет її краси та жіночої гордости! А тепер – рекламна пауза під, час якої ми проведемо міні-опитування на тему: чи потрібні нам служби ескорту?

Далі усе тривало більш-менш нормально. Але Дана постійно відчувала себе на перехресті поглядів: одні випромінювали ненависть, інші – заздрість та захоплення. Вона знала, що виглядає чудово. Вона знала, що саме зараз по той бік екрану на ній зупиняється зовсім інший погляд. Власне, задля цього погляду вона й зголосилася на це ідіотське шоу, під кінець якого нічого, крім ненависти до цікавих «експертів», до себе та дощу, що розпочинався за вікнами студії, вона не відчувала…

Під рясним і вже доволі холодним осіннім дощем Дана побігла до свого авта і, не слухаючи помічника режисера, що наздоганяв її з якимись папірцями в руках, люто грюкнула дверима машини перед самим його носом. «Бридота! Не хочу більш нічого!» – крутилося в її голові.

…Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.

А далі почалося щось незрозуміле.

Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – «швидка»…

– Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.

– Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.

Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському «ґазику» до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.

І от зараз їй знову здалося, що вона балансує на краю прірви. І ім'я цієї прірви – Орест.