Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 14

Нарешті маленький носовичок знову опинився у її кишені.

– Я вам хоч трохи допомогла? – запитала вона.

Він зам'явся, пробурмотів щось незрозуміле й нарешті випалив, дивуючися своєму нахабству:

– Ви б мені дуже допомогли, якби у вас знайшовся коньяк або, на крайній випадок – горілка…

– Хвилиночку! – Лана майстерно виїхала з кімнати й так само швидко повернулася з пляшкою «Десни».

Перша ж чарка подіяла заспокійливо, і він навіть насмілився запитати, чому вона в капелюсі.

– Коли в мене гості, я ніколи його не знімаю… – сказала вона. – Не хочу псувати враження. Краще дивіться на руки…

Руки в неї справді були красивої аристократичної форми. Вона увімкнула нічник над диваном, і в короткі миті споглядання її обличчя й фігури крізь темну вуаль Роман бачив відблиск чорних зіниць. Очі у неї, мабуть, були великі й вологі, як у туркені.

Робочий день закінчився. І Містер Марпл міг трохи посидіти у цій приємній затишній обстановці, за чаркою свого улюбленого ужгородського коньяку.

– Ви не дивитеся цей серіал… тобто, як там його?… Саме зараз починається – «Розколоте серце», здається?

Матір Божа! Про що це він? «Ідіот, повний кретин!» – подумки вилаяв себе Містер Марпл.

Вона засміялася. Сміх її був хриплуватий.

– У мене й телевізора немає! Він тільки заважає…

Після чергової чарки Роман дізнався, що близько п'ятнадцяти років тому Лана отримала травму на виробництві, після якої одна частина тіла лишилася паралізованою. До того ж один бік обличчя звело судомами, тому вона завжди носить капелюх із широкими крисами. Поки вона говорила, Роман намагався проникнути за щільну кисею, що закривала пів-обличчя. Йому здавалося, шо вона бреше, адже те, що він бачив навпроти усе більше подобалося йому: тендітна, витончена фігурка у довгій темно-синій, із полиском, сукні. На приступочці крісла вимальовувався загострений носок лакованого черевика. Усе – вишукане, дороге. Навіть шовковий клаптик носовичка.

«Я, мабуть, збоченець…» – подумав Містер Марпл, знову відчуваючи нижче від шлунка гарячу кульку.

– Ну, мені вже пора… – піднявся він.

– Що ж, можете колись завітати ще, – сказала Лана. – До мене не так часто заглядають гості. Я буду вам дуже вдячна.

– Обов'язково зайду. Якщо буде знову подібне замовлення, негайно потелефонуйте мені. Ось моя візитівка. Усього найкращого, дуже приємно було із вами познайомитися! – розкланявся Містер Марпл, відчиняючи двері, – До побачення!

Ступивши за поріг, він не міг втриматися від того, щоб не кинути останній погляд на прикуту до крісла фігурку. Протяг, що утворився від відчиненої у кімнаті кватирки, різко й безжально відкинув кисею із правого боку її обличчя. І, перш ніж заклацнулися двері, Роман помітив потворно стягнуту аж до скроні шкіру обличчя, ніби художник одним порухом пензля розмазюкав портрет…