Ескорт у смерть - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 13

Роман Олексійович, кленучи тиск та погоду, піднімався на п'ятий поверх «хрущовки», в якій мешкала «Лана-інвалід», і сподівався, що, можливо, там його почастують кавою. Мірра ніколи не давала йому із собою бутербродів, а харчуватись у кав'ярні – задоволення не з дешевих, і Містер Марпл не втрачав приємної нагоди випити чашку-другу дармової кави разом зі свідком або навіть із потерпілим.

На дзвінок у двері довго ніхто не відгукувався, й Містер Марпл вже знову почав задоволено потирати долоні: інвалід першої групи, яка, подолавши п'ять поверхів, вискочила погуляти, – цей пункт також просився у нотатник слідчого. Але вийняти його Містер Марпл не встиг. Двері повільно відчинилися…

У напівтемряві змалювався обрис інвалідного крісла на колесах.

– Я слідчий, – поквапився представитися Роман Олексійович. – Вам, мабуть, уже телефонували із фірми.

– Так, Марина мене попереджала про ваш візит, – долинув із глибини крісла тихий безбарвний голос. – Прошу, зачиніть двері та проходьте до кімнати.

Жінка не могла розвернути крісло у вузькому коридорі, тому їхала, задкуючи й уважно роздивляючися свого візитера. Містер Марпл відчував цей прискіпливий погляд усією шкірою, зніяковів. Він не міг добре розгледіти господиню, адже очі не звикли до темряви, що панувала в помешканні.

Нарешті вони потрапили до невеличкої зали, і Лана запросила слідчого сісти навпроти себе. Він відчув незручність перед жінкою, що була прикута до інвалідного крісла. Штори на вікнах були щільно зсунуті, й Роман бачив лише її силует. Над спинкою крісла чітко проглядався капелюх із широкими крисами, з яких на один бік обличчя звисала щільна вуаль.

– Вип'єте кави зі мною? – запитала жінка.

– Залюбки…

– Тоді зачекайте, – жінка так само позадкувала до кухні.

– Я вам допоможу! – гукнув у темряву коридору Містер Марпл.

– Не треба, я звикла усе робити сама! – почулося з кухні.

Роман зручно всівся біля великого круглого столу та вирішив скористатися нагодою побути на самоті й добре розгледіти помешкання. Очі вже звикли до поганого освітлення, і він із зацікавленістю розглядав широкі полиці, що в три ряди розташовувалися по периметру кімнати. На них чого тільки не було! Десяток ляльок із витонченими порцеляновими обличчями, грецькі вази із сухими букетами, безліч книжок, великі морські мушлі. У кімнаті стояв запах лаванди.

Лана завезла до кімнати невеличку тацю. На ній стояли дві філіжанки із кавою та вазочка з цукерками.

– Будь ласка, пригощайтеся! – вона поставила тацю на стіл.

Роман ніяк не наважувався подивитися на неї прямо. Дивлячися кудись униз, він бачив лише край її довгої темно-синьої спідниці та руку, що механічно поглажувала маленьку пласку подушечку, з трьох боків вишиту бісером.

– Ви хотіли про щось зі мною поговорити, – порушила мовчання господиня.

– Так, – сказав Містер Марпл, – Ви вже знаєте, що протягом останнього часу було вбито двох працівників фірми «Ескорт-сервіс». Кожного разу хлопця «замовляла» не визначена слідством клієнтка. Приймали замовлення саме ви. Що ви можете сказати про цю нічну клієнтку? Наскільки я знаю, хлопців завжди супроводжувала менеджер Марина, яка брала гроші готівкою…

– Так. Але в нічний час, а тим більше без попередньої домовлености, все виглядало трохи інакше. Самі розумієте, ніч… Не піднімати ж Марину з ліжка! Іноді гроші й розписку брав сам ескортер. Якось домовлялися.

– І як домовлялися у цих двох випадках?

Зависла довга пауза, протягом якої Роман знову спостерігав за рухами її пальців, що гладили подушечку. Чомусь ці рухи раптом здалися йому непристойними, і від цієї думки десь усередині, нижче від шлунка, миттєво виникла пекуча кулька. Зусиллям волі Містер Марпл відігнав її в найдальший куток свого єства й загасив під холодним душем чистого сумління…

– Розумієте, я сама взяла на себе відповідальність… – затуркотіла Лана. – Справа в тому, що ця жінка обіцяла заплатити фірмі через банк. І, крім того… – вона замовкла й нервово застукала по подушечці маленьким кулачком.

– Я вас слухаю, – напружився Містер Марпл.

– Я прошу мене вибачити… І благаю не казати про це на фірмі… – вона почала схлипувати. – Вона, ця жінка, обіцяла заплатити мені окремо… За послугу.

– Заплатила? – ледь стримався, аби не підскочити на своєму стільці, слідчий.

– Заплатила…

– Де? Як? Коли? Як вона виглядала?! – він усе ж таки підвівся й закружляв по кімнаті, натикаючись у темряві то на її крісло, то на вазони з квітами, що стояли на підлозі.

– Я її не бачила, – сказала Лана, і він знову опинився перед нею на своєму стільці.

– Тобто?

– Вона пообіцяла, що покладе конверт із грошима під килимок біля моїх дверей.

– Що це за дитячі ігри?

– Вона пообіцяла.

– І ви повірили?

– У моєму стані неможливо не вірити людям. Краще помилитися, ніж подумати про людину щось недобре.

– Ну, і як? Був під дверима конверт?

– Був, – спокійно відповіла вона. – Я навіть зберегла його, хоча гроші витратила – заплатила своїй домашній помічниці.

Лана дістала з шухляди звичайний стандартний конверт без жодного запису на ньому. Містер Марпл навіть понюхав його, як це робив слідчий із «Діамантової руки», – але «Шанеллю № 5» навіть не пахло.

– За друге замовлення з вами також розрахувалися? – він починав дратуватися.

– Поки що ні. Адже першого разу гроші з'явилися через чотири дні… Ось чекаю…

– Скажіть, що змусило вас порушити правила вашої фірми?

– Благаю вас, не кажіть про це нікому! Я лишуся без заробітку. Я просто пропаду… – прошепотіла вона. – Ця жінка була дуже приємною. Такий голос… Вона соромилася сама себе. До того ж, вона сказала, що має фізичну ваду… І це розчулило мене… Зрозумійте, я ні в чому не винна… – Лана схилила голову й витягла звідкись маленький мереживний носовичок. Рука з носовичком зникла під завісою кисеї. Мабуть, жінка витирала сльози.

Роман Олексійович був розчарований. Єдиний вихід – можна було б приставити до Ланиних дверей спостерігача, але він був упевнений, що грошей більше не буде. Жінку просто обдурили.