Старо-світські батюшки та матушки - Нечуй-Левицький Іван Семенович - Страница 77

Біда впала на голову отця Харитона несподівано. Отець Харитін вже постарівся, посивів і почав слабувати. Він став блідий та худий од клопоту, од важких довгих постів, що їх старі батюшки держали сливе аскетично. Перші його дочки повмирали, а менші поросли й вже трохи засиділись в паннах. Отець Харитін все кахикав, кородивсь на живіт і жалівся на кольки в боках і в грудях,– та й лічився орданською водою й херувимським ладаном: це були одні в його ліки.

Раз літом пройшла чутка, що по парафіях буде їздити архієрей, вікарій митрополита. Протопоп прислав отцю Харитонові архієрейський маршрут. В маршруті стояла й Вільшаниця.

– Ой боже мій! Ой господи! От тепереньки протопоп підставить мені стільчика! – говорив отець Харитін, бідкаючись.– Кажуть, архієрей опришкуватий і не любить старих батюшок.

– Чого ти бідкаєшся! Чи то ж ми зроду не бачили архієреїв? – говорила Онисія Степанівна.– Як приїде, то й поїде.

– А як він мене пережене на малу парафію, а в Вільшаницю посадить молодого, вченого? – сказав отець Харитін.

– Нехай передніше мене зсадить з парафії, та тоді садовить кого іншого. А мене зсадить не легенько,– сказала Онисія.

– Архієрей їде! Архієрей вже в Богуславі! В Богуславі буде снідати, а в Вільшаниці обідати! Готуйтесь, панотче Харитоне! Готуйте великий обід та вина, Онисіє Степанівно, для півчих, панотців та погоничів! – такі звістки передавали благочинні, панотці, станові, скачучи на конях в Богу слав, завозили дяки й диякони, викликані протопопом в Богуслав.

– Ой боже мій! Ой .що ж нам робити! З ким порадитись? Де тих дорогих вин достати? – бідкався отець Харитін, ходячи по хаті та кахикаючи.

– Іди лиш до церкви та поприбирай, а я заходжусь обід варити. Та пошли до титаря, щоб достав риби та поїхав в Богуслав за вином: не питиме ж архієрей нашої варенухи,– говорила Онисія Степанівна.

Прибігла титарка; поприбігали молодиці з усього кутка. В пекарні закипіла робота. На городі розклали багаття й приставили здорові горшки. Молодиці поназносили силу яєць, сира, сметани, курей та поросят. На подвір'ї піднявся шум та гвалт. Обід готували на півсотні ротів: півчих, дияконів, поліцейських, благочинних, панотців, ще й погоничів. Пан і собі звелів зготувать обід на кожний випадок.

На дзвіниці поставили чоловіків виглядать й веліли дзвонити в усі дзвони, як тільки на богуславському шляху з'явиться архієрейський поїзд. Два верховці були задля того ж поставлені на шляху за селом.

Опівдні на шляху піднялась здорова курява й з'явились три здорові вози. Чоловіки вдарили в дзвони. Здоровий дзвін був розбитий і гупав, неначе хто лупив молотком в розбитий чавун. Отець Харитін надів ризи й вийшов з причтом за браму в цвинтарі. Дзвони бренчали. Народ збігався до церкви й залив цвинтар, бо ще ніколи не бачив архієрея в Вільшаниці, одколи стояла Вільшаниця. Всі ждали. Отець Харитін ізнемігся од ждання й зблід. З дзвіниці крикнули, що три здорові повозки, які спускаються з горба на греблю,– то були три жидівські прездорові балагули з жидами.

Дзвони замовкли. Народ засміявся. Отець Харитін, блідий, як смерть, вернувся в церкву.

Через дві години знов з дзвіниці нагляділи здоровий поїзд. Знов задзвонили в дзвони. Народа зібралось ще більше. Отець Харитін знов вийшов з хрестом за браму. З-за гори виїжджали вози за возами. Поперед усіх катав на конях благочинний, за благочинним протопоп, за протопопом справник, за справником становий, а там далі три вози з півчими, один з дияконами, один з протодияконом та з кон-торщиком. На кінці всього поїзда з'явилась блискуча карета, запряжена дванадцятьма мужичими шкапами. За каретою тягся довгий поїзд з панотцями, що проводжували владику далі по тракту. Поїзд заставив увесь шлях коло церкви, зайняв вигон коло цвинтаря. Карета стала коло брами. Протопоп з благочинним підбігли до карети, одчинили дверці й вхопили попід руки архієрея. Архієрей, ще не старий, здоровий, огрядний, широкий в плечах та рум'яний на виду, вийшов з карети. На йому лисніла проти сонця шовкова фіолетова ряса, а на грудях блищала панагія та звізда. Протопоп щось сказав тихо архієреєві, скоса поглядаючи на отця Харитона. Отець Харитін як глянув на владику, та й перелякався, затрусився й стояв на одному місці, наче скам'янів.

– Що ж ти не підійдеш до мене з хрестом? Ти п'яний чи тверезий? – сказав голосно архієрей, так що ближчі парафіяни чули.

Отець Харитін перелякався на смерть. В його ноги затрусились, і він все стояв в брамі.

– Та підійди ж з хрестом! Чи ти недужий, чи п'яний? Благочинний, візьми в його хрест та піднеси мені,– сказав архієрей.

– Ні! Я чогось нездужаю,– обізвавсь о. Харитін.

Благочинний взяв од отця Харитона хреста й підніс архієреєві. Архієрей поцілував хрест і пішов у церкву. Дяки заспівали «Достойно єсть», до їх пристав архієрейський хор. Дзвони дзеленькали, а великий дзвін хрипів, неначе стара розбита сковорода.

– Чом ти не купиш нового дзвона? Чуєш, як стукає твій дзвін, неначе розбитий казан,– сказав архієрей до отця Харитона.

– Я... в... ваше преосвященство!... Хлопці на великдень на радощах так дзеленькали, що дзвін трохи луснув,– сказав отець Харитін.

– Що він каже? – спитав архієрей в благочинного.

Благочинний переложив слова отця Харитона по-руській.

– Ти не дбаєш за дім божий. В тебе дзвони порозбивані, церква стара, антимінс старий, все старе,– казав сердито в олтарі архієрей на всю церкву.– В тебе все старе й нечисте. А то що? – Архієрей показав пальцем на жертовник, де золотий промінь сонця видав кільки порошин.

В отця Харитона в душі похололо.

– Дурак, старий простець, неук! – загримів архієрей на всю церкву.

– Чи чуєш, бра, як архієрей попа лає! – гомоніли нишком люди в церкві.

– А може, то він так чудно богу молиться,– обзивались декотрі чоловіки.

– В тебе книги несправні. Ти не вмієш пн-сати книжок. Де ти вчився?– спитав архієрей.

– Я вчився дома в батька,– ледве насмілився промовити отець Харитін,– а на священика мене екзаменував духовник в Лаврі.

– Знаю я ваші екзамени. Попереводять вас, старих, на малі парафії,– суворо сказав архієрей.