Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 67

Але не в них річ. Один мертвий, другий в бігах.

Черняєву вдалося відшукати ще кількох дівчаток-підлітків, які позували Майстрові. Усі вони були з поважних родин, тож розмови велися без протоколів. Ані слідчий, ані тим більше – Вольська вже ніколи не дізнаються, хто, коли і за яких обставин познайомив Олю Пивоварову з фотографом. Зате точно відомо: дівчина позувала йому в обмін на дози кокаїну.

Інші дівчата теж так чинили.

Легкий шлях до наркотиків – платити не живими грішми, а собою, живими тілами.

Нехай це лишиться на совісті Оленьки. Вона, як не крути, сама обрала свій шлях. У чомусь пані Рувимова таки права, Анна мусила це визнати.

Корній Алмазов спершу забавлявся забороненим зв’язком. Потім відчув себе вчителем. Далі – батьком, і хотів, аби Ольга належала йому, тільки йому. Нарешті, він побачив, куди дівчина котиться. Прийшло нове бажання: урятувати, наставити на шлях істинний. Коли ж некерована вже Оленька позбиткувалася над ним…

Далі все ясно, не раз і не два з Черняєвим про це говорили.

Анна б міркувала ще. Тут було над чим і про що подумати.

Аж раптом з вулиці почувся кінський тупіт. Потім – рипіння коліс. Нарешті – стукіт у хвіртку під акомпанемент знайомого дзвінкого голосу:

– Хто вдома – я приїхала!

На гуркіт і крик вибігла Христина з тацею. Анна поманила помічницю, щоб та спершу поставила на столик каву й чарочку. А вже потім – впустила Розу.

Лисиця була прекрасна, шикарна й гамірна. Спершу обійняла Христю, навіть чмокнула в щоку, після чого та швидко перехрестилася. Потім пішла стежкою до альтанки, розкинувши руки. Анна підвелася назустріч, прийняла її обійми. Помітивши чарочку, Роза без зайвих церемоній підхопила її, перехилила, скривила носика:

– Смачно, вчасно, але мало!

– Христино, неси карафку, – посміхнулася Вольська і, щойно дівчина залишила їх, запитала: – Яким вітром?

– Різними, – Роза бухнулася в крісло, звідкілясь видобула віяло, обмахнулася. – Думала, пронесе. Бач, не вгадала. Прилетіло від месьє Зевса: мовляв, мадам Лисицька багато собі дозволила в Одесі. Зрозуміло, причина благородна. Але ж без дозволу, все таке. Сьогодні проковтнути – завтра поперек горла стане, на шию сяде. Словом, подруго, дали мені рік.

– Тобто?

– Цілий рік Лисиця не може потикатися до сонячної Одеси.

– І ти прийшла жити до мене? – вирвалося в Анни.

– Ага, страшно! – реготнула Роза. – Невже виженеш подругу? Після всього, що між нами було? – Вона підморгнула.

– Ну, не знаю… Тобто… Як треба…

– Не бійся, – Лисиця знову підморгнула. – Я так, у гості. Графиня Вареску ще не розлучилася зі своїм коханим чоловіком, Раду Вареску Третім, спадкоємцем родинного маєтку під Кишеневом. Принаймні він так думає.

– Граф?

– Та до біса графа! – відмахнулася Роза. – Він – один великосвітський шахрай з Петербурга. Видає себе за велике цабе. Крутить з багатими дамочками. Тягне з них гроші або взагалі пропонує руку-серце. Аби потім накласти лапу на придане й зникнути, залишивши нещасну біля розбитого корита. Зараз він тут, у Києві, на гастролях чи щось таке. І поклав око на графиню Вареску. Розумієш?

– Не зовсім, – чесно призналася Анна.

– Зевс Лікакіс мав наглість обізвати мене середнячкою, – Лисиця зсунула брови. – Середній рівень, почула? Це він про мене так сказав, про Розу Лисицьку. Йому я нічого доводити не хочу й не буду. А як роздягну до нитки й видою до краплі цього петербуржця – аж тоді заспокоюся. І все. Розкажи краще, як тут.

Доведеться, подумала Вольська.

Христя саме несла карафку для довгої розмови.

Київ

Березень-червень 2021 року