Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 66

– Нічого нема!

– Ну, якось же я здогадалася.

– А справді, – цікавість поволі брала своє. – Тільки коротко і ясно. До ранку патякати з вами не можу. Завтра в мене ангажемент.

– Ви самі мені все сказали, – пояснила Анна просто. – Навіть не задумалися над цим. Згодна, сказане можна трактувати по-різному. Тоді, під час нашої зустрічі, не шукала двоякого тлумачення. Тепер теж не шукаю. Бо воно не двояке.

– Голову морочите. Забалакуєте. Тягнете час, пані Вольська.

– Ви назвали Оленьку своєю маленькою дівчинкою.

– То й що?

– А потім – донечкою. Вам тридцять, Ольга за віком годиться вам у молодші сестри. Проте батьківські або материнські почуття людина може мати й до молодших за себе коханок і коханців. Донечка. Дитина. Значення слів дуже близьке. Ви вбили ту, кого уявляли донькою цілком щиро. Тут щойно хтось розпинався про вигаданих персонажів. Це підходить і до вас. Ви вигадали себе – і вигадали собі доньку. У якийсь момент вирішили: краще вбити її з любові.

– Я не вбивав! Я штовхнув її надто сильно! – вигукнув Алмазов. – Вона падала в прірву, розумієте! Я вистежив її! Я бачив, як вона оголяла себе перед тим паскудником з бакенбардами! Коли він пішов і залишив її, я спробував з нею поговорити! Думав переконати, умовити почати нове життя! Я справді ставився до неї і як до коханки, і як до доньки! Та, Господи, вона сама інколи звала мене таточком, татусем!

Від збудження й напруги в Алмазова трусилися руки. Він не забирав дула, і Христина всякий раз тихо зойкала, коли ствол дряпав її голову.

– Приблизно так я собі все й уявляла, – кивнула Анна. – Ну, а друга підказка, насправді головна: того вечора.

– Яка?

– Ваші слова: того вечора ви були з Нонною. Мене мусила насторожити така необережність. Проте ви відразу згадали газети, і я вирішила: вас справді налякала публікація. Кого, як не коханця, підозрювати першим? Ви злякалися, що вас шукатимуть, тому пояснили страхи Нонні. Вона погодилася забезпечити ваше алібі в разі чого. Але думала, пане Алмазов, що так убереже вас від хибних підозр і неправдивих звинувачень. Вона не знала, що ви вбивця. Варто мені було згадати на дозвіллі, що жодна газета не писала про точний час загибелі Оленьки, а лише про день, коли знайшли тіло – і все склалося проти вас. Ви себе виказали, Корнію Івановичу. Адже не жорстокий вбивця, а наляканий дилетант. Тому й прийшли сюди. Ви злякалися, – Вольська витримала паузу. – Я вас налякала. Хочете останнє пояснення?

– Останнє – у вашому житті! – вигук прозвучав істерично й пафосно.

– Я передбачила і вашу появу тут. Дала цьому дуже невеликий шанс. Була про вашу розважливість кращої думки. Петрику, ви вже досить почули. – І тут же, різко, мов батогом: – Христю, падай!

Двічі просити не треба – Христина з криком розтягнулася на підлозі.

Алмазов розгубився, тому стрельнув не відразу. Коли нарешті переляк змусив натиснути спуск, дівчина вже відкотилася набік. А згори, зі сходів, що вели на другий поверх, на артиста вже летіла темна прудка постать – Петро Черняєв увесь час чекав на сигнал.

Анні не довго довелося переконувати його засісти в засідку.

Чоловіки зчепилися.

Вольська припускала, хто кого переможе – та не врахувала, що все може скінчитися швидше, ніж думала.

Христя отямилася. З криком і прокльонами вчепилася в Алмазова, відштовхнувши Черняєва сильним ліктем. У праведному гніві Христина Попович була страшною.

– Ще приб’є, – сказав Петро, віддихуючись.

– Трошки залишить вам, – заспокоїла Анна. – А ти, Петрику, міг би якось і подбати про Лорда.

– Хто ж знав… Але своє діло пес зробив.

– Тобто?

– Заскавчав перед смертю. Дав знати. Бо я, чесно кажучи, задрімав, – признався Черняєв, зітхнув, глянув на Христину, котра осідлала артиста й старанно, наче тісто, місила його кулаками. – Забирайте її, Анно Ярославівно. Їй-богу, досить із нього. Краще йдіть по городового. Нате.

І поліцейський простягнув Анні свисток.

5

– Ви порушили угоду, пані Вольська!

Матвій Пивоваров сипав іскрами, гримів та кидав блискавки. Христина втекла на кухню від гріха подалі. Після останніх пригод боятися стала значно менше, хоча сільська дівчина й до того не особливо віддавалася страхам. Хіба забобони чи щось заскочить несподівано, як уже не раз бувало в їхньому тихому колись будинку. Проте Пивоваров був одним із тих, хто викликав у Христиному серці не зовсім наданий для пояснення переляк. Можливо, так більшість людей мимоволі пасують перед сильними світу цього, а Матвій Никонович до них належав.

– Газетна публікація Глібом Коваленком підписана. – Анна намагалася тримати себе в руках, гідно, навіть вирішила не дратувати візитера нагадуванням, що він не прийшов, а вломився напідпитку. – До його діяльності я не маю жодного стосунку. Пан Коваленко від самого початку писав про справу вашої доньки. Де він бере інформацію…

– Бабусі своїй розкажете!

– Моя бабуся померла давно, – Вольській дедалі важче було себе стримувати.

– От як зустрінетесь – тоді й розкажете!

– Що ви собі дозволяєте, пане Пивоваров! Ще й у моєму домі! І після того, як я знайшла вам убивцю Ольги! Отака ваша вдячність?

– Де він бере інформацію! – перекривив п’яно купець. – Я особисто, розумієте, чуєте мене – особисто заборонив будь-кому в поліції ляпати язиком про кокаїн! І про те, що моя покійна дитина позувала для якогось паскудного смердючого збоченця! Ніхто в поліції не насмілився б розв’язати язика! Ні, добродійко, це ви! Той писака – ваш дружок! Полюбовник!

Анна ковтнула грудку в горлі разом із образою. Сперечатися й доводити щось сенсу не було. Навпаки, заперечення ще більше переконає Пивоварова в правоті його п’яних заяв. Натомість повторила:

– Я нічого не порушила. Бачить Бог, мені нема в чому собі дорікнути.

– О, ще Господа всує згадайте! Хреста поцілуйте! – купецьке лице пашіло багрянцем. – Ви знали, що ваш дружок збирається друкувати свої пасквілі! І не заважали йому здобувати славу такими сенсаціями! Нічого, я його засуджу! Газета мені ще заплатить за брехню! А ви, пані Вольська… Я розриваю угоду! Ви не отримаєте від мене більше жодної ламаної копійки! Досить того, що я вже на вас витратив!

Якби Анна завелася сперечатися далі, Пивоваров би лишився ще. Та вона мовчала, і розгніваний клієнт, відтепер – колишній клієнт, грюкнув дверима. Удар був такої сили, що міг зірвати двері кабінету з петель. Нічого, витримали.

За кілька хвилин вони прочинилися. Обережно зазирнула Христя, в очах читалися стурбованість і запитання. Анна розвела руками.

– Не заплатять нам з тобою.

– Хай би його підняло та гепнуло, – буркнула помічниця.

– Звари мені кави. Я в альтанці буду. Можеш чарочку наливки дати, вишневої. Тільки маленьку.

Христина зникла.

Вольська вийшла в садок. Бабине літо доживало останні дні, готувалося до прощання. Але вересневий день ще зберігав приємне затишне тепло. Анна вмостилася в крісло-гойдалку, знову відчувши, як не вистачає Лорда, до якого, виявляється, устигла за короткий час прив’язатися.

Ніхто б не насмілився розв’язати язика.

Анна загадково посміхнулася. Якби вона чи Гліб справді хотіли відчинити цю скриньку Пандори, кияни дізналися б значно більше такого, від чого всі причетні довго б не відмилися. Коваленко побіжно згадав, що жертва богемного Корнія Алмазова, яку він розбестив, нюхала кокаїн. І не заявив, натякнув: дівчина могла позувати для непристойних знімків.

Пивоваров знає, як було насправді.

Йому за зачиненими дверима повідав головний слідчий розшукової поліції Юлій Харитонов.

А Харитонову все доповів Петро Черняєв.

Слідство весь цей час таки не стояло на місці. Фотографа з бакенбардами, Майстра, досі не знайшли. Анна вже потім, коли Алмазова забрали в тюрму, сказала Петрикові ще одну деталь: артист надто детально описав його зовнішність. Це теж стало підказкою, адже якщо бачиш людину мельком, здалеку, ще й при поганому освітленні, запам’ятати її отак відразу неможливо. До того ж, Алмазов переграв сам себе, назвавши тоді приятеля Оленьки то сірим, безбарвним, то – чоловіком з прикметами. Єдине, що мимоволі вдалося йому, – кинути підозру на Ляміна, бо той цілком відповідав сірій зовнішності.