Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 40

– Тихо, – просичала. – Зенки виколю, обидва! Засохни, фраєрок!

Знайому мову Кисіль зрозумів швидше за все інше. Слухняно притулився до стіни, навіть не пробував опиратися чи атакувати. Лисиця ж не квапилася прибирати свого гостряка. Так вони мовчки стояли, дихали одне на одного й чекали, поки вогонь уже невідворотно захопить усе довкола й обійме двері їхнього прихистку.

– Я спершу, – попередила Роза, кольнувши гаркавого в іншу, неушкоджену щоку.

Що Кисіль про це думав, її не переймало. Кинулася назовні, нагнувши голову вперед, пірнаючи в пекло. Хай усе горить, зараз Лисицю тільки вікно цікавило. Хекаючи від жару, обпікаючи руки, зірвала тліючі завіси. Зціпивши зуби, відчуваючи обійми вогню, впоралася з нижнім шпінгалетом.

Застрибнула на підвіконня, учепилася за верхній.

Заїло.

Сіпнула до болю в тонких пещених пальцях. Раз, ще раз, ще.

Піддалося. При цьому Роза не втрималася, поточилася, злетіла вниз, упала на щось палаюче. Правий піджачний рукав і права штанина вже тліли.

Відчай підкинув назад пружиною.

З вікна не вистрибнула, вивалилася, боляче вдарившись об землю. Скочила миттю, помчала, майнула в найближчий двір, запетляла, проскочила.

І вже коли опинилася в безпеці, почула пожежні дзвони.

Розділ сьомий

Чужа територія. – «Ай браво!» – Одеський вовк. – Морська прогулянка. – Тринадцяте число.

1

Анна Вольська не часто мандрувала чугункою[28].

До одруження чи не кожне літо проводила з батьками на дачах довкола Києва. Її всесвіт складали соснові ліси, річки, озера та ставки, на яких жаби щоночі влаштовували концерти. Іншого Анна собі не уявляла, та й не дуже хотілося. Цікавість до чогось більшого цілком задовольняла передплата на «Довкола світу» та різні додатки до журналу.

Не те, щоб вона свідомо обмежувала себе – родину Лемешевих влаштовував такий стан речей. Єдине, що було принциповим: дачу на чергове літо тато намагався винаймати в іншому місці. Рідко коли родина два роки поспіль орендувала один і той самий літній будиночок, навіть якщо всім там подобалося. Так Ярослав Лемешев, нащадок козацького роду Лемішів, уявляв собі мандрівку, зміну обстановки й за великим рахунком – пізнання світу. Анна завдяки такому підходу уявляла київське довкілля та загалом – Київську губернію величезною, незвіданою, повною нерозкритих таємниць територією.

Табýля раса і терра інкогніта[29] водночас.

З Іваном Вольським світ довкола став трошки ширшим. Спершу чоловік повіз її до Парижа, потім – до Відня, нарешті влаштував прогулянку Прагою. Всякий раз їздили чугункою в купе, і залізнична подорож дещо псувала враження від Європи. Анна відкрила в собі цілковиту нездатність спати під стукіт вагонних коліс і хилитання самого вагона. Жаб’ячі ж концерти її не будили ніколи, навпаки, лише присипляли. Вона могла прокинутися від раптової тиші, лежати, удивляючись у темряву над собою, ловити необов’язкові думки та, зрештою, давати собі зі сном раду. Із залізничного ж вагона не виходила – замалим не виповзала втомленою, розбитою й роздратованою.

Через те навіть зітхнула з полегшенням, коли, – не в останню чергу завдяки її старанням, – слідчий Вольський отримав стільки клопоту по службі, що мандрівки за кордон стали неможливими. А потреба в дачі на літо відпала, щойно чоловік успадкував садибу на Татарці і там з’явилася моторна Христя Попович. Усталений стан справ цілковито влаштовував Анну, відповідав її внутрішнім потребам. Звісно, хотілося колись побачити більше Європи, та й своя країна, поза сумнівом, мала чим приємно здивувати. Але Вольські домовилися чекати кращих часів.

Виявляється, у мандри частіше кликали часи гірші.

Анна ніколи дотепер не була в Одесі. Несподівана поява Рози Лисицької, її ризикована вилазка в контору на Десятинній, а головне – принесені нею новини змусили Вольську збиратися в дорогу. Дві київські смерті виявилися не початком, а продовженням одеського кошмару. Отже, сліди треба шукати в Південній Пальмірі, у місті біля самісінького синього – Чорного – моря.

Христина чи не вперше за час, що жила й служила в домі Вольських, серйозно образилася на свою королівну. Анна могла дозволити собі підняти на помічницю голос, насварити спересердя, коли та бере на себе забагато й починає говорити під руку. Потім вибачалася, хоча теж не завжди. Натомість Христя сприймала хазяйський гнів як цілком природний, правильний прояв, і якщо її й зачіпало, швидко заспокоювала сама себе. Мовляв, так тобі й треба, дівко. Але коли Ярівна вирішила їхати без неї, повелася, як ніколи раніше: огризнулася, почала гарикатися й сваритися.

Усе обурення зводилося до того, що королівна без неї пропаде, на профурсетку – так обізвала Лисицю, і добре, що не при ній! – надії мало, утягне Анну в халепу й оком не кліпне. Вольська спробувала заспокоїти помічницю, але тільки напружила ситуацію ще більше: Христина категорично не погодилася з тим, що, залишившись удома, на хазяйстві, глядіти Лорда, дівчина буде в безпеці. Відстоюючи право оберігати свою королівну, вона навіть розгнівано тупнула ногою, і Анна мусила змінити тон, різко й владно нагадати Христі про її місце. Гнів вилився в образу, помічниця почервоніла, схлипнула й побігла плакати на кухню.

Попри серйозну сварку, рішення Вольська не міняла. Слабеньку думку все ж таки взяти Христю з собою кимось на кшталт зброєносиці негайно прогнала, мов набридливу муху. Дівчина навчилася давати собі раду в Києві, хай і звикала до міста довше, ніж зазвичай селянки адаптовуються до міського трибу життя. Одеса мала зовсім інакший ритм, та й саме місто було новим, якщо не сказати – чужим. Анна покладалася на Розу, проте відповідати при цьому за Христину не хотіла. Помічниця, якою та стала в Києві, на чужій, незнаній території перетворювалася на вантаж. Гирю, яка сковувала рухи та обмежувала й без того не дуже гарні можливості для маневру.

Збори зайняли два дні.

Вольська розуміла, що кожен із них гальмує її слідство, вихолоджує сліди. Проте швидше не виходило, і не лише в неї. Розу в Києві теж затримали справи, про які вона не хотіла розводитися. Знаючи особливості способу Лисиччиного життя, Анна не допитувалася, а зайнялася своїм. За цей час Христину трохи попустило, хоч напруга в стосунках далі відчувалася. Логічно вирішивши – дівчина перебіситься, Вольська поринула в роздуми й підготовку до подорожі.

Квиток мала в купе першого класу. Роза порадила їхати окремо, удавати незнайомих, і Анна погодилася: так правильно. Графиня Вареску таким чином опинилася в одному з нею вагоні, через одне купе, подорожувала сама, фліртувала з липучими панами офіцерами. Коли їхня увага її світлості набридла, знайшла спокій у компанії скромної вдови Вольської, яка їхала поправити здоров’я цілющими водами й грязями Куяльника. Тож нікого зі сторонніх не здивувало, що дві молоді особи без супроводу майже пів ночі просиділи вдвох у купе за жіночими теревенями.

Виспатися в дорозі все одно не вдалося. Ранком боліла й крутилася голова, тому Одеса жодного враження не справила. Хіба дратувала привокзальним гармидером, причому в ранковому південному повітрі стояла, на відміну від Києва, дика суміш різних мов. Крім звичної російської, до якої додавався неповторний український акцент, Анна ловила вухом німецьку, природну й ламану, вирізняла досить вільну у вживанні французьку. Ще вгадувала румунську, вирізняла грецькі словечка та єврейські тиради.

Мовний шквал додав бентеги й розгубленості, Вольська пошукала й знайшла Розу. Приятелька й партнерка, сповнена бадьорості, жваво розпоряджалася їхнім багажем і ганяла надмірно причепливих носіїв. Прислужитися графині прагнуло чимало охочих заробити, але Лисиця сама тицьнула пальцем на тих, кому з вигляду могла довірити не лише свій багаж, а й валізи попутниці. Уже на привокзальному майдані до прибулих підкотив екіпаж. Із передка спритно зістрибнув моложавий візник із куцою борідкою. Картуз закривав верхню половину обличчя, одяг висів, мов на збитому з жердин городному опудалі.