Зламані іграшки - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 39

Ну, ось, ласкаво просимо…

Пірнувши всередину, Лисиця трохи подумала й вирішила зачинити, як було. Далі пройшла магазин, навіть не поцікавившись прикрасами на прилавку. Анна детально розказала й навіть накреслила план приміщення. Та й не так тут уже й складно все, заплутано. Єдине: двері за важкою завісою теж зачинили. Тут замок виявився, всупереч надіям, не простішим, навіть навпаки. Довелося вовтузитися трошки довше, але й він зрештою не встояв перед хитрими Розиними ключиками.

Темний коридор, навпомацки, знову замкнені двері.

Нарешті Лисиця потрапила туди, куди хотіла. Спершу перевірила вікно. Зачинене зсередини, раму тримали два міцних сталевих шпінгалети. Хоч ззовні місячне сяйво сюди не проникало, та й навряд у глухому дворі з’явиться небажаний випадковий свідок, Роза все ж завбачливо зсунула завіси. Темрява тепер зробилася майже відчутною, об’ємною, густою. Вже нікого й нічого не боячись, не очікуючи прикрих сюрпризів, Роза присвітила собі запальничкою.

Обійшла стіл, стала перед шафкою з шухлядами.

Висунула першу-ліпшу, навмання. Відразу натрапила на акуратно складений стосик цупких фотокарток. Перебігла пальцями. Жінки, всюди жінки. Дорослі, гарно вбрані, більше серйозні, зосереджені, ніж усміхнені. Зазирнула в шухлядку поруч.

Анну побачила, відразу.

Витягнула готовий знімок, обмацала уважним поглядом. Стоїть на білому фоні, тримається рукою за тумбу. На тумбі – маленька пальма в широкому горщику, готельний несмак, фе. Але на такому фоні знимкувалися всі, чиї фото Роза вже побачила, тож знизала плечима, поставила цупкий прямокутник назад.

Дівчаток надибала, висунувши шосту шухлядку.

Небагато, чотири знімка нарахувала. Тут уже фони фотограф обирав різні. А дівчатка, вдягнені, мов великі іграшкові ляльки, з неодмінними пишними бантами, виглядали дуже втішеними. Їм вочевидь подобалося позувати, вони вважали процес цікавою грою.

Сказали їм так.

Лисиця відступила на крок, загасила вогник. Знову опинившись у темряві, наморщила лоба. Потерла перенісся, заразом почухавши верхню губу – місце під штучним вусом свербіло.

– Що з вами робити? – тихо запитала, дивлячись на шухляди трохи звиклими до ночі очима. – З собою брати… Нащо ви мені… Але…

Спершу подумала: здалося. Та враз стрепенулася, забула про фотокартки, нашорошила вуха. Ні, не здалося.

Усередині вже хтось був окрім неї.

Тікати!

Першою майнула ця думка, і Лисиця вже стрибнула до вікна. Ураз уклякла, почувши рипіння дверей ззовні, кроки й чоловічі голоси. Несподівані відвідувачі нікого не боялися, а отже, були тут своїми, сюрпризів не чекали. Вони зайдуть сюди менш ніж за хвилину, і Роза просто не встигне перемогти шпінгалети, щоб вистрибнути назовні. Ломитися ж крізь скло означало виказати себе раніше, ніж треба, неодмінно скалічитися й стати більш уразливою.

З того боку штовхнули двері.

Лисиця вже стояла за шафою, в маленькій комірчині – там, де Майстер із бакенбардами робив свої фотографії. На щастя, її двері на замок не зачинили. Та й не врізали його сюди. Рука намацала легенький гачок.

– Ти диви, і тут хтось забув, – чоловік говорив, мов рипіли іржаві петлі.

– Стьопка, прикажчик, – інший чоловік трохи гаркавив. – Лямка його налякав, коли велів тікати.

– Той Стьопка народився наляканим.

– Зараз не чухає, замкнув чи забув. Усе одно вогнем горітиме.

Роза вліпилася спиною в стіну. Відступати далі не мала куди. Сама себе в пастку загнала, у мишоловку. Затамувала подих, але й далі не посунулася, кожне слово ловила.

Добре, хоч здогадалася засунути шухляди назад, як були.

– Своїм займися, Киселю. Я тут.

Схоже, власник іржавого голосу в парі був головним. Згадавши Аннину розповідь, Лисиця припустила: пара та сама, що вартувала тут удень. Інших босяків навряд треба. Тим часом той, кого назвали Киселем, залишив контору. Роза почула, як його товариш робить гармидер, щось вивертає на підлогу, по чомусь топчеться ногами. Її вухо вловило ще один звук, тихий, віддалений – у приміщенні крамниці трощили скло.

Дуже надіялася Лисиця, що до її мишоловки в парочки руки не дійдуть.

Про всяк випадок посунулася далі вздовж стіни. Уперлася плечем у глухий кут. Пошукала й знайшла в кишені стилет із тонким лезом, єдину свою зброю. Викриють – кинеться першою, захищатиметься, задешево життя не віддасть.

Раптом додався новий звук – забулькала рідина.

А запах підказав: гас.

Вогнем горітиме.

– Де ти там! – гаркнуло іржаво.

Загрюкали кроки, почулося захекане:

– Так поки все згріб! Злодії ж покрали все, наказано так обставити. А цацки – нам з тобою, Валете, за зроблене.

– Де? – виплюнув названий Валетом.

– Та ось, у мішку! Не бійся, усе чесно. Нічого не заникав.

Роза чекала швидкої відповіді. Але раптово запала тиша, змішана з гасовим запахом, насторожила. Надто добре знала Лисиця босяцькі звичаї, аби запідозрити «подлянку».

– Боятися тобі треба, Киселю.

Його тон не лише чорнявці не сподобався.

– Е-е, ти чого, Валетко, ти чого…

Вона почула звук короткої сутички, відразу – сильний удар, крик болю, тіло важко гепнуло об підлогу.

– Ти що задумав! Валет! Задумав що, суко! Сука ти остання! Ти…

– Глохни! – іржавий голос був тихим, але краще б Валет кричав. – Я не сука. Тому, Киселю, ти юшкою вмився, а не кров’якою. Лежи й слухай сюди. – Тепер Валет не говорив, видихав фрази. – Тоді, на пересилці в Харкові, ти стрибнув Гундосому на спину. Ти мене не знав, я тебе. Ти просто не дав падлюці підрізати мене, а Гундосому за це заплатили. З того часу ми один в одного за спиною, Киселю, і ми обидва це знаємо. Я не винен, що з фараоном отим ти накосорізив. Жеребок ми обидва тягнули.

– Я все зробив, як треба!

– А Лямка так не думає, братику. Інакше ця баба сюди б сьогодні не прийшла. Вона фараона шукала. Знала, що він сюди навідався. Навіть знала коли. Лямка сказав: це Кисіль сліди не зачистив, як треба. Звідки бабі, бабі, бродяго, про все це знати! Вона тут горбатого ліпила, але ж Лямка – горобець стріляний!

– Я все зробив, як слід! – повторив Кисіль у відчаї смертника, і Розі мимоволі зробилося його шкода.

– Наказано лишити тебе тут, – відрубав Валет. – Картинка така. Залізли сюди босяки, хабар[27] не поділили. Один іншого зарізав, усе запалив, щоб сліди замести. Так краще. Лямка велів.

– Душа твоя чорна…

– Хавку заткай і слухай! – Валет підніс голос. – Не буду я слухати Лямку. Іншим би разом послухав, мені ж це, як висякатися. Зараз не буду, бо життя ти моє врятував. Уважай, борг віддаю. Але цацки з собою заберу, всі. Інакше мені не повірять.

– Голяка у світ пускаєш?

– Зате живим, баране! – іржавий голос ще й дорікнув. – Сиди тут, Киселю. Чекай, поки вийду. Вийти я теж один мушу, пасуть мене, Лямка все так поставив.

– Сидіти тут? Живцем мене спалиш?

– Ось вікно. Терпи до останнього – і ходу.

– Хіба труп знайти не повинні?

– То, бродяго, уже не мій клопіт. Ти голову суши, щоб тебе не знайшли. Тому з Києва чухай чимдалі. І до Одеси не потикайся. Зевс тобі не Лямка, у нього очей більше, від нього не вислизнеш. Ще й мене підставиш.

– Я ж порожній, Валетко… Куди піду…

– Краще мені не знати. Головне – аби Зевс після всього тебе не надибав. Уявляю, що Лямці від Зевса буде.

Роза затулила долонею лице – гас уже смердів нестерпно.

– Прощавай, Киселику. Братом ти мені був.

Відповіді не почула. Зате чиркнув сірник, мить – і побачила в щілині між дверима й одвірком відблиск заграви. Вогонь розтікався стрімко, Лисиця шкірою відчувала, як зголодніле полум’я жадібно й спрагло лизькає шафи, шухляди, знімки, меблі, стіни.

Рипнули двері.

Її пастка прийняла ще одну мишу. Іншого місця сховатися від вогню Кисіль не мав. Він не встиг роздивитися нічого в темряві. Не до того, щойно живий лишився. Та й навряд чекав надибати тут когось чужого. Роза ж перевагою скористалася – підскочила впритул, штовхнула до стіни, без жалю розрізала тонко шкіру на щоці.