Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 61

Обняла його.

— Ти ще прийдеш сьогодні? — запитав Гаррі.

— Ні. В мене справи.

— Які це справи? І чому так рано йдеш?

— Справи, і все. Жінка має бути загадкова. Це я в одному журналі прочитала.

Він усміхнувся.

— Ноло…

— Що?

— Дякую тобі.

— За що, Гаррі?

— Та за все. Я… я нарешті пишу книжку. І це лише завдяки тобі.

— Любий Гаррі, мені в житті потрібно тільки одне: піклуватися про вас, бути завжди поруч із вами, допомагати вам писати книжки, створити з вами сім’ю. Уявіть лишень, які ми будемо щасливі разом! Скільки дітей ви хочете, Гаррі?

— Та хоча б троє!

— Авжеж! І навіть четверо! Два хлопчики і дві дівчинки, щоб не було зайвих суперечок. Я хочу стати пані Квеберт. І пишатися своїм чоловіком більше за всіх на світі!

Вона пішла. Дісталася шляхом із Гусячої бухти до шосе номер один. І знову не помітила тіні, що зачаїлася в чагарях і стежила за нею.

За півгодини дійшла до міста. Цей шлях вона проходила двічі на день. В Аврорі звернула на головну вулицю і дісталася до скверу, де домовилася зустрітися з Ненсі Геттевей.

— Чому в сквері, а не на пляжі? — заскиглила Ненсі, вгледівши її. — Така спека!

— У мене сьогодні ввечері побачення…

— Що? Ні, тільки не кажи, що ти сьогодні знов їдеш до Стерна!

— Не промовляй цього імені!

— Ти попросила мене прийти, щоб мати алібі?

— Ох, прошу, прикрий мене…

— Та я тільки те й роблю, що прикриваю тебе!

— Ну ще раз. Лише один раз. Будь ласка.

— Не їдь туди! — благально вигукнула Ненсі. — Не їдь до того дядька, пора це все припинити! Мені страшно за тебе. Що ви там із ним робите? Кохаєтеся, так? Правда?

Нола заспокійливо і лагідно відказала:

— Не хвилюйся, Ненсі. Головне, не потерпай за мене. Ти ж мене прикриєш, так? Пообіцяй, що прикриєш. Ти ж знаєш, що буває, коли виявляють мою брехню. Знаєш, що зроблять зі мною вдома…

Ненсі покірно зітхнула.

— Гаразд. Сидітиму тут, аж доки ти повернешся. Тільки не пізніш, як о пів на сьому, бо мама сваритиметься.

— Домовилися. А як спитають, що ми робили, що ти скажеш?

— Ми сиділи тут і пробазікали до самісінького вечора, — пропищала Ненсі ляльковим голосом. І жалібно вигукнула: — Ох і набридло ж мені через тебе брехати! Нащо ти це робиш?

— Бо я кохаю його! Я так його люблю! Я на все ладна заради нього!

— Ох, так гидко… Навіть думати про це не хочу.

Блакитний «мустанґ» звернув на вулицю, що прилягала до скверу, і спинився на узбіччі. Нола помітила його.

— Ось він, — сказала вона. — Я побігла. Бувай, Ненсі. Дякую, ти справжня подруга.

Вона швидко пішла до авто і сіла в нього. «Добридень, Лютере», — привіталася з водієм, вмощуючись на задньому сидінні. Автівка відразу ж рушила і зникла з очей. Ніхто, крім Ненсі, не бачив цієї дивної сцени.

За годину «мустанґ» вкотився на подвір’я маєтку Елайджі Стерна в Конкорді. Лютер провів дівчину в дім. Як пройти до кімнати вона вже й сама знала.

— Роздягайся, — лагідно сказав він. — Я повідомлю пана Стерна, що ти приїхала.

12 серпня 1975 року

Щоранку, відколи вони повернулися з Мартас-Віньярду, відтоді як до нього повернулося натхнення, Гаррі вставав удосвіта і, перш ніж узятися до праці, вибирався побігати.

Щоранку добігав до Аврори. І тепер, як і завжди о цій порі, зупинився коло пристані для яхт, щоб повідтискатися. Ще не було й шостої. Місто спало. Він оддалік обійшов «Кларкс»: шинок саме мав відчинитися, а йому не хотілося зустрітися з Дженні. Вона чудова дівчина і не заслуговує на таке його ставлення. Якусь хвилю постояв, милуючись океаном, осяяним неймовірними світанковими барвами. І здригнувся, почувши, як його окликнули на ім’я.

— Гаррі, то це правда? Ти встаєш так рано, щоб побігати?

Він обернувся: то була Дженні у форменій сукні «Кларксу». Вона підійшла до нього і незграбно спробувала обняти.

— Я люблю дивитися, як сходить сонце, — сказав він.

— Хочеш зайти у «Кларкс» на каву? — запропонувала вона.

— Дякую, не хочу збивати ритм…

Вона не показала свого розчарування.

— То посидьмо бодай хвилинку.

— Не хочу надовго зупинятися.

Вона засмутилася.

— Ти останнім часом десь пропав! До «Кларксу» більше не приходиш…

— Вибач. Захопився книжкою.

— Таж не лише книжки є в житті! Заходь іноді відвідати мене, я буду така рада. Мама не сваритиметься. Обіцяю. Вона не повинна була наполягати сплатити весь борг відразу.

— Пусте.

— Мені пора, о шостій відчиняємо. Ти певен, що не хочеш кави?

— Певен, дякую.

— Може, зайдеш згодом?

— Навряд.

— Якщо буваєш тут щоранку, я можу чекати тебе коло пристані… Якщо хочеш. Просто, щоб привітатися.

— Не варто.

— Добре. Принаймні сьогодні я працюю до п’ятої. Як хочеш, приходь писати… Я тобі не заважатиму. Обіцяю. Сподіваюся, ти не розгнівався, що я пішла на бал із Тревісом… Знаєш, я не люблю його. Він просто приятель. Я… я ось що хочу сказати тобі, Гаррі: я кохаю тебе. Кохаю, як нікого досі.

— Не кажи такого, Дженні…

Годинник на міській ратуші вибив шосту: вона запізнювалася. Цмокнула його в щоку і побігла. Не треба було казати, що вона його кохає; вона вже гнівалася на себе. Ото вже дурепа! Піднімаючись вулицею до «Кларксу», обернулася, щоб помахати йому рукою, та Гаррі вже не було. Загадала: як він таки зайде до «Кларксу», то бодай трохи кохає її й не все ще втрачено. Наддала кроку, та наприкінці узвозу з-за живоплоту раптом виринула широка скорчена тінь і заступила їй шлях. Од несподіванки Дженні зойкнула. Та відразу ж упізнала Лютера.

— Ох, Лютере, ти так налякав мене!

У світлі ліхтаря постало перехняблене обличчя і могутній торс.

— Шо… шо він хтів од тепе?

— Нічого, Лютере…

Він вхопив її за руку і міцно стиснув.

— Не… не… не шмійшя з мене! Шо йому трепа пуло від тепе?

— Це просто приятель! Відпусти мене, Лютере! Мені боляче, хай тобі чорт! Відпусти, бо всім розкажу!

Він розчепив пальці й запитав:

— Ти подумала про мою пропожичію?

— Кажу тобі, ні! Не хочу я, щоб ти мене малював! А тепер дай мені пройти! Бо поскаржуся, що ти тут вештаєшся, і матимеш неприємності.

Лютер мовчки дременув, розчинившись у ранковому сяєві, мов примара навіженого звіра. Дженні було страшно, вона заплакала. Швиденько дійшла до ресторанчика і біля входу втерла очі: матінка вже була там, і їй не хотілося, щоб вона помітила її сльози.

Гаррі побіг назад через усеньке місто до шосе номер один і Гусячої бухти. Він думав про Дженні. Не треба було давати їй марних надій. Він дуже картав себе через цю дівчину. На перехресті з шосе номер один у нього підігнулися ноги: м’язи захололи, поки він стояв біля пристані, й він відчував, як їх корчить судома. Був сам на узбіччі пустельного шосе і вже шкодував, що забіг так далеко від дому, не уявляючи, як тепер дістанеться до Гусячої бухти. І тоді коло нього раптом виринув блакитний «мустанґ». Водій опустив шибу, і Гаррі впізнав Лютера Калеба.

— Помохти тра?

— Далеко забіг… Здається, щось ушкодив собі.

— Шітайте. Я ваш підвежу.

— Пощастило, що зустрів вас, — мовив Гаррі, вмостившись на передньому сидінні. — А що ви робите в Аврорі о цій ранній порі?

Калеб не відповів; одвіз його до Гусячої бухти, не мовивши й слова. Висадивши Гаррі, поїхав назад, але не до Конкорда, а повернув ліворуч, до Аврори, і заїхав на вузький лісовий прослідок, що закінчувався глухим кутом. Заховавши авто за соснами, Калеб спритно промкнувся поміж деревами і зачаївся в хащах неподалік од дому Гаррі. Була за чверть сьома. Він сів, притулившись спиною до стовбура, і почав чекати.

Десь о дев’ятій ранку Нола прийшла до Гусячої бухти піклуватися про свого коханого.

13 серпня 1975 року

— Розумієте, пане Ешкрофте, я завжди так роблю, а потім гніваюся на себе.