Правда про справу Гаррі Квеберта - Діккер Жоель - Страница 60

— Ви перевернули догори дриґом землю і обшукали морське дно, — мовив Ґегаловуд, — але ви знали, що є люди, яких треба допитати, проте не допитали їх! Чому? Відчували власну провину? Яку саме?

Запала довга мовчанка. Я поглянув на Ґегаловуда, він мав рішучий вигляд. Дивився на Пратта спокійно і грізно, не відводячи очей.

— Яку провину ви за собою відчували? — повторив він. — Кажіть! Заради бога, кажіть! Що сталося з дівчинкою?

Пратт одвернувся. Підвівся і відійшов до вікна, уникаючи наших поглядів. Якусь хвилю він дивився на вулицю, на дружину, яка вигрібала з гарденій сухе листя.

— Це було на початку серпня, — тихо озвався він. — На самісінькому початку серпня того клятого 1975 року. Хочете вірте, хочете ні, та якось надвечір дівчинка прийшла в поліційний відділок до мого кабінету. Я почув, як у двері хтось постукав, і не встиг відповісти, як увійшла Нола Келлерґан. Я сидів за столом, читав якусь справу і геть не сподівався її побачити. Привітався, запитав, що сталося. У неї був дуже дивний вигляд. Не кажучи й слова, вона зачинила двері, обернула ключ у замковій шпарині, потім уважно глянула на мене і підійшла. Підійшла до столу, і тоді…

Пратт замовк. Він вочевидь розхвилювався і не знаходив слів. Ґегаловуд був геть незворушний; він сухо запитав:

— І що ж тоді, Пратте?

— Хочете вірте, сержанте, хочете ні. Вона залізла під стіл. Вона… Вона розстебнула мені ширінку, дістала мій пеніс і взяла його в рота.

Я аж підстрибнув.

— Що за маячня?!

— Це правда. Вона смоктала у мене, і я їй дозволив це робити. Вона сказала: «Не стримуйтеся, начальнику». І коли я кінчив, вона втерлася і мовила: «Тепер ви злочинець».

Ми сиділи приголомшені: так ось чому Пратт не допитував ні Стерна, ні Гаррі. Тому що сам він був безпосередньо причетний до цієї справи, ще й так само, як і вони.

Пратт скинув тягар зі свого сумління і тепер хотів висповідатися. Розповів, що невдовзі був іще один мінет. Але якщо перший зініціювала дівчина, то вдруге зробити це змусив її він сам. Якось, патрулюючи район без напарника, зустрів Нолу. Вона йшла пішки від берега, неподалік Гусячої бухти, з друкарською машинкою. Запропонував підвезти, але поїхав не до Аврори, а до лісу Сайд-Крік.

— За декілька тижнів до зникнення я був з нею в Сайд-Крік. Зупинився на узліссі, там ніхто ніколи не ходить. Узяв її руку, приклав собі до прутня і попросив зробити ще раз те, що вона вже робила. Розстебнув ширінку, нагнув її голову і попросив посмоктати… Не знаю, який лихий підштовхнув мене. Тридцять років не годен це забути! Я більше не можу! Заарештуйте мене, сержанте. Я хочу, щоб мене допитали, щоб судили, щоб простили мені. Прости мені, Ноло! Прости!

Побачивши, як чоловік виходить із дому в кайданках, Емі Пратт зчинила такий лемент, що збурила всіх сусідів. Роззяви повибігали на моріжки поглянути, що ж діється; якась жінка гукала чоловіка, щоб не пропустив такого видовиська: «Поліція заарештувала Ґаррета Пратта!».

Ґегаловуд посадовив Пратта в своє авто і, ввімкнувши сирену, подався до Конкорда. Я лишився у дворі. Емі плакала, впавши навколішки біля своїх гарденій, а на Маунтін-драйв збігалися сусіди, й сусіди сусідів, і всенька вулиця, і весь квартал; незабаром коло хати зібралося чи не всеньке містечко.

Геть приголомшений почутим, я сів на пожежну колонку і зателефонував Ротові, щоб розповісти про ситуацію. Мені бракувало мужності зустрітися з Гаррі; не хотілося, щоб він почув таку новину від мене. І незабаром це зробило телебачення. За лічені години в мас-медіа здійнялася справжнісінька буча: всі канали передали, що Ґаррет Пратт, колишній начальник аврорівської поліції, зізнався у здійсненні актів сексуального характеру з Нолою Келлерґан, ставши в такий спосіб потенційним підозрюваним у цій справі. Гаррі зателефонував мені з в’язниці вже ввечері; він плакав. Просив мене приїхати. Не міг повірити, що то правда.

У залі для побачень я розповів йому, що сталося з Праттом. Гаррі був вражений до глибини душі, з очей у нього весь час котилися сльози. Врешті я сказав:

— Це ще не все… Мені здається, вам пора знати…

— Про що? Маркусе, ви мене лякаєте.

— Днями я вас питав про Стерна; так ось, я їздив до нього.

— То й що?

— Я знайшов у нього Нолин портрет.

— Портрет? Що за портрет?

— У Стерна вдома висить портрет голої Ноли.

Я прихопив із собою збільшену світлину, тож показав йому.

— Це вона! — заволав Гаррі. — Це Нола! Нола! Що все це означає? Що це за гидота?

Наглядач закликав його до порядку.

— Гаррі, — мовив я, — заспокойтеся.

— А який стосунок має Стерн до цієї історії?

— Хтозна… Нола ніколи не казала вам про нього?

— Ніколи! Ніколи!

— Гаррі, як я знаю, Нола мала зв’язок з Елайджею Стерном. Того самого літа 1975 року.

— Що? Що? Що все це означає, Маркусе?

— Здається… Ну, як я зрозумів… Гаррі, вам доведеться звикнути до думки, що, можливо, ви були не єдиним чоловіком у Нолиному житті.

Він наче сказився. Схопився на ноги і пожбурив пластиковим стільцем у стіну, волаючи:

— Ні! Це неможливо! Неможливо! Вона кохала мене! Чуєте?! Мене вона кохала!

На нього накинулися наглядачі, заламали руки за спину і вивели. До мене долинув його крик: «Нащо ви це робите, Маркусе? Нащо ви все паскудите? Прокляття на вас! На вас, Пратта і Стерна!».

Після цієї сцени я й почав писати історію Ноли Келлерґан, п’ятнадцятирічної дівчини, яка задурила голову цілому американському містечку.

16. «Початки зла»

(Аврора, Нью-Гемпшир, 11–20 серпня 1975 року)

— Гаррі, скільки треба часу, щоб написати книжку?

— Ну, це залежить…

— Від чого залежить?

— Від усього.

11 серпня 1975 року

— Гаррі! Любий Гаррі!

Вона влетіла в дім із рукописом у руках. Був ранок, ще й дев’ятої не вибило. Гаррі сидів у кабінеті, порпаючись у паперах. Нола зазирнула в двері й помахала портфелем із дорогоцінним текстом.

— Де він був? — роздратовано запитав Гаррі. — Де, чорти б його вхопили, був цей клятий рукопис?

— Гаррі, ну вибачте. Любий Гаррі… Не гнівайтеся на мене. Я взяла його вчора ввечері, ви спали, то я прихопила його додому, почитати… Мабуть, не слід було… Але це так гарно! Повірити не можу! Так чудово!

Вона, всміхаючись, простягнула йому стос аркушів.

— І що? Тобі сподобалося?

— Сподобалося? — вигукнула вона. — Питаєте, чи сподобалося це мені? Не те слово! Я у захваті! Це найпрекрасніше з усього, що я колись читала! Ви надзвичайний письменник! Це буде велика книга! Ви незабаром уславитеся, Гаррі. Чуєте? Уславитеся!

І, сказавши те, вона заходилася танцювати. Танцювала в коридорі, протанцювала до вітальні й дотанцювала до тераси. Вона була така щаслива! Прибрала зі столу на терасі. Витерла росу. Застелила скатертину і приготувала робоче місце — принесла його ручки, зошити, чернетки і ретельно дібрані на березі камінці для прес-пап’є. Потім принесла каву, вафлі, печиво і фрукти, поклала на стілець подушку, щоб йому було зручно. Вона старалася, щоб скрізь був лад, щоб він міг працювати в щонайкращих умовах. Улаштувавши Гаррі за столом, почала клопоталася в хаті. Прибирала, готувала їжу, все робила, щоб він міг цілком зосередитися на книжці. Щоб міг писати і ні про що не думати. В міру того як зростав стос пописаних аркушів, вона їх читала, деколи робила поправки, а потім передруковувала начисто на своєму «ремінґтоні»; вона працювала пристрасно і віддано, як найвірніша секретарка. І лише поробивши всі справи, дозволяла собі сісти неподалік від Гаррі, не дуже близько, щоб не заважати, й дивилася, як він пише. Вона була щаслива. Вона була дружиною письменника.

Того дня пішла відразу пополудні. Як завжди, лишаючи його самого, давала вказівки:

— Я вам приготувала сандвічі. Вони в кухні. У холодильнику — холодний чай. Головне, їжте як слід. І відпочиньте трохи, бо у вас болітиме голова. Ви ж знаєте, любий Гаррі, що буває, коли ви забагато працюєте: починаються ті жахливі мігрені, від яких ви стаєте такий дратівливий.