Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 24

— По-перше, ти мене дідька лисого звільниш, хіба що під звільнення підведеш. А по-друге, там, власне, і розповідати нічого. Спіймав твій комісар облизня замість убивці.

— Я так і думав, товаришу підполковник, що на тій машині теж якесь велике цабе їздило. І куди комісара перевели? В якийсь обласний центр?

— Гірше. В район. Щось на взірець нашої Бородянки.

— Ну, в Бородянку, так в Бородянку, аби люди були хороші. От тільки Кіціуса шкода. Якого біса він у цей будинок поліз? Що, працівників торгівлі йому було замало? Робін Гуд недороблений…

— Запам'ятай, Олексо, такі, як Кіціус, у громадянську війну йшли або до Махна, або до Петлюри. Але точно, що не в чека.

Олекса Сирота:

Пам'ятаю, Старий дістав біломорину і розминав її так довго, що весь тютюн висипався на підлогу. Він помітив це лише тоді, коли спробував прикурити. Аби відволікти його від цієї сумної обставини, я поцікавився: як, на його думку, вирахувати найголовнішого і єдиного свідка вбивства: оту блондинку, котра фарбувалася виключно у номенклатурній перукарні? Старий глянув на мене так, як дивляться на маленьку дитинку, котра питає, чому не можна длубати у носі:

— Як вирахуємо? Згідно із законом. Якщо завтра пальчики почесного пасажира співпадуть із пальчиками на мішку, порушимо клопотання перед прокуратурою про арешт підозрюваного у вбивстві… і нехай їхнє начальство… власну дупу в цека тягне. Не все ж нам, дурним лягавим, свою підставляти.

Відбитки пальців співпали, як у підручнику криміналістики.

Звіт по справі Старий написав особисто. І навіть не дозволив мені зазирнути у нього бодай краєм ока.

До Генерала нас викликали вже за кілька годин. Вочевидь, високе начальство, враховуючи важливість справи, не вдавалося до бюрократичних придибенцій зі службовою перепискою, а владнало все по телефону. Звичайно, не по тому, що у будочці на розі Володимирської і Великої Житомирської.

Теки зі справою Кіціуса я на генеральському столі не побачив. Зате у кріслі біля вікна сидів чолов'яга, на лобі якого виразно читалися три сакральні літери. По кабінету збуджено крутився замполіт. Мій начальник виглядав заклопотаним, бо, не дослухавши мого рапорту, гарикнув:

— Не бережете себе, товаришу капітан! У нас не війна і не партизанський загін! Злочинність знижується, розкриття зростає. Потреби пертися на амбразуру немає. Ще раз пропустите чергову відпустку — будемо ставити питання. Аж до серйозного… рішення. Капітан Сирота, струнко! За недбале ставлення до власного здоров'я попереджую про неповну службову відповідність. Вашу заяву про відпустку я підписав. Можете відгуляти обидві — чергову і минулорічну. Ось, візьміть заяву.

Генерал простягнув мені аркуш паперу, в лівому горішньому кутку його рукою було написано: «До наказу». А ще підпис і сьогоднішня дата. І більше нічого, решта аркуша була чистою. Я все зрозумів.

— Надалі не припускатимусь, товаришу генерал. Докладу зусиль до недопущення аналогічних прорахунків. Кому накажете передати справи?

— Передачу оформлять без вас. У відділі достатньо людей, які не вдають із себе Олександра Матросова, але працюють без зауважень. Справу Кіціуса у нас забрали.

Чолов'яга у кріслі подивився крізь мене на стіну, потім почав вивчати свої акуратно підстрижені нігті.

— Дозвольте йти, товаришу генерал?

— Хвилинку, ледь не забув. У кадрах лежить направлення до госпіталю на чергову диспансеризацію. Відправляйтеся зараз. Відлежите там, скільки треба, а вже потім — у відпустку. І попрощайтеся з товаришем замполітом. Він ще не знає, що його переведено до Вологди на зміцнення партійного керівництва обласною міліцією з підвищенням у званні.

У замполіта впала щелепа, а очі полізли на лоба. Генерала ця картина відверто втішила. Людина з Контори продовжувала незворушно розглядати свої нігті.

Я прибирав на столі і в шухлядах, коли зайшов приятель зі «злодійської» бригади.

— Ну, що у нас, Сирота?

— У вас, у нас у Багдаді, все спокійно. Є, щоправда, певні недоробки у виховній роботі, проте не у нас, а у Вологді. Але то вже не мій клопіт, а товариша комісара. Його щойно туди перевели. З підвищенням.

— Сирота, що ти верзеш, у якій такій Вологді?

— А отій: «Вологде? Это ж вона где…» Як у Висоцького. Туди нашого замполіта головним гав-гавом переводять. А щоби ноги не мерзли, генерала дали.

— А ти?

— А я у відпустку. Як ти гадаєш, кому з нас краще?

— Ти у нас, Сирота, фраєр дев'яносто шостої проби. І у відпустці щось знайдеш на свою голову… Щоби не забути — я ж до тебе з анекдотом ішов.

— Давай.

— Ідуть у поїзді поручик Ржевський, мадам із благородних і така собі Фрося — молода, дебела, аж пашить. Їхали, їхали, дама на поручика очима стріляла-стріляла, то водички попросить, то вікно відчинити, а він — нуль по фазі. Зійшов у Жмеринці, жінки поїхали далі. Благородна каже: ах, щось цей поручик мене проігнорував. А Фрося у відповідь: «Ага! І мене двічі — у тамбурі».

Ми посміялися, потім я про всяк випадок уточнив:

— А де, колего, мораль? Хто з нас Фрося?

— Обоє. А з нами — вся наша Управа. Аби один одному не заздрили.

Тут ми вже заіржали щосили. Відчинилися двері і до нас впливло пожежне видіння, кокетливо поводячи погонами, на яких виблискувала свіжа єфрейторська личка…

— А над чим це ви так смієтеся? Розкажіть і мені…

Ми перезирнулися, пирхнули, а далі не стримались і знов розреготались. Товаришка єфрейтор струсила зі спідниці неіснуючу пилинку, відкопилила губку і поскаржилася:

— Ну от, знову всі мене ігнорують…

…Коли свідомість нарешті повернулася до нас, пожежне створіння схилилося над нашими бренними тілами і перелякано спитало:

— Вам погано? Може, дати водички? Чи вікно відчинити?