Комісар Мегре і Кіціус - Лапікура Валерій - Страница 23

— Та начебто нічого, товаришу підполковник. З вами забудеш. Нагадаєте…

— Спасибі за високу оцінку. Прошу засвідчити також, що тієї ночі машина в гаражі не ночувала, а стояла… до речі, де вона стояла?

— Ну ви ж знаєте, так чого питаєте?

— Вулицю знаю, номер будинку знаю. А от номер квартири, а головне — прізвище людини, якій ви віддали ключі від службової «Волги», боюсь переплутати. Серйозна, знаєте, справа. Навіть для свідка. Бо це ви після нашої розмови підете додому догулювати відгул. А я… теж піду, можливо — у відставку. А капітан Сирота, який протокола списує, піде на нове місце служби. Наприклад, в охорону моргу або санітаром у витверезник… Це у нас жарти такі, шановний. То я вас уважно слухаю. Дуже уважно.

— Сумнів один є. А раптом швагер вам збрехав, гості щось переплутали, у диспетчера годинник зупинився і насправді я тієї ночі по Києву з покійничком їздив.

— У вас який стаж за кермом?

— Тридцять із гаком.

— А той, кому ви віддали ключі, як водій — повний салага?

— Правда ваша, недовчений… І не те, щоби практики немає чи вчителі кепські. Бо я ж особисто його дресирував. Він за кермом, вибачте, як дурна доярка — за все одразу хапається і все одразу смикає. А з іншого боку — що з такого візьмеш? Своєї машини у нього немає, бо, кажуть, сам Щербицький заборонив. Нічого, мовляв, працівникам цека приватну власність розводити. То мій хазяїн раз-пораз, як маленький, просить: пусти за кермо, пусти за кермо… от і доїздився. Що, хтось його побачив?

— А там і бачити не треба було. Достатньо почути, як він двигун заглушив, вийшов, пововтузився, а потім сів за кермо — і одразу на газ! Який висновок?

— За кермом — шмаркач. Я б оберти скинув, але двигун не глушив, а потім від'їхав би собі потихеньку, не газуючи.

— А чого ж це ви тоді позавчора у нас під вікнами на зелений газонули, аж «Волга» заверещала?

— А то я двигун перевіряв. Щось мені не сподобалося…

— У вас клапан стукає.

— Ну і слух у вас, товаришу підполковник! Я не почув.

— Це не у мене слух. Є тут у нас один такий унікум.

— Тоді йому спасибі. Завтра ж поставлю машину на профілактику, а хазяїн нехай на підмінній їздить. Хоча, про що я кажу? Яка підмінна? На чому він тепер їздитиме? На «воронку»?

— То запитання не до мене, а до прокурора. Єдине, що мене цікавить: ви нам допоможете?

— Тобто?

— Ну, самі знаєте. Обов'язки громадянина СРСР — то одне, а обов'язки водія спецавтобази — то трошки інше. Ану ви зараз скажете: не морочте мені голову, допитуйте по формі, а ще краще — негайно повідомте моє керівництво…

— А він кого вбив? Коханчиного чоловіка, чи якусь випадкову людину?

— А що, мало місце порушення морального кодексу будівника комунізму?

— Я над ним свічку не тримав і баб йому на хату не привозив. Але коли його жінка у Києві, він у мене машину на ніч не випрошує. А тільки-но вона з хати — і то кудись далеко, він мені одразу: дай ключі до ранку.

— І часто їздить? Жінку маю на увазі.

— Ну, не щотижня, але й не раз на рік. Вона у нього дуже вчена. Тільки дуже худа і курить.

— Зрозумів. Жінка в науку, а чоловік — у гречку.

— Десь так. І добро би просто в гречку, а то ж йому ризик потрібен. Баб до себе додому тягає, під носом у охорони.

— А до речі, як це йому вдається?

— Ой, товаришу підполковник, у них же, в оцих… ну, самі знаєте, у кого… все півтора людського. З вулиці глянеш — фортеця. Залізні ворота, будочка, я тільки до неї заходжу, так до мене одразу двоє: ви хто, ви до кого, зачекайте он там. Кнопки тиснуть, в мікрофон доповідають: водій прибув, що накажете? Хай внизу зачекає чи підніметься до вас? Миша не прослизне! А насправді? Проїзд через ворота вузенький, дві машини не розминуться. Коли стулки розходяться, з будочки нічого не видно. А ще й світло над ворітьми так горить, аби панству очі не сліпило. Тож охорона через своє віконце тільки номер фіксує. А у самому дворі, знову ж таки, щоб на голову не капало, зручний такий козирок — якраз над чорним ходом. Згори, з вікон хоч по коліна вистромись — нічого не побачиш, особливо увечері. А коли хазяїн за кермом, так вони не те що в машину не заглядають — навіть на номер, напевне, не дивляться. Козирнули, кнопочку натисли раз, кнопочку натисли два… там не те що одну бабу — гарем можна провезти. Охорона називається! Самий понт, як у пацанів, що у війну граються.

— Як кажуть у вашого хазяїна на службі, є така думка… Є така думка, аби ви написали пояснення — коротеньке і без «б», себто, без баб: такого-то, мовляв, числа, у таку-то пору передав ключі і машину такому-то, після чого пішов туди-то, з такою-то метою. Ключі і машину одержав там-то від такого-то о такій-то порі. І не забудьте вказати, що після повернення в гараж виявили зникнення з багажника мішка з таким-то інвентарним номером (глянете на фотографії), одержаного… і так далі. А ми тим часом із товаришем капітаном дещо організуємо. Щоб усе було у суворій відповідності…

Виявляється, Старий уже все заздалегідь підготував — і дактилоскопію, і три мішки для опізнання, і понятих. Відбитки пальців на ярлику, як з'ясувалося, належали не водію. Коли всі протоколи було підписано і ми знову залишилися утрьох, Старий запитав у водія:

— Пальчики у вашого хазяїна зняти допоможете?

— Якщо потрібно…

— Тоді ручку передніх правих дверцят зранку гарненько витріть і не доторкуйтеся. Заїдете по хазяїна, відвезете його на службу, а потім до нас, на Богдана. Ми тут усе за п'ять хвилин і обладнаємо.

— Товаришу підполковник, а ви не боїтесь?

— Я, шановний, своє в сорок третьому під Ворохтою відбоявся, коли з-під бандерівського вогню рачки виповз. Один з усього взводу і з автоматом у зубах. А от ви хоч знаєте, на що наражаєтеся?

— Не знав би — нічого не підписував би.

— А до речі, якого кольору волосся у дружини вашого хазяїна?

— Чорне з сивиною. А хазяїн полюбляє блондинок.

— Звідки знаєте? Самі ж казали: баб не возив…

— Зате патли їхні фарбовані вимітав із салону. А одного разу помаду знайшов, зовсім не таку, як у законної. Напевне, ці сучечки так територію мітять.

Старий зітхнув:

— Хто їх розбере? А до речі, куди того дня, як ви кажете, законна вибралася?

— Аж до Варшави, на якісь там їхні наукові збори. Я її сам до Борисполя відвозив.

— І забирали теж ви?

— Аякже, за тиждень привіз. Весела така, і сувенірів ціла торба.

І тут водій раптом спохмурнів, а потім вилаявся так круто, що навіть наш Старий похитав головою.

— Щось пригадали?

— Так товаришу підполковник, він же, падло, через день у мене знову машину на ніч брав. Що ж виходить — убив людину, помив руки, відіспався і знову по бабам? І оце такі нами керують?

Ми зі Старим промовчали. Тільки потім довго стояли біля вікна і роздивлялися бронзового Богдана Хмельницького так, наче бачили його вперше у житті. Головоломка склалася докупи, як на дитячих кубиках із картинками. Кіціуса згубило його професійне нахабство. Він цього разу, звичайно, не наступав на кота. Він просто увійшов до спальні у той момент, який ми, мужики, між собою делікатно називаємо «перерва». Думав, що господарі сплять. А вони не спали. Бідолашний злодюга одержав кулаком у голову і одразу втратив свідомість. А чи придушив його герой-коханець одразу з переляку, чи після певних роздумів — холоднокровно — то вже не моя справа. І боюсь, навіть не Старого. Бо якщо, врешті-решт, отой перспективний і одержить своє, то не за те, що вбив людину. В крайньому випадку, йому вигадають баєчку про стан афекту і необхідну оборону. Він одержить по повній програмі за те, що дозволив стороннім, себто нам, лягавим, дістатися до його брудної білизни. Розум, честь і совість нашої епохи повинні бути поза підозрою. Як та дружина Цезаря…

Першим порушив тишу Старий.

— Тут я у тебе свіжий журнал поцупив із детективом. Хочеш знати, чим там усе закінчилося?

— У нас в Університеті бібліотекарка була. Страшенно ненавиділа любителів детективів, тому писала ім'я вбивці на тринадцятій сторінці великими літерами на полях. І тільки після цього видавала читачам. Звільнили…