Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович - Страница 9

Єпископ з сумом поглянув на книжки, що були розкладені на столі і стояли на полицях. Самі вони, мабуть, важать понад центнер. Доведеться відібрати найпотрібніше. Єпископ покликав економку, наказав їй принести з комори пляшки, банки консервів, коробки печива, банки з маслом, згущеним молоком і наказав усе це зважувати при ньому. Економка заплакала — невже єпископ думає, що вона краде? Але в душі жінка раділа: той, хто, — як вона підслухала, наважився летіти, кинувши все напризволяще, не цікавився б господарськими дрібницями.

Купа книжок на єпископському столі поступово танула. Спочатку Уеллер відклав набік коментаторів і тлумачів письма, потім подумав, що можна обійтись без історії вселенських соборів. Кілька смачних речей і теплих фуфайок примусили його поставити назад на книжкову полицю також декого з святих отців.

Було вже далеко за північ, коли єпископ, нарешті, закінчив відбір. Велика скриня була повна. Зверху лежала кишенькова Біблія, видання Британського біблійного товариства, і невеликий требник.

Апостоли — ті обходились і без цього…

Спритні агенти “Товариства порятунку від небезпеки” вербували все нових і нових вкладників-клієнтів. Золото пливло широким потоком у кишені ділків, які були не від того, щоб заробити і на порятунку.

В дорогу збирались у різних кінцях світу.

…Буває такий передранковий час, коли місто примружує стомлені за день очі. Погаслі вітрини і широкі вікна кафе відбивають лише блиск вуличних: ліхтарів. Затихає рух автомобілів.

Саме в цей час по місту з максимальною швидкістю мчав довгий вузький блискучий лімузин. Він прямував до будинку Центрального банку, де зберігались скарби великих капіталістів.

У лімузині сидів, відкинувшись на спинку, Маршаль де Терлонж, стискаючи в руках невеликий чемодан з жовтої шкіри.

Короля біржі, напевно, чекали в цей невизначений для банківських операцій час. Не встигла машина безшумно підкотити до будинку банку, як його бокові двері відчинились. Маршаль швидко вийшов з автомобіля, майже бігом кинувся до дверей і прошмигнув у вестибюль. Лисий, поважний, огрядний чоловік з залишками кучерів на голові і горбатим носом ввічливо й люб’язно зустрів банкіра і тихо сказав:

— Прошу вас.

Вони попрямували довгим коридором. Попереду йшов озброєний сторож, подзвонюючи ключами, мов тюремник.

Усі троє спустились під землю. Шлях лежав через найнеприступнішу фортецю, яку будь-коли споруджували люди. Жоден фараон не придумав би такого недоступного склепу в глибині пірамід, яким були ці підземні приміщення банку, освітлені на всьому протязі сильними матовими електричними лампочками.

Підйомною машиною відвідувачі спустилися ще на два поверхи вниз і опинилися перед грубезними стальними дверима. Такі двері звичайно банки вважають надійною охороною захованих скарбів. А тут вони були тільки початком фортеці. За дверима тягнувся невеликий тунель, який замикався стальною баштою.

— Ця башта важить чотирнадцять тонн, — пояснив провідник. — її рухає спеціальний електричний механізм.

Важка башта замикала тунель, і третій поверх підвалу мав вигляд величезного склепіння, скутого залізобетонними стінами завтовшки чотири з половиною метри.

Ліфт спустив нічних відвідувачів ще на два поверхи, де були такі ж двері. Нарешті, вони опинились на найнижчому поверсі. Тут починався цілий лабіринт залів, ходів, секретних ящиків у стінах, замаскованих комор.

Кроки прибух віддавалися в порожніх залах багаторазовою луною, наче їх супроводжувала невидима сторожа — “духи” — хранителі цих багатств Алі-Баби. В одному залі зберігалося золото, коштовне каміння, важливі документи — все, награбоване роками, було акумульоване в цих сейах.

Вище було підземне озеро. В разі потреби, вода озера могла затопити весь підвальний поверх.

Цю найнеприступнішу в світі фортецю не спорудили, а видовбали в цільному граніті, на якому стояло місто. Потрібно було п’ять років, щоб закінчити скельні роботи. Армії злодіїв могли б згаяти все життя, амагаючись пробратися у фортецю, без усякої надії на успіх, і, зрозуміло, не проти злодіїв були вжиті всі ці виняткові заходи, а на той випадок, коли ворог захопить місто. Він, звичайно, одразу кинеться до золота. Проте, застосовуючи навіть найдосконаліші засоби для висадження в повітря фортець, йому довелося б попрацювати багато місяців.1

За вказівкою помічника директора банку сторож відчинив стальні двері, що вели в невелику залізобетонну кімнату, стіни якої були заставлені вогнетривкими скринями. Маршаль відімкнув одну з них власним ключем, спочатку підібравши розташовані відповідним чином цифри на кільці, яке оберталося.

Провідники так засоромилися, наче банкір був дівчиною, що збиралася купатись: як тільки він узявся за свій чемодан, вони вийшли за двері і простояли там весь час, доки банкір випорожняв свої скарби і перекладав їх у вогнетривку скриню. Це були брильянти і злитки таких розмірів, яких не бачила навіть сама леді Хін-тон. Кожен з них — ціле багатство.

Закінчивши операцію, банкір замкнув скриню, подякував своїм супутникам і залишив банк.

Але на цьому його турботи не скінчились. Збираючись також покинути планету, він більше дбав про те, що лишалося на Землі, ніж про свій незвичайний багаж.

Банкір не довіряв навіть цій неприступній фортеці. Вона ідеально захищає від злодіїв? Добре. Від ворожого нападу? Чудово. Але чи може вона захистити від революції? Банкіра не так лякав напад ворогів на місто, як те; що можуть захопити його багатство. Ніякі стіни і підземні тайники не врятують скарбів банкірів. І він надумав сховати найцінніше, що в нього було, в двох місцях.

Йому довелося зробити ще одну подорож з довіреною особою (другом Рібо, на якого він покладався, як на самого себе) і кількома чемоданами, заповненими цінностями, в Андорру, маленьку республіку, на самому кордоні з Іспанією. Ця республіка має тільки 425 квадратних кілометрів площі і шість сіл жителів. Маршаль давно уподобав цей глухий, оточений з усіх боків неприступними горами куточок Європи, до якого вела тільки одна добра дорога через іспанський кордон. Ще кілька років тому банкір купив занедбану ділянку землі у безлюдній місцевості, біля Піренейських гір. Тут, в ущелині, Маршаль таємно заховав велику частину своїх багатств. Залізні скрині були глибоко закопані в різних місцях і завалені камінням.

Якщо збережеться хоч один такий скарб, банкір може знову почати діло після повернення на Землю. Ворог, а з ним і світовий комунізм будуть переможені, і в Мар-шаля ще налагодяться справи…

Маршалю довелося витратити чимало грошей на підкуп банківських працівників, щоб вилучення скарбів не фігурувало в книгах і взагалі не було виявлено до відльоту банкіра.

Маршаль де Терлонж міг летіти спокійно.

Найбільше клопоту завдало збирання в дорогу Семуелеві Стормеру.

Але нам доведеться насамперед сказати кілька слів про той шлях, який привів у “Ноїв ковчег” нового учасника, що швидко оволодів всіма тонкощами керівництва акціонерним товариством і висунувся на посаду голови правління. Йому ж належала також ініціатива створення цілої ескадри “ковчегів” для порятунку капіталістів інших країн.

Семуель Стормер був колись одним з найбагатших людей, членом вісімдесяти п’яти акціонерних товариств, головою шістдесяти інших і ще багатьох… Про нього говорили, що він “тримає пів-Європи в кишені жилета”. Могутність Стормера була справжньою “державою в державі”. Компанії Стормера постачали газом, електрикою, вугіллям понад п’ятнадцять мільйонів чоловік в різних країнах. Добробут мільйонів дрібних власників акцій перебував у його руках.

— Найважче було здобути перший мільйон, — завжди говорив Стормер репортерам, розповідаючи, як він розбагатів. — Решту я просто додав.

А системою цього легкого добування був випуск акцій.

Та криза зломила і цього колоса.