Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович - Страница 10

Робота друкарського верстата, що випускав усе нові й нові акції, і воєнні замовлення не рятували ні Стормера, ні його поплічників, а лише на деякий час відсували остаточну їхню загибель.

І Стормер подумав, що найкраще, приховавши солідну готівку, полетіти “на небеса”.

Він несподівано зацікавився… античним світом і поїхав через Париж у Грецію вивчати античне мистецтво. “Випадково” саме Греція не була зв’язана угодою про видачу карних злочинців.

Втеча Стормера і його брата викликала шум у країні. Уряд зажадав від Греції видачі Стормера. Його арештували І посадили в тюрму — в камеру, умебльовану краще, ніж будь-який салон аристократичного готелю.

Проте вже наступного ранку, коли Стормер ще потягався у ліжку, до нього в камеру ввійшли начальник тюрми і афінський адвокат, в найвишуканіших словах попросили пробачення за непорозуміння і сказали, що він вільний. Це грецький мільйонер, який вклав свій капітал у діло Стормера, подбав про його звільнення.

Але для Стормера це була наука. Він ухопився за ідею “Ноєвого ковчега”. Нюхом вчував, що на цьому можна нажитися. Хіба тільки Стормер був у скрутному становищі? І він з властивою йому енергією взявся за діло “Ноєвого ковчега”, одразу поставив його на широку ногу і в той же час діяльно готувався до остаточної ліквідації своїх справ, що зайшли у безвихідь.

Залишити Землю його спонукала не тільки небезпека революції, що наближалась. Революція несла йому крах. З дня на день він чекав, що на поверхню випливуть темні справи, підкупи, підробки документів і навіть дещо гірше, — все це в найкращому разі зробило б Стормера цілковитим банкротом. Але що банкротство в порівнянні з небезпекою, яка загрожувала його життю?! Покинути Землю було для нього найліпшим виходом.

Стормер вирішив перед тим, як летіти, підпалити свій палац та інсценувати власну загибель у полум’ї. Таким чином, буде знищено багато компрометуючих його документів, а справу проти нього припинено через “смерть” банкрота. Мільйонер усе підготував до того.

Стормерові треба було за всяку ціну протриматись до цього часу, зберігаючи тільки про людське око свій гаразд. Тому він не міг вилучити з обігу, як Маршаль, значну частину свого золотого запасу, — він тільки ним і держався. Все ж мільйонер відклав досить важкий чемодан. Але Стормер не хотів залишити його на Землі, вважаючи її не досить надійним місцем з того часу, як небезпека революції все більше ширилася по всіх країнах.

Він запитував Цандера, чи не можна зробити хоча б частину ракети з його золота. Цандер пояснив, що це неможливо. Золото навіть м’якше за срібло. Плавиться воно при 1062 градусах Цельсія, тоді як залізо при 1500. А поверхня ракети під час проходження через атмосферу сильно нагріватиметься.

— Ми можемо згоріти в нашій золотій ракеті або розплющитись, коли сідатимемо. Для оболонки ракети потрібні найміцніші і найтугоплавкіші сорти спеціальної сталі.

Стормер був розчарований і навіть ображений на золото. Вперше йому доводилось чути, що золото ціниться нижче за сталь.

— Ну, а на внутрішні дрібні роботи?

— Це можна, хоч і невигідно: золото надто масивне, збільшує мертвий вантаж. Хіба на газо— і водопровідні труби, якщо ви наполягаєте.

— Може, на каналізацію? — обурюючись такою профанацією золотого тельця, спитав Стормер.

— А хоч би й для вбиралень, — спокійно відповів Цандер. — На небі інше котирування цінностей.

На тому й вирішили: у “Ноєвому ковчезі” будуть із золота труби і деякі деталі обладнання.

V. Місто, не позначене на жодній карті і не схоже на інші міста світу

Стратоплан накренився. На мить Фінгер побачив гірський майданчик і на ньому Стормер-Сіті.

Це місто мало незвичайний вигляд. На центральному майдані стояла велетенська підкова, прикріплена до землі закругленою частиною. Жоден собор у світі, жоден хмарочос не могли зрівнятися з нею висотою.

Навколо підкови виднілись не менш дивні споруди. Кулясті будинки, велетенські циліндри, що лежали на боку або стояли на своїй основі. Одна куля була скляна і, як здалося Фінгерові, оберталась. Друга — зовсім чорна. Один циліндр, або “цистерна”, мав поверхню наполовину чорну, матову, наполовину блискучу, наче срібну. Майнули дивні каруселі, містки, рейкові шляхи, що висіли в повітрі.

В наступну мить стратоплан вирівнявся, майданчик провалився. Фінгер витягнув шию, щоб глянути вниз.

— Милуєшся луна-парком? — спитав Вінклер, усміхаючись.

Другий невеликий крен, і Ганс побачив одноповерхові соснові будинки, за ними — двоповерхові довгі стандартні бараки, ще далі — намети. Все місто перетинав насип, що полого підіймався до урвища. На околиці міста виднілись фабричні корпуси і труби, з яких ішов дим. Вузькоколійки в різних напрямках перетинали місто. Сновигали вантажівки. Насип чорнів людьми, що кишіли, наче мурашки. Вздовж насипу піднімались і опускались довгі хоботи екскаваторів.

“Невже тут розкинувся луна-парк?” — хотів спитати Фінгер, але не встиг. Стратоплан різко пішов на посадку, сів на землю, підстрибнув, покотився і несподівано рвучко зупинився.

— Прилетіли, — сказав Ганс.

Подорожани швидко наділи хутряні пальта і шапки. Герметичні двері стратоплана відчинились, потягло морозним повітрям. До стратоплана швидко задріботів товстенький чоловік у досі. Це був комерційний директор Коллінз.

— Ви прилетіли на десять хвилин раніше, — сказав він, вітаючись. — Я почув пекельний гуркіт вашого стратоплана і поспішив сюди. Ви поранені, сер? У вас на лобі кров.

— Дрібниці, — відповів Блоттон. — Лікар непотрібний. Просто вдарився об двері. А от, якщо ви нагодуєте, мене смачним біфштексом, буду вам дуже вдячний. Такий голодний, наче добу не їв, а я ж перед відльотом добре поснідав.

— Недарма теорія відносності твердить, що чим швидше рухається тіло, тим повільніше для нього минає час, — з усмішкою сказав Коллінз.

— Я думаю, що сер Генрі Блоттон зараз віддасть перевагу гарячому грогу і біфштексу перед теорією відносності, — кинув Вінклер.

— Як поживає містер Цандер? — спитав Блоттон.

— Його викликали на нараду до леді Хінтон. Він незабаром має повернутись, — відповів Коллінз.

Блоттон і Коллінз пішли вперед. Вінклер і Фінгер — на деякій відстані од них.

— Я покажу тобі наше житло, — сказав Вінклер. — На мою думку, тобі найкраще поселитись у кімнаті поряд зі мною.

— Звичайно, — відповів Фінгер.

Вони йшли вулицею Стормер-Сіті, підтримуючи один одного. Місто ще не встигли опорядити. Тротуарів не було, злежаний сніг взявся льодом, і люди часто падали.

Це було місто, все життя якого підкорялося одній грандіозній ідеї. Холодне гірське повітря сповнювали гомін, шум, крики, гудки… Глухо ревли екскаватори, різко перегукувались маленькі електровози, що метушливо бігали по вузькоколійці, вищали на закругленнях вагонетки. По землі повзли тіні від вагонів підвісної дороги. Час від часу сильні вибухи розтинали повітря — то висаджували скелі. Однотонно співали лісопилки, пахло сосною, бензиновим перегаром. Десь тріскотіли пневматичні перфоратори.

Скрізь було чути гортанну різномовну річ робітників. Вони снували вулицями в усіх напрямках, переносячи на плечах вантажі, сповнюючи місто гомоном І рухом. На цьому гірському майданчику наче зустрілись століття і народи. Електричні й парові лопати, виготовлені за останнім словом техніки, і двоногі “в’ючні тварини”, що переносили вантажі, як у часи єгипетських фараонів.

“Ручна сила тут, мабуть, дешевша і вигідніша, ніж машини”, — думав Фінгер, придивляючись до робітників. Кого тільки тут не було! І жовтолиці китайці, і негри, і шоколадні малайці, і бронзові індійці. Подивувались і білі обличчя — найчастіше це були бригадири.

Незважаючи на сніг, що вкривав вулиці міста, і холодний гірський різкий вітер, робітники були одягнуті легко. В багатьох крізь сорочки світилося тіло.

— Справжній Інтернаціонал! — сказав Фінгер.

— Так, Інтернаціонал убогості, — зауважив Вінклер. — Усіх їх агенти товариства купили і законтрактували на кілька років за копійки. Люди погоджувались на будь-які умови, аби тільки уникнути голодної смерті, безробіття, але їх спіткало тут найгірше з рабств. Звідси шляхи відступу одрізані. Неприступні крижані гори, снігові бурани, прірви, безлюдні, мертві пустелі охороняють цей голодний люд краще за будь-яку сторожу. Мало хто з них наважується втекти, і майже всі накладають життям за це порушення контракту. Страйки тут нещадно придушуються, хоч і спалахують знову.