Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 40

Голос місіс Лоррімер прозвучав гостро, як бритва:

– Мсьє Пуаро, пильнуйте за тим, що говорите.

Чоловічок скочив на ноги. Він почав ходити сюди-туди кімнатою, говорячи щось собі під ніс і нерозбірливо вигукуючи якісь фрази.

Раптом він озвався:

– Ви ж не будете проти?..

Підійшовши до вимикача, він увімкнув світло.

Тоді повернувся назад, сів у крісло, поклав руки на коліна і втупився очима в господиню дому.

– Питання, – почав він, – ось у чому: чи може бути таке, що Еркюль Пуаро помилився?

– Всі люди помиляються, – холодно відрізала місіс Лоррімер.

– Тільки не я, – сказав детектив. – Я завжди маю рацію. Моя слушність настільки незмінна, що інколи мені самому аж страшно. Але тепер скидається на те, дуже навіть скидається на те, що я помилився. І це мене страшенно засмучує. Ви ж бо, очевидно, знаєте, що говорите. Це ви вбили Шайтану! Тоді це якась фантастика, що Еркюль Пуаро краще, ніж ви, знає, як саме ви це зробили.

– Це якась фантастика і повний абсурд, – сказала жінка ще холоднішим тоном.

– Значить, я збожеволів. Ось воно що – я збожеволів. Але ж ні, sacré nom d’un petit bonhomme[61], я не збожеволів! Просто я маю рацію. Я мушу мати рацію. Я готовий повірити в те, що ви вбили містера Шайтану. Але ви аж ніяк не могли вбити його тим способом, про який щойно мені розповіли. Ніхто не може робити речі, що не dans son caractère[62]!

Він замовк на якусь мить. Місіс Лоррімер гнівно вдихнула повітря й почала кусати губу. Вона вже хотіла було щось сказати, але бельгієць випередив її:

– Або вбивство Шайтани було заплановане заздалегідь, або ж ви його не вбивали!

– Я справді вважаю, що ви божевільні, мсьє Пуаро, – різко озвалася вона. – Якщо вже я вирішила зізнатися в тому, що вчинила злочин, то для чого мені брехати, як саме я його вчинила? Який у цьому сенс?

Пуаро знову звівся на ноги й закрокував кімнатою. Коли ж повернувся на своє місце, то його поведінка зовсім змінилася: він став набагато спокійнішим і м’якшим.

– Ви не вбивали Шайтану, – тихо сказав він. – Тепер мені це зрозуміло. Тепер я бачу перед собою цілу картину. Гарлі-стріт. Юна міс Мередіт покинуто стоїть самотою посеред вулиці. Я також бачу ще одну дівчину, дівчину з минулого, яка все життя була сама, абсолютно покинута всіма. Так-так, тепер я це все розумію. Єдине, чого я не можу збагнути, то це те, чому ви настільки впевнені, що це зробила саме Енн Мередіт.

– Та ви послухайте себе, мсьє Пуаро…

– Мадам, абсолютно марно щось заперечувати чи далі брехати мені. Кажу вам, я знаю правду. Я прекрасно розумію ті емоції, які охопили вас того дня на Гарлі-стріт. Ви не пішли б на таке заради доктора Робертса – о, ні! Ви не зробили б цього і для майора Деспарда non plus[63]. Але з Енн Мередіт усе по-іншому. Ви сповнені співчуття до неї, бо вона зробила те, що ви колись зробили самі. Ви навіть не знаєте – принаймні я так припускаю, – яка причина спонукала її на цей злочин. Але ви цілком упевнені, що це вона його скоїла. І ви були впевнені в цьому ще в той вечір – у вечір самого вбивства, – коли вас покликав суперінтендант Баттл і попросив висловити свою думку щодо гіпотетичного вбивці. Так-так, і це мені теж відомо, тому, бачите, немає сенсу брехати далі. Ви ж це розумієте?

Детектив зробив паузу, чекаючи на її відповідь, але жінка мовчала. Він задоволено кивнув головою.

– Ви розумна жінка. Це добре. Те, що ви зараз намагаєтеся зробити, – взяти на себе провину цієї дитини й тим самим її врятувати – це дуже благородний учинок.

– Ви забуваєте, що я не безневинна жінка, – сухо прокоментувала місіс Лоррімер. – Багато років тому, мсьє Пуаро, я вбила свого чоловіка.

Запала мовчанка.

– Зрозуміло, – сказав Пуаро. – Отже, справедливість. Справа в пошуку справедливості. Ви маєте логічний склад розуму. Ви хочете понести покарання за вчинений вами злочин. Вбивство є вбивство, і не важливо, хто в ньому жертва. Мадам, ви смілива, прониклива жінка. Але я ще раз запитую у вас: як ви можете бути абсолютно впевненою? Звідки ви знаєте, що це саме Енн Мередіт убила містера Шайтану?

Місіс Лоррімер глибоко зітхнула. Здавалося, остання стіна її опору впала перед натиском бельгійця. Вона відповіла на його запитання легко й просто, наче дитина.

– Тому що, – сказала жінка, – я бачила, як вона це зробила.

Розділ двадцять сьомий. Очевидець

Пуаро зайшовся раптовим сміхом. Він сміявся й не міг зупинитися, відкинувши голову назад, заливаючи всю кімнату звуком свого дзвінкого галльського реготу.

– Pardon, madame[64], – сказав він, витираючи очі. – Не міг стриматися. Отже, ми про щось сперечаємось, висловлюємо теорії! Ставимо нескінченні запитання! Навіть вдаємося до психологічних прийомів… І весь цей час у нас під носом була людина людина, яка бачила злочин на власні очі. Благаю, розкажіть мені все, що знаєте.

– Уже було доволі пізно. Енн Мередіт саме випало бути тлумаком. Вона підвелася й заглянула в карти свого партнера, а потім пішла кудись кімнатою. То була не дуже цікава роздача, і я одразу бачила, чим вона закінчиться. Тож я не сильно зосереджувалася на картах. Коли нам уже залишалося розіграти останні три взятки, я підвела очі й поглянула в бік каміна. Там я побачила Енн Мередіт, схилену над містером Шайтаною. За мить вона вже випрямилася, але ще секундою раніше її рука лежала в нього на грудях. Це був якийсь такий дивний жест. Він і викликав моє здивування. Дівчина стала рівно, і я змогла побачити її обличчя і той швидкий погляд, який вона кинула в наш бік. Провина і страх – ось що я прочитала на її лиці. Звісно, тоді я не знала, що трапилося. Мені залишалося тільки гадати, що ж вона такого могла там робити. Але вже зовсім скоро я дізналася що.

Пуаро кивнув.

– Але Енн не знала, що ви знаєте. Вона не знала, що ви її бачили?

– Бідолашне дитя, – мовила місіс Лоррімер. – Така молода, налякана… у неї ж іще ціле життя попереду. Хіба ж дивно, що я… що я вирішила нічого не казати?

– Ні, не дивно.

– Особливо знаючи, що я… що я сама… – Вона не завершила речення, а лишень здригнулася натомість. – Не мені було її обвинувачувати. То вже мало бути завдання поліції.

– Може, й так. Але сьогодні ви вирішили зайти ще далі.

Жінка похмуро продовжила:

– Я ніколи не вирізнялася особливою чуйністю чи співчуттям. Але, мабуть, це все з’являється з віком. Запевняю вас, я рідко роблю щось із жалості.

– Жалість не завжди рухає нас у правильному напрямку, мадам. Мадемуазель Енн – така юна, така тендітна, вона скидається на боязке, перелякане дитя. Беззаперечно, дивлячись на неї, так і хочеться проявити співчуття. Але ви помиляєтеся. Сказати вам, мадам, чому міс Енн Мередіт убила містера Шайтану? А тому, що він знав, що вона раніше вбила літню жінку, в якої служила компаньйонкою. Вбила, бо стара дізналася, що дівчина краде в неї.

Обличчям місіс Лоррімер прокотилася тінь збентеження.

– Це правда, мсьє Пуаро?

– Я не маю ані найменших сумнівів щодо цього. На вигляд вона вся така ніжна й беззахисна. Де там! Це безневинне дівча насправді дуже небезпечне! Коли під загрозою її власна безпека, її власний комфорт, то вона дико й по-зрадницьки кидається в бій. Ці два злочини не стануть останніми для мадемуазель Енн. Успіх лише принесе їй більшу впевненість…

Жінка різко перебила його:

– Ви кажете жахливі речі, мсьє Пуаро. Просто жахливі!

Детектив підвівся.

– Мадам, час уже мені йти. А ви подумайте над тим, що я вам сказав.

Місіс Лоррімер мала дещо розгублений вигляд. Намагаючись відновити свій звичний самоконтроль, вона сказала: