Карти на стіл - Крісті Агата - Страница 39

Тоді чоловічок зітхнув і поворушився у своєму кріслі.

– Тобто це означає… Весь цей час… Чому ви його вбили, мадам?

– Гадаю, ви знаєте чому, мсьє Пуаро.

– Бо він знав щось про вас… Щось, що сталося дуже-дуже давно?

– Так.

– І це «щось» було ще одна смерть?

Вона схилила голову.

– Чому ви вирішили розказати мені? – обережно запитав бельгієць. – Що змусило вас запросити мене сьогодні сюди?

– Ви самі сказали мені якось, що одного дня я так і зроблю.

– Так. Тобто я сподівався… Я прекрасно розумів, мадам, що єдиний спосіб щось дізнатися про вас – лише якщо ви самі захочете це розповісти. Якби ви вирішили про щось змовчати, ви нічого не сказали б і нічим ніколи не видали б себе. Але залишалася надія, що ви самі забажаєте викласти всю правду.

Місіс Лоррімер кивнула.

– Ви дуже розумні й змогли передбачити, що через усю цю втому… через самотність…

Її голос стихнув.

Пуаро зацікавлено подивився на жінку.

– То ось у чому річ? Так, я це розумію…

– Сама… Зовсім сама, – промовила місіс Лоррімер. – Ніхто не знає, як це, допоки це не трапиться з ними. Жити з постійним усвідомленням того, що сталося.

Детектив промовив лагідним тоном:

– Не сприйміть за нахабство, але хотів би висловити вам свої співчуття.

Вона легенько схилила голову.

– Дякую, мсьє Пуаро.

Знову запала мовчанка, але Пуаро порушив її, заговоривши вже трохи жвавішим тоном:

– Чи правильно я розумію, мадам, що ви потрактували слова Шайтани за вечерею як пряму загрозу, спрямовану проти вас?

Вона кивнула.

– Я одразу зрозуміла, що він говорив так, ніби звертався до якоїсь конкретної людини. Тією людиною, власне, і була я. Коли він сказав про те, що отрута – це зброя жінок, він говорив до мене. Він знав. Я вже й раніше підозрювала це. Якось він уплів у тему нашої розмови один відомий судовий процес, і я бачила, як пильно він тоді вивчав мене очима. Його моторошний погляд так і промовляв, що він усе знає. Але в той останній вечір у мене вже не залишалося сумнівів.

– І у вас теж не було сумнівів щодо того, що він збирався зробити?

– Навряд чи можна було назвати вашу присутність і присутність суперінтенданта Баттла простою випадковістю, – сухо відповіла вона. – Я зрозуміла, що Шайтана збирається виставити напоказ свою кмітливість, похвалившись тим, що він дізнався щось таке, про що ніхто навіть не підозрював.

– І коли ж ви вирішили діяти, мадам?

Місіс Лоррімер трохи завагалася з відповіддю.

– Важко пригадати, в яку саме мить ця ідея спала мені на думку, – сказала вона. – Я помітила стилет ще до того, як ми пройшли до їдальні. Коли ми повернулися до вітальні, я взяла його й засунула собі в рукав. Я переконалася, що ніхто не бачив, як я це робила.

– Впевнений, що ви виконали цей трюк неймовірно спритно.

– Тоді я вже чітко знала, що маю зробити. Залишалося лише втілити план у життя. Так, це був доволі ризикований задум, але я знала, що варто спробувати.

– Тут у гру ввійшли ваша холоднокровність і ретельне зважування шансів. Так-так, я розумію.

– Ми почали грати в бридж, – продовжувала жінка. Її голос звучав холодно й беземоційно. – Нарешті з’явилася можливість. Я була тлумаком, встала, пройшлася кімнатою у напрямку каміна. Шайтана дрімав. Я подивилася на решту. Вони всі з головою поринули у гру. Я нахилилася і… і зробила це…

Її голос ледь затремтів, але місіс Лоррімер швидко опанувала себе, повернувши свою звичну холодну відстороненість.

– Я заговорила з ним. Подумала, що це забезпечить мені невеличке алібі. Сказала щось про вогонь, а потім удала, наче він мені відповів, і повела далі щось на кшталт: «Так, ваша правда. Я також не люблю радіатори».

– Невже він зовсім не закричав?

– Ні. Здається, він лише трохи крекнув та й усе. Здалеку могло здатися, що він щось казав.

– А потім?

– Потім я повернулася до столу. Там саме розігрували останню взятку.

– І ви спокійно собі сіли й почали грати знову?

– Так.

– Ще й так поринули в гру, що змогли двома днями пізніше в усіх деталях переповісти перебіг гри і всі заявлені в ній взятки?

– Так, – коротко відповіла місіс Лоррімер.

– Epatant! – вигукнув детектив.

Він відкинувся у своєму кріслі, кивнув головою кілька разів, а потім, навпаки, почав нею хитати.

– А проте, мадам, є щось, чого я ніяк не можу зрозуміти.

– І що ж це?

– Здається, я проґавив якусь важливу деталь. Ви ж бо жінка, яка ретельно обдумує і зважує всі рішення. В один момент ви вирішуєте піти на величезний ризик. Він виявляється виправданим, і ваш задум удається. Але потім, ще й двох тижнів не минуло, ви раптом вирішуєте все визнати. Це якось не зовсім правдоподібно.

Її вуста скривилися у хитрій посмішці.

– Ви маєте рацію, мсьє Пуаро, є одна деталь, якої ви не знаєте. Міс Мередіт казала вам, де саме ми з нею зустрілися днями?

– Здається, вона сказала, що це було десь поруч із квартирою місіс Олівер.

– Гадаю, так і є. Але я маю на увазі назву самої вулиці. Енн Мередіт зустріла мене на Гарлі-стріт.

– Ох! – Детектив уважно подивився на неї. – Я починаю розуміти.

– Я знала, що ви зрозумієте. Я була на прийомі у спеціаліста. Він лише підтвердив те, про що я й так здогадувалася.

Її посмішка ставала дедалі ширшою. Вона вже не була гіркою чи іронічною. То була щира усмішка.

– Не довго мені залишилося грати в бридж, мсьє Пуаро. Лікар так прямо мені цього не сказав, звісно. Трохи прикрасив правду: якщо попіклуватися про правильний догляд і все таке, то я зможу прожити ще кілька років. Але я не хочу жодного догляду. Я не така жінка.

– Так, так, я починаю розуміти, – повторив Пуаро.

– І це все змінює. Місяць, може, два, але не більше. І тоді, щойно вийшовши від лікаря, я зустріла міс Мередіт. Я запросила її піти зі мною на чай.

Вона зробила паузу, потім провадила далі:

– Я ж не якась уже зовсім жахлива жінка. Весь час, поки ми з нею пили чай, я провела в роздумах. Своїм учинком того вечора я не лише позбавила Шайтану життя (це вже зроблено, і нічого не можна повернути назад), але я також різною мірою зіпсувала життя ще трьох людей. Через мій учинок доктор Робертс, майор Деспард та Енн Мередіт – люди, які нічим переді мною не завинили, – тепер мусять проходити дуже складне випробування і, можливо, навіть перебувають у небезпеці. Ось тут я таки можу зарадити. Не скажу, що сильно турбуюся за долю доктора Робертса чи майора Деспарда, хоча їм обом на цьому світі ще жити набагато довше, ніж мені. Однак вони чоловіки і можуть певною мірою самі про себе подбати. Але коли я поглянула на Енн Мередіт…

Місіс Лоррімер завагалася на якусь мить, а потім повільно продовжила:

– Енн Мередіт ще зовсім юна дівчина. У неї попереду цілісіньке життя. А такий жахливий випадок може зруйнувати це життя…

– Це вкрай неприємна думка…

– І такі думки не полишали мене в спокої. А потім я зрозуміла, що у своєму натяку ви, беззаперечно, мали рацію: я не зможу більше мовчати. Тож сьогодні я вирішила вам зателефонувати…

Хвилини тиші спливали одна за іншою.

Еркюль Пуаро нахилився вперед. Він поглянув на жінку крізь майже непроглядну пітьму кімнати і не зводив із неї погляду. Вона відповіла на його погляд своїми мовчазними очима, в яких прочитувався абсолютний спокій.

Нарешті він запитав:

– Місіс Лоррімер, а ви впевнені – тобто немає ані найменшого сумніву (а ви ж скажете мені правду, чи не так?), – що вбивство містера Шайтани не було заздалегідь спланованим? Впевнені, що насправді ви не задумали цей злочин наперед, що не прийшли того вечора до нього в гості з готовою мапою дій у голові?

Якусь мить місіс Лоррімер дивилася на співрозмовника, не зводячи погляду, а потім різко похитала головою.

– Впевнена, – сказала вона.

– Отже, це вбивство таки не було сплановане заздалегідь?

– Однозначно ні.

– У такому разі… у такому разі… Ви брешете мені! Ви точно мені брешете!