Рекурсія - Suncharion - Страница 61

Баррі перестрибує через останні східці до лабораторії. Гелени не видно ніде, а це означає, що вона вже залізла до деприваційної капсули. Те саме кажуть і екрани терміналів, один із них підморгує червоним написом: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Баррі підбігає до деприваційної капсули, хапається за люк, хоче підняти…

Світ зупиняється.

Лабораторія втрачає барви.

Усе його нутро кричить, він мусить зупинити це, вони мають відповідь.

Та він не може ані ворухнутися, ані крикнути.

Гелена померла, а разом із нею — й ця реальність.

Баррі повертається до тями в цілковитій темряві. Він лежить на боці.

Коли Баррі сідає, від цього руху в стелі загоряється світло — спершу тьмяно, потім дедалі яскравіше, проявляючи невеличку кімнатку без вікон, із ліжком, комодом і тумбочкою.

Баррі відкидає ковдри, підводиться з ліжка, непевно тримаючись на ногах.

Переступивши поріг, він потрапляє до стерильного коридору, що футів за п’ятдесят виходить у центральний прохід. Туди виходять ще три коридори. З протилежного боку, але поверхом нижче йдуть житлові приміщення.

Баррі бачить простору кухню.

Столи для пінг-понгу й більярду.

І великий увімкнений телевізор, де на екрані застигло жіноче обличчя.

У Баррі виникає невиразне відчуття, ніби він знає цю жінку, але імені не може згадати. Усе його життя зарилося в землю та не дає себе схопити.

— Є хто живий?

Голос луною розлітається по будівлі.

У відповідь — тиша.

Він прямує центральним проходом, минаючи вивіску на стіні перед наступним відгалуженням:

І ще одна вивіска:

Він спускається сходами та потрапляє на головний рівень.

Просто попереду — вестибюль із пологим нахилом, де з кожним кроком стає холодніше. Закінчується вестибюль дверима, такими з вигляду мудрованими, ніби їх зняли з космічного корабля.

На стіні біля дверей панель, де в реальному часі відображаються погодні дані:

Його ноги в самих шкарпетках мерзнуть, а з того боку тоскно, мов примара, завиває вітер. Баррі береться за важіль на дверях і, діючи, як показано на графічний інструкції, із силою прокручує його донизу та проти годинникової стрілки.

Клацають невидимі засуви, відпущені двері вібрують на завісах.

Баррі штовхає двері — і обличчя обпікає люта, нечувана холоднеча, підсилена вітром. Ніби чиїсь пазурі вп’ялись у шкіру. Він відчуває, як у носі моментально задубіли волосинки, а коли робить вдих, то задихається від болю, який прослизає всередину стравоходом.

Через відчинені двері він бачить стежку, що спускається від станції до крижаної шапки, довкільну темряву, в якій кружляють голки снігу, жалячи обличчя, мов шрапнель.

Видимість не перевищує чверті милі, але при світлі місяця Баррі розрізняє розташовані поблизу інші споруди. Ряд великих циліндричних резервуарів — напевне, станція водоочищення. Вежа, яку хитає вітер, — підіймальний кран чи свердловий агрегат. Телескоп, складений на час бурі. Кілька різних всюдиходів на гусеничному ходу.

Терпіти далі нема сил. Баррі хапається за двері пальцями, які ледве чує, і зачиняє їх. Знову клацають замки. Ревіння знову переходить у примарне виття.

Він іде вестибюлем назад, усередину, освітленими коридорами, відзначаючи ідеальну стерильність і цілковиту безлюдність. Обличчя трохи обморозилось і тепер, у теплі, шкіра починає пашіти.

У цю мить він — людина без пам’яті, і почуття загубленості в часі переповнює його руйнівним екзистенційним жахом. Неначе хтось порушив його сон, і він в тому стані, коли сновидіння переплетені з явою, і ти ще намагаєшся розмовляти з примарами.

Усе, що має Баррі, — його ім’я та розпливчасте відчуття свого «я».

У відпочинковій зоні перед телевізором Баррі бачить порожній футляр від DVD-диску і пульт. Він сідає на один із диванів і натискає кнопку «Відтворити».

Жінка, що з’являється на екрані, сидить на тому самому місці, де сидить зараз Баррі.

Її плечі накриті ковдрою, перед нею на столику парує чашка чаю.

Вона всміхається в камеру, відкидає з обличчя сиве пасмо — і від її вигляду в Баррі здригається серце.

«— Як дивно, — знервовано сміється жінка. — Ти маєш побачити цей запис шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року — наш „улюблений“ день в історії. Твоя свідомість і спогади з попередньої часолінії щойно повернулися. Принаймні мали повернутися. З кожною новою ітерацією твоя пам’ять повертається чимраз повільніше і менш передбачувано. Іноді у тебе випадають цілі часолінії. Тому я й записала це відео — по-перше, щоб сказати тобі, аби ти не лякався, бо ж ти, мабуть, здивований, що опинився на дослідницькій станції в Антарктиді. А по-друге, тому, що я хотіла б дещо розповісти тому Баррі, який пам’ятає всі часолінії та зовсім не нагадує того Баррі, з яким я тепер живу. Тому будь ласкавий, постав це відео на паузу, поки до тебе не повернуться твої спогади».

Баррі ставить відео на паузу.

Навколо повна тиша.

Тільки вітер назовні реве.

Баррі вирушає на кухню, і коли він заварює каву, у нього раптом стискається в грудях.

Схоже, наближається емоційна буря.

Тупий ниючий біль з’являється в основі черепа, з носа пускається кров.

Бар у Портленді.

Гелена.

І як вона помалу розкривається перед ним.

Купівля цієї старої дослідницької станції на зламі тисячоліть.

Вони її переобладнали, тоді привезли сюди крісло та все необхідне для нього обладнання на орендованому «Боїнгу-737», який ледве приземлився на полярну злітну смугу.

З ними прибула група фахівців із фізики частинок вочевидь набраних ще в попередніх часолініях, оскільки фізики ні сном ні духом не відали про справжню мету досліджень. У крижаній шапці була пробурена свердловина діаметром півтора фута і завглибшки 8000 футів, під кригу на глибину понад милю опустили світлочутливі детектори. Вони мали фіксувати нейтрино — одні з найзагадковіших елементарних частинок. Нейтрино не мають заряду, напрочуд рідко взаємодіють зі звичайною речовиною та найчастіше походять із таких космічних об’єктів, як наднові, ядра галактик, чорні діри (допомагаючи їх виявити). Під час зіткнення нейтрино з атомом земної речовини утворюється мюон — частинка, що рухається швидше за світло в середовищі та примушує кригу світитися.

От вони й шукали світлові хвилі, спричинені проходженням мюонів крізь кригу.

Теорія Баррі, розроблена ним ще в попередніх часолініях, стверджувала: якщо в момент переходу чиєїсь свідомості до більш раннього спогаду виникають і одразу зникають мікроскопічні чорні діри та кротові нори, то детектори світла зможуть зафіксувати світлові хвилі, спричинені мюонами, породженими під час зіткнення атомів земної речовини з нейтрино, що виникли в чорних дірах.

Але з того нічого не вийшло.

Вони нічого не знайшли.

І фізики роз’їхалися по домівках.

Шість життів вони намагалися глибше проникнути в механізм дії крісла пам’яті, а все, чого вдалося досягти, — це ненадовго відтермінувати неминуче.

Баррі дивиться на екран, де серед руху застигла Гелена.

З’являються хибні спогади з попередніх часоліній. Як вони жили в Аризоні, в Денвері, на дощовому узбережжі Мену. Його життя без Гелени в Нью-Йорку, життя з нею в Шотландії.

Однак у пам’яті утворилися прогалини. Баррі пригадує, що востаннє вони жили в Сан-Франциско, але пригадує не до кінця: у пам’яті зовсім не залишилося спогадів про останні дні, коли світ усе знову згадав.

Він натискає кнопку «Відтворити».

— Ну що, згадав? Чудово. Єдина причина, чому ти бачиш цей запис, — те, що мене вже немає.