Рекурсія - Suncharion - Страница 60

Він каже:

— Маркусе, слухай. Який прогрес? Зараз світ згадає про існування крісла пам’яті, і ці хибні спогади спричинять ядерний апокаліпсис.

— Чому?

— Тому що наші вороги вважають, ніби США переписують історію.

— Цікавить моя думка з цього приводу? — питає Слейд. — Лайно собаче.

Баррі підводиться та підходить до скла.

— Я бачив стільки жахів, що їх вистачить на тисячу життів. Ми з Геленою ледь не загинули в Денвері від ракетного удару. Я спостерігав, як википав Нью-Йорк. Мільйони людей раптом згадували, як вони чотири рази помирали в ядерній бійні.

Гелена дивиться на телефон, тоді на Баррі.

— Щойно прийшло сповіщення про атаку. Мені час до лабораторії.

— Зачекай ще трохи, — просить Баррі.

— До Сан-Франциско надто близько. Ми вже говорили про це.

Баррі свердлить Слейда поглядом крізь скло.

— Що це за особливий спосіб переміщень?

Слейд відступає на крок назад і сідає на краєчок ліжка.

— Я майже сімдесят років прожив, щоб поставити тобі це запитання, а ти будеш просто витріщатися на підлогу? — не відступає Баррі.

Він відчуває, як Гелена торкається його плеча.

— Я мушу йти.

— Зажди.

— Не можу. Ти сам знаєш. Я кохаю тебе. Побачимося в іншому житті. Будемо шукати мікроскопічні кротові нори. Однаково нам не залишилося нічого іншого, так?

Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.

У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.

Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.

Слейд усміхається.

— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…

— Присягаюся, я кажу тобі правду.

— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.

— Ми не маємо часу.

— Зате я маю його аж задосить.

Баррі ступає до скляних дверей, виймає ключ і відмикає камеру.

— І що? — питає Слейд. — Думаєш, виб’єш з мене силою?

Баррі справді аж кортить ухопити того та гамселити головою об стіну доти, доки від Слейдової голови нічого не залишиться.

Натомість він каже:

— Ходімо.

— Куди?

— Ми разом спостерігатимемо кінець світу.

Вони підіймаються нагору, минають стійла, комору для збруї, виходять надвір. Ідуть по зарослому високою травою косогору, аж поки залишають ранчо далеко внизу.

У небі сріблиться місяць, освітлюючи довкілля. На заході, за кілька миль, блищить Тихий океан.

На півдні мерехтять вогні прибережних районів Сан-Франциско.

Якусь часину сидять мовчки. Потім Баррі запитує:

— Навіщо ти вбив Гелену в першій часолінії?

— Я був ніхто, — зітхає Слейд. — Порожнє місце. Брів по життю, як той сновида. А потім життя підігнало мені цей… подарунок долі. Можливість прожити все заново. Думай про мене що завгодно, але я не зажав те крісло.

Біля мосту «Золоті ворота» спалахує куля біло-гарячого світла, освітлюючи небо й море дужче за найяскравіший полудень. Світить так, що Баррі мимоволі відвертається. Коли він обертається знову, ударна хвиля котиться затокою, накриває Пресідіо[50] та респектабельний Фінансовий район[51].

Коли друга боєголовка вибухає над Пало-Альто, Баррі дивиться на Слейда.

— Як думаєш, скільки народу загинуло, поки тривав цей спалах? І скільки ще помре страшною смертю від радіації за кілька наступних годин, якщо Гелена не обірве цю часолінію? Те, що зараз коїться у Сан-Франциско, відбувається по всій Америці. У найбільших містах наших союзників. Ми бахнули всім арсеналом по Росії та Китаю. Ось куди завела нас твоя велика мрія. І це вже п’ятий раз. То що, будеш сидіти далі, знаючи, що кров усіх цих людей на твоїх руках? Не дав ти людству жодного прогресу, Маркусе. Ти став нашим катом. Після такого в нас немає майбутнього.

Обличчя Слейда не виказує жодних почуттів.

Він дивиться, як два стовпи вогню здіймаються в небо, наче смолоскипи.

Електричне сяйво Сан-Франциско, Окленда та Сан-Хосе згасло, але самі міста жевріють, наче жар недогорілого багаття.

До них докочується ударна хвиля від першого вибуху, з цієї відстані вона звучить, немов гарматний постріл, який луною віддається межи схилами пагорбів. Земля під ногами здригається.

Слейд потирає голі плечі.

— Вам треба повернутися в самий початок.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити не лінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів.

— Але ж хибні спогади не піддаються фіксації.

— А ви намагалися їх записати?

— Ні.

— Це складніше за все, що ви досі робили. Може так статися, у вас не вийде, і тоді це означатиме кінець. Але в принципі це можливо.

— Звідки ти знаєш?

— Гелена вигадала, як це робити, в мене на платформі.

— Брехня. Якби вигадала, то ми…

Слейд сміється.

— Баррі, не тупи. Звідки, по-твоєму, я знаю, що воно працює? Бо щойно ми знайшли цей спосіб, як я сам ним скористався. Я повернувся в хибний спогад і перезапустив часолінію якраз перед тією миттю, як вона це зрозуміла. — Він клацає пальцями. — Раз — і стер всі її спогади про це відкриття! Її та всіх решти.

— Навіщо?

— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.

— Із якої події все це почалося?

— У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

— А як ми…

Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.

— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…

Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.

Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.

Гудок.

Гудок.

До нього долітає звук ще одного вибуху.

У телефоні далі йдуть гудки.

Вмикається голосова пошта.

Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.

Будинок уже просто перед ним.

— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.

Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.

Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.

Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.

— Гелено, спинися!

Він мчить по сходах до підземної лабораторії, де стоять крісло та деприваційна капсула. Вони мають відповідь. Або принаймні щось, чим можна спробувати скористатися, не чекаючи наступні тридцять три роки. Слейдів погляд у спалахах далеких ядерних пожеж був поглядом не брехуна, а людини, яка раптово усвідомила, що накоїла. Скільки страждань заподіяла.