Сестро, сестро - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 1

У тебе мусила б бути сестра — на чотири, ні, на п'ять років молодша. Над цілим твоїм дитинством кружляли безтілесні жіночі імена, міняючись місцями, перекликуючись навзаєм, — ти не знала, до чого їх приточити, а лялькам давати не важилась: імена були не «лялькові», тобто не зняті з живих людей, а якісь нізвідкісні — немов крізь стогін самопливом вигулькнулого імени, що надовго опосідало твій внутрішній слух (а вони всі гули як стогін, найчастіше повторюване — «Іванна»), хтось добивався до тебе — хтось, хто хотів бути названим. У другому класі тобі довелося змінити школу, і то був перший раз, коли зміну оточення ти сприйняла як визволення, як прорив у сферу, де можна виправити власну біографію на ту, котра мусила б бути: ти розповіла новим однокласникам, що маєш сестричку Іванку, яка ще не ходить до школи, і так несамохіть вчинила те, на що твоїм батькам не стало од-ваги: викликала до життя русяву голівку в пушистих кучерях, підсвічених сонцем. Потім вони напевно б потемніли, як і в тебе свого часу, — однак потім твою побрехеньку викрили, а коли пересох щоденний словесний потічок, у вбогому плині якого Іванка тільки й могла рухатися (сусідці за партою, крізь уранішні позіхи: «Іванка вчора розкапризувалася, не хотіла йти спати — ми з нею загралися аж до десятої»), — то погасла, назавжди випала з того виміру, де ростуть і міняються, й русява голівка в пушистих кучерях.

Так її було вбито вдруге.

Тому що насправді у тебе була сестра. Вона мала зябра і, замість ніг, підібганий скорчений хвостик — на манір рачка чи морського коника. Дівчинка-пуголовок, чоласта, як усі в вашому роду. Очі їй, напевно, ще не прокліпнулися, бо, зрештою, й не мала на що дивитися: довкола була тьма. І вогкість. І тепло. Воля клітин була — ділитися, невтримно й неперервно: мабуть, там, усередині, це мусить відчуватися подібно як коли тіло б є несамовільний дрож, одначе без тої панічної кволости, котра опосідає при цьому нас, уже свідомих того, що тіло має бути слухняне, — там же, коли душа ще лиш нарощує його, безнастанний трем швидкопомножуваних клітин мусить відчуватись як тривка, бринюча радість наближення: мовби тебе стрімко й владно несе крізь тунель на світло. І тому тебе не відпускає думка про страх — перший і останній на цьому світі страх твоєї сестри, від якої, мов від потопельника — одіж на березі, тобі зосталися тільки — даленіюча луна імени (чи то Іванна, чи ще якась «анна») й непевний образ чотирилітньо-пушистих русявих кучерів, підсвічених сонцем: про той страх, що прийшов іззовні, задвигтівши цілим тим темним китом, у якому вигойдувався маленький Йона, — грізний поштовх, безгучний, інфразвуковий обвал лавини, тьма довкола зненацька перестала бути затишно-булькотливою, вона помпувала загрозу з такою смертоносною інтенсивністю, що дівчинка-пуголовок заметалася в своєму водоймищі і, мабуть, закричала б, однак для крику в неї ще не було легень, була тільки тонка пелюстка ентодерми, котра марно вібрувала, ледь не перериваючись од надсади, але було ще рано, рано! — а довкруги й далі тривав страх, чистий страх, безпредметний і всевладний, вона борсалася в самому його осерді, сліпо тицяючись навсібіч у пошуках притульного сховку, бо ж їй треба було нарощувати тільце, хирляві ручки, тонковислі ноженята з по-жаб'ячому вивернутими ступнями, — але за тим страхом стрімко підносилося ще щось — мов важезне віко, призначене на те, аби накрити собою розпачливу гарячу грудочку, котра не мала ще навіть голосу, ані взагалі жодного способу подати через тунель будь-який знак про себе — про те, що вона вже тут, є, осьдечки, дайте ж їй тільки наростити тільце!… Ти тоді ще, звісно, нічого не тямила, тобі минав п'ятий рік, і ти, здається, сповивала ляльку в кімнаті на канапі, коли нараз із кухні, де лишилися сидіти по обіді тато з мамою, залунали здушені горлові звуки, схожі на гавкіт, — звуки жіночого голосу, який ти не впізнала, бо звідки тобі було тоді знати, що так може звучати жіночий голос, — та вже наступної миті розітнувся мамин, таки мамин, але який же очужілий, моторошний, колодязно-нутряний крик — на ціле життя вб'ється він тобі в пам'ять:

— Бандити! Звірі! Прокляті!

Шамотнява, стишений, умовляючий татів голос — це як шурхіт на плівці; коли ти влетіла в кухню, по очах тобі з розгону, навідлі (крупний план!) вдарило мамине мокре, червоне лице в прилиплих пасмах кіс, — оце і все, що випало в тих подіях на твою долю: роль споглядача, безпорадного свідка, що стоїть осторонь із завжди зайнятими — чи то лялькою, чи оберемком книжок — руками.

Про книжки — це був ще один виразний спогад: коли перед тим — ти не пам'ятаєш, як задовго перед тим, — чужі чоловіки заповнили, не скидаючи плащів, вашу квартирку, що вмент стала тісною, і, відвернувшись спинами до господарів, заходились порпатися в книжкових шафах і татовому бюрку, а тато з мамою сиділи на канапі й мовчали, лише зрідка озиваючись пошепки, — ти, по якомусь часі (за годину? дві? три?), знудилася так сидіти й, шаснувши до себе в закуток, взяла на оберемок стосик своїх книжечок — зверху лежали «Українські народні загадки» в твердих палітурках, із замисленим блакитним хлопчиком на обкладинці, — ти попросилася вийти бодай почитати на балкон, коли вже не можна на вулицю, — як на п'ять років, вельми розсудлива поведінка, взагалі з-поміж усіх учасників тої мізансцени ти хіба єдина й поводилася розсудливо, бо, наприклад, тато — а вони перепинили його в під'їзді, як повертався з інституту, і він мусив сам подзвонити в двері, тож вийшло так, наче це він їх і привів, — коли дружина відчинила, потрапив, геть ошалівши, промовити тільки: «Знайомся, Наталю», — мовби то справді гості завітали на чашку чаю, і неважко навіть уявити, що твоя мама, тоді молодша, ніж ти тепер, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло, могла, відступивши на крок углиб передпокою, отетеріло зронити: «Дуже приємно», — і тоді вони витягли свої посвідчення: коли через багато років, ув іншому будинку, на коридорі, вони так само перепинять тебе, ти, не переводячи духу, мов двадцять років лиш на це й чекала, з місця зажадаєш від них посвідчення, хоча, якщо вдуматись, то на кий біс воно здалося, — але, може, вся справа в тому, що тоді, на п'ятому році життя, тобі його не показали, що ніхто не звернувся до тебе: «Знайомся, Дарцю», як загалом не вважав за потрібне будь-що тобі вияснити, розвернути їх до тебе фронтально — а їхній фас, то й є ота цупка розгортка з дрібно набраним текстом на лівій стороні вгорі, якого все одно не встигаєш прочитати, бо, іно виставивши, вони тут-таки, плавким жестом фокусника, відводять свою ксіву назад, як ти змогла пересвідчитися аж по двадцяти роках, — напочатку ж були тільки спини, сірі спини, що їх жодним чином не обходило твоє існування, та в чиїй присутності, однак, не можна було ані вийти з квартири, ні рухатися по ній де хочеш — навіть до туалету дибулялося під їхнім наглядом, — і єдиний раз із тої сірої, обложної непрогляді на тебе крутнулося й вицілилося щось ніби лице, але теж не зовсім лице, бо замість погляду мало спущені повіки, от саме тоді, коли ти з оберемком книжок, зверху «Українські народні загадки» в твердих палітурках із намальованим блакитним хлопчиком, що в задумі приклав пальця до лоба, просилася в мами бодай на балкон, якщо вже не можна на вулицю, — ніби-лице, так і не глянувши на тебе, сказало по-російськи: «Дєвочка, ану-ка покажи свої кнігі», — голосом, який також тебе не бачив, у якому не було жодної познаки, що його адресовано тобі, — таж ти не була «дєвочка», ти була — Дарця, ти здивовано стояла на карамельно-жовтій, липнучій лаком (щойно скінчили ремонт!) паркетній підлозі з оберемком книжок на руках і дивилася знизу вгору в ніби-лице, і тут твоя мама, твоя струнка і тепла мама, від якої завжди так гарно пахло і яка вже третій місяць вигойдувала в собі твою сестру, огорнула тебе рукавами светра, фіалковою вовняною тьмою, ніби вбираючи назад у себе, де тобі вже не було місця, і сказала, легенько дихнувши у вухо: «Ну похвалися, похвалися дяді, що ти читаєш», ось просто візьми й похвалися, усе одно як розкажи-гостям-віршика — інстинктивно безпомильний відрух: одомашнити «дядю», перекласти його знайомою мовою, як того здоровенного псюру, що колись у парку був погнався за тобою, і ти злякалась, і бігла, й голосила, і, перечепившись, з лементом упала в траву, а мама, вже втишивши, сміялась і показувала тобі: таж глянь — псисько стояв, винувато насурмонившись, — то він гратися хотів, дурнятко, ну не бійся, нестрашний же зовсім, ось підійди, погладь його, — дивно те, що цей її порив подіяв, здається, не тільки на тебе, а й на каґебіста, бо, віддаючи тобі книжки по кількахвилинному переглядові (і, правдоподібно, перемацуванню палітурок та корінців), той зважився підіграти так безоглядно накинутій йому цією блідою, насмерть переляканою жінкою ролі — пхнув стосика тобі в руки, удав «гостьового дядю» — неоковирно, наче ніколи не мав до діла з дітьми: «На, возьмі, дєвочка… Харошиє кнігі у тєбя», — книжки було перетасовано в іншому порядку, і ти знов рішуче витягла наверх замисленого блакитного хлопчика, проте щось уже було «не так» — щось солодке і втішне, багатообіцяюче було випарено, вилучено з тих книжок, і йти з ними на балкон тобі більше не смакувало, ти тримала їх на оберемку, і це й мало стати твоїм найоголенішим, єдино чітким спогадом про той вересневий день: ти стоїш, і у тебе зайняті руки.