Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 9

я досить довго чинила насильство над своїм тiлом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднiм числом, незгурт i можу для нього зробити, — хiба вимучувати щоранку безцiльними присiдан-нями, пiсля яких обманом стужавiлi стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пiстрявий тюрбан негритянка-дженiторша, що видає на входi ключi од lockers’iв, слiпучо спалахує навстрiч зубним блiцем: "You’re pretty faithful to that swimming, huh?" — Боже, яка вона мила, м’яка й ласкава, як вода в басейнi, од першого-лiпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з мiсця, мов зацьковане вовченя-пiдлiток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цiєї простягненої, довiрливо розкритої — рожевою наготою назверх — долонi з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповiдаю, що мушу, дослiвно мушу сюди вчащати, що лиш так i рятуюся од депресiї — Великої Американської Депресiї, на яку страждає, здається, сiмдесят вiдсоткiв тутешнього населення, бiгають до психiатрiв, ковтають "Prosac", ко-жна нацiя божеволiє по-своєму, i мою депресiю, котра насправдi має iншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумiлою їм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic, а далi вже все за пiдручниками з психiатрiї: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods — словом, класичний випадок, навiть до психiатра вдаватися не варт, i моя благословенна негритянка, така розлого-тiлиста за тiсною стойкою, розкiшно й тепло, по-коров’ячому ситна, Велика Мати, нiжне, парне мукання й шорсткий язик, — киває з мудрим, порозумiлим усмi-хом: "I’ve been there, — каже вона, — with the father of my kids", — он як, вона розлучена, single parent з двома малюками — i такi ж чудовi малюки, меншому невдовзi два рочки, коли є дiти, воно легше — i тяжче, i легше ("А тепер, — казав той чоловiк, трiумфально свiтячись над нею в темрявi спiтнiлим хлопчиком, — ось тепер ти завагiтнiєш: я просто в тебе кiнчив!" — "Нi, — смiялась вона — тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вiнця нiжностi, — нi, серденько, сьогоднi — нi" — а проте це, либонь, i була, з першої ночi, головна зачаєна думка, пiдводна течiя тої любовi: синочок, Данилко, потайки визначила вона, — вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб’ячи скорченi нiжки, крихiтнi пуп’янки пальчикiв, ай, Боже ж мiй! — у снах вона жадiбно тулила його до грудей: якiр, що утримує при життю, той, без якого ми, дiвоньки, на цiй землi неповноправнi, "непрописанi": не слово, чи бодай лiтера, в текстi, а випадкова капка на берегах, — а вiршi тимчасом глухо бубонiли самi до себе, розпадаючись рiзноголосям:

не згадувати, лiпше не згадувати!), — "Everybody seems to have been there", — завважую, з вiдчуттям хвилево вiдсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спiльноти: join the club!"— о так, статечно киває моя негритянка, every woman has been there — i, з лукавим жiноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейнi, когось i зустрiнеш? Тут впору розреготатися — бодай тому, що цiєї осенi, через силу волочачи своє нещасне, пригноблене тiло вулицями чужого мiта, ти вперше спiзнала самопочуття невидимки — не вiдразу навiть i втямила, в чiм рiч, а втямивши, почала чiпко придивлятися: атож, так i є — зустрiчнi мужчини ковзали по тобi байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, i навiть в автобусi, зближаючись, пiдiпхана тлумом, на ризиковану вiдстань до чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного iмпульсу, — скинутись, озирнутись, — що то вмикається в них вiдрухово, просто на запах жiнки, але не тiльки: насправдi-бо вони — може, хiба крiм зекiв та солдатiв, пошизiлих од абстиненцiї бiдак, — вiдзиваються не так на жiнку, як на жодним приладам не пiддатнi, купно наведенi на цю жiнку частоти всiх iнших мужських домагань, котрi в цiй хвилi облягають її (а мене якраз у цiй хвилi не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою — недарма кажуть, що засватана дiвка всiм подобається: ось це i заводить їх по-справжньому, змушує пашiти од ярости роздутими нiздрями й бити в землю копитом од нетерплячки — дух суперництва, хiть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми, що коливає повiтря, ненастанна потреба доводити власну зверхнiсть над усiма iншими, дарма що нiколи не баченими: "Ти менi скажи — тобi з чоловiком добре було?" — "Дуже!" — рубонула зопалу щиро, як ляпаса вiдважила, — аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то вiн, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" — гзився, мов ужалений, в останнiх днях спiвжиття, застукавши її напiвголою, злостячись сам на себе — що все ще, попри всякий глузд, мiг хотiти цю жiнку, з якою нi чорта не виходило, опрiч взаємного мордування, ляк обценьками стисло", — а от не треба було з вiдмичкою: плигонувши пiд ковдру о третiй над раном, колошкати, перевертати на спину, дiловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потiшити, ба нi, лiпше можу, нiжнiше, тiло боронилося поза мо-єю власною волею, ая, в тiлi, невiдь-звiдки вгнiждже-ний, розростався — страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловiком щось, чого не чула я, — сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу мегеру з лещатами в лонi: а зась не знаєш! — i отут-то й починався рев защемленого самця: "Та ти знаєш, скiльки в мене жiнок було!" — а плювати я хтiла на твоїх жiнок, скiльки б їх у тебе не було, менi — не залежить, менi не перемагати треба, а — любити, любити, розумiєш ти?! — так що в наготi її, слiд визнати йому рацiю, справдi було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу — можу стригти при тобi нiгтi на ногах, голити литки, залишати по собi ванну несполiсканою, в прилиплих до стiнок темних завитках волоскiв, пiдмиватись, мастурбувати — тiльки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна, щонайдрiбнiша об’ява тiлесної свободи iншого приймається як дарунок, як ще один самоцвiтний знак довiри i з мiсця збурює в тобi гарячу хвилю вдячної нiжностi, не так, як було мiж нами вдома, в тi днi, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лiзли в листопадову нiч через вiкно чужої дачi, де стояла семиградусна студiнь, потемки пили, щоб зiгрiтись, коньяк, не скидаючи пальт, i я хухала на твої шорсткi, закоцюблi руки, i ховала їх собi пiд светра, бо там було найтеплiше, i ти смiявся й плакав, задихався, не ймучи вiри: "Це ти? Невже це ти?", та осiнь була осiнню ключiв, зроду-звiку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочцi й по кишенях стiльки позичених ключiв нараз — здавалось, бряжчу ними на бiгу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всi погляди, i, як i коника, вiд того хiба поривало весело заiржати, i коли ти в чужiй хатi грiв воду менi на купiль у двох здоровенних баняках, витягав опiвночi вiдро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криницi серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тiло, не вiдчуваючи холоду, i потiм, защiпнувшись у ваннi, вгледiла в мильничцi ще вогке пiсля тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько, сторцом — щоб стiкало, а моє завжди лежало плазом i квасилося в калюжцi, i я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тiльки в дитинствi, бо тiльки там i був у мене дiм, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого менi тодi хотiлось, — щоб ти був поруч i намилював мене, але ти замкнув мене в тiй хатi на ключ, а сам погнав машину кудись у нiч по харчi — ай, йолки-палки, та хрiн з ними, з харчами, чоловiче, скiльки того життя, скiльки тої любовi, щоб акуратненько краяти її ножиком на снiданок i вечерю!). "Скiльки разiв ти любив?" — "Три, — рахував, примкнувши повiки, — це четвертий", — "Щось забагато, як на одне життя, — аж три великi кохання…" — "Чого зараз — великi? — смiявся очима, й вона вiдтавала усмiхом йому назустрiч: — Може ж, якраз i мишачi — невеличкi такi?" — хто видав таке говорити на свою любов, навiть якщо затоптана, навiть якщо минула, i переїхала тебе навпiл, як ваговоз пса на дорозi, як мене, тодi взимку — перелiт через Атлантику: до п’ятої ранку, до самого таксi в аеропорт я чекала — дзвiнка, якщо не одвiрного (тисячу разiв, до виснаження, прокручений уявою кадр: вiдчиняю дверi — i на порозi стоїш ти, ледве стримуючи ввiгнутими кутиками вуст несамовито-радiсне свiтло, що рветься з лиця назовнi: нарештi, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бiдо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зiйду!), — то бодай телефонного дзвiнка, слова, голосу, — кiнчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? — верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! — таксi вива-лило мене в замет перед входом до зали мiжнародних рейсiв, який порожнiй, як мертво — мов крематорiй — освiтлений Бориспiль о п’ятiй ранку, станцiя Чортiв Тупик, головнi повiтрянi ворота країни, хха! — країни, безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету, що стугонить день i нiч, перепомповуючи через гiгантськi ганглiї портiв, i вокзалiв, i митниць метушливi потоки збуджених людських нейронiв, Шеремєтьєво, Кеннедi, Бен Гурiон, i де тiльки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тiла, зате — рух, зате — вовчий гiн за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! — а в Борисполi на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домi, звук моїх пiдборiв з-пiд стiн пiднiмались, поверх неоковирно наскиртованих бебехiв, розфокусованi соннi лиця, помалу розпростуючи риси, як потривоженi нiчнi тварини: мов тут вони й мешкали, єврейськi посiмейства у вiчному чеканнi, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, i ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я, пiсля всього, — вернуся, авжеж, i дарма мої добросердi американцi радять менi податися на ще якусь стипендiю, запевняючи, що маю добрi шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повiдком нiкому не знаної мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, i ще моя позаторiшня стаття про українську лiтературу в "PartisanаReview" була не зовсiм дурна, її помiтили, на неї — овва! — вiдгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братцi, однак не в’їхали, вона здавалась вам кумедною, i не бiльше: що український вибiр — це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбиває, i цiла лiтература наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! — та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому — як його викопаєшся? Живою на мить вiдчула себе у Франкфуртi, при пересадцi: наскочивши, з розгону слiпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонникiв, двох однаково рудих гевалiв-нiмчурак в однаковому просянистому, геть i по руках, ластовиннi, котрi, iз здоровою молодечою цiкавiстю її розглядаючи й весело перегарикуючись мiж собою по-своєму, перевiрили їй паспорт, спитали на зачiпку, дистильованою мiжнародною англiйською, куди летить, — до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворiша зима за сто рокiв! — "I know", вiдказала, завчено черкнувши усмiхом, як пiдмоклим сiрником, i, в цьому пiдiгрiвi звiриною, чисто тiлесною снагою, якою од них вiйнуло, вперше на вiку вловила в собi цiлком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопiсенний зворот, нi! — ой ломи, ломи бiлi рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дiвчинонько, над козака коханця, — а щонай-безпосереднiша, нездоланна фiзична хiть випручати цим надсадним жестом ще живе тiло iз тiсного панциря муки, що обложив звiдусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом iз Кембрiд-жа на безвiсть, на "до запитання", бо бiльше не було куди, — що ж ти чиниш, любов моя? Навiщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим — життям, горiнням, парним польотом навзаєм зчеплених зiрок крiзь fin-de-siecle’iвську тьму? Блiн, от би тепер перечитати ту писанину — од самого стилю, либонь, уреготатись можна! — на медицинi! на медицинi треба б вивчати курс українського роман-тизму, на психiатричних вiддiленнях! "Листи повернеш", — розпоряднулася наостанцi, шорстко й дiлови-то, — не те щоб їй справдi так уже баглося мати тi лис-ти, що було — вiдгуло, фiг з ними, а от вивiльнити з-пiд нього всi рештки себе, в яких iще знати кволе посi-пування живця, свербiло, i то дуже, — а вiн з мiсця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнiм голлiвудiвським сперматозаврам, пiдборiддя: "I не подумаю. Це — моє", — твоє, голубе мiй, iно те, що намалював, i не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся — на безбач, з головою, — нiколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, i ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої — мишачi виходять: невеличкi такi.