Польові дослідження з українського сексу - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 7

"Значить, ти знала? — визвiрився вiн, свiнувши вовчими вогниками в очу, коли вона — втрачати було вже нiчого — зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, — знала, що так буде? Так якого ж?…" Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука…

Ннiт, не була мазохiсткою — була, йолки-палки, нормальною жiнкою, чиє тiло тiшилося, даруючи радiсть iншому, та що там казати — класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй-мусуй тепер в пам’ятi, як книгу вiдгукiв (вигукiв) — з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрiбку рiвноваги собi тим повернеш: була ж! — а от нi, не вертається, не спасає — що з того, що була, що завжди при тiм чула, з часом бiльшим, часом меншим темним осадом недовипитостi, якою ще могла б бути, — бо є в життi речi, вiд нас не залежнi, бо я є така, який ти зi мною, — в мужчин це трохи по-iншому, в жiнок, на жаль, так — i, на жаль, в усьому, i хоч би скiльки лiфчикiв не попалено було американськими фемiнiстками, з мастурбацiї — чи то гумовим пенiсом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбацiя, коли без любовi, — не прибуде нi дiтей, нi вiршiв. I все, i клямка."В цiм твоя ме-жа". Як же той кембрiджський вiрш кiнчався?

Еге ж, exactly — чи, коли хто волiє, "вот iмєнно". От чим ще, до речi, паршива чужа країна — набиваються, натрушуються, як пух у нiздрi, напохватнi чужинецькi слiвця й звороти, залiплюють пори в мозковi, нахабно тиснуться попiдруч, навiть коли ти наодинцi з собою, — i незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напiв", тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобiто, — де вiн, твiй дiм?), ну гаразд, у Києвi, в Украї-нi — з росiйською: всякає ззовнi накрапами, зсихається-цементується, i мусиш — або повсякчас провадити в умi розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, — або ж приноровитися, як усi ми, самим голосом брати чужомовнi слова в лапки, класти на них такий собi блазнювато-iронiчний притиск як на забуцiм-цитати (наприклад — гарний приклад для студентiв, можна навести завтра на лекцiї: "Ти себе що — "побєдiтєльнiцей" почуваєш?").А ще можна б сказати — виступаючи з доповiддю в якому-небудь американському унiверситетi, або на конференцiї "трiпл-ей-дабл-ес", або в Кеннан Iнстiт’ют у Вашiнгто-нi, або де тебе ще там i далi носитиме лихим вiтром, сто, максимум двiстi баксiв гонорару плюс сплачена дорога — i дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб дiставати по тисячi за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя вiдрадненської комунальної "хрущовки", з якої цiлий вiк марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарiкати за вечерею у Шеффiлда з парочкою Нобелiвських лауреатiв (промiнячись навсiбiч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на iдейну вичерпанiсть сучасної цивiлiзацiї, по чiм вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рiдним редакторам, що где я, там i буде вiтчизна" — то зовсiм не значить "ubi bene, ibi patria", — бодай тому, що через цю саму довбану patria тобi нi у Шеффiлда, нi у Тiффанi, нi на Гавайях, нi на Флоридi, нiде й нiколи не є bene, бо вiтчизна — то не просто земля народження, правдива вiтчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати — навiть на вiдстанi, подiбно як мати повiльно й невiдворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собi, сковуючи їй кожен порух i помисл власною обволiкаючою присутнiстю, — а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднiшнього виступу, ледi й джентльмени, — як i зазначено в програмi, "Польовi дослiдження з українського сексу", i, перш нiж перейти до неї, хочу подякувати всiм вам, присутнiм i вiдсутнiм, за нiчим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, — от чим як чим, а увагою ми досi розбещенi не були: по-простому сказавши — здихали, на фiг нiким не завваженi (я тут ще в досить упривiлейованому становищi, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток iз жовтогарячого слоїчка, то тiло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третiй: Крiс, факультетська секретарка, зателефонує, тiльки-но я не з’явлюся на лекцiю, отже, грiх нарiкати, ниточка-павутиночка, хай i тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати свiтовi знати про свiй черговий, цим разом останнiй, вiд’їзд, у мене все-таки є, — i якби з тим чоловiком щось сталося там у пущi, — хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, вiн нiколи не вчинить цього сам, забагато має в собi злостi для такого дiла, — то Марк i Розi щодня ж навiдуються до нього), — так ось, ледi й джентльмени, прошу не поспiшати квалiфiкувати розглянутий випадок закоханостi як патологiчний, бо доповiдач iще не сказав головного — головне ж, ледi й джентльмени, полягає в тому, що в життi пiддослiдної то був перший український мужчина. Направду — перший. Перший готовий — кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозумiння, книжку за книжкою з власної бiблiотеки (Липинський, блiн, Грушевський, i про Горську вiн також не чув, анi про Свiтличного, за ним були зовсiм iншi шiстдесятi, добре, я тобi завтра принесу!), а в часi любосного воркотання мимобiжно згадавши "Не захист мрiй — блаженний дiм…," тут-таки запускатися в пiвгодинний коментар про життя i творчiсть автора — це, знаєш, був у тридцятi такий поет на Захiднiй Українi, — i отак, хай йому грець, все життя! — професiйна українiзаторка, наче ще по одному органу їм усiм нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвiдзнаку — за кiлькiсть українiзованих койкомiсць, ти б їм загаратала список тобою навернених! — а то був перший мужчина з твого свiту, перший, з ким обмiнювалося не просто словами, а зараз усiєю бездоннiстю мерехких, колодязним зблиском пiдсвiчених тайникiв, тими словами вiдслоне-них, i тому говорилося легко, як дихається й сниться, i тому пилося розмову смажно висушеними вустами, i впивалося все запаморочливiше, о, ця нiколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарештi, в чотири руки по всiй клавiатурi, натхненнiсть iмпровiзацiї, скiль-ки iскристої, смiхотливої енергiї вивiльняється, коли кожна нота — iронiчний натяк, вiдтiнок, дотеп, доторк — умент резонує, пiдхоплена спiврозмовцем, кульбiт у повiтрi, просто вiд надмiру сили, жартiвливе колiнце — ближче: можна? i от уже — двозначнiше, ризикованiше, i от уже — впритул, i от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сiла, врештi-решт, у ту його машину — пiсля вiдвi-вин майстернi, пiсля того, як угледiла навiч, хто вiн), — навальний перехiд на iншу мову: губами, язиком, руками, — i ти, вiдхиляючись зi стогоном: "Поїхали до тебе… В майстерню…", — мова рiзко скоротила ваш шлях назу-стрiч одне одному: ти впiзнала: свiй, в усьому — свiй, одної породи звiрюки! — i в нiй же, в мовi, було все, чо-го нiколи потiм не було мiж вами в лiжку.