Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 9

Тож розкол насправді пролягає між сьогоденням — і днем минулим. І вся реальна сила в країні лежить по стороні першого, а не останнього. Щоб дійти до цього, нам знадобилося тринадцять років.

Просто кажучи, за 13 років Незалежності українське суспільство стало досить дорослим, щоб нарешті перерости правлячий «пострадянський» режим, верхівку якого складали колишні комуністичні секретарі та кагебівські сексоти, що в міжчасі обернулися на зграю звичайнісіньких бандитів. У неділю режим луснув по швах, як на переросткові зношений тісний костюмчик, і українська політична нація вийшла з нього на світ — нага, переможна й прекрасна, як Свобода на полотнах романтиків.

Перебування в ці дні на вулицях Києва дає ні з чим не зрівнянну наснагу. Засніжене місто наскрізь перейняте атмосферою тепла, братерства й солідарности, немов у щасливій родині. Свобода, як відомо, — мати прекрасного: істина, яку особливо наочно ілюструють визволені народи. Опинитись у вирі відразу сотень тисяч прекрасних, розсміяних облич і сяючих очей (досі я ні разу не занюшила в повітрі хоч би найслабшого подуву алкоголю, і це незважаючи на мороз!), — переживання унікальне й незабутнє. Вдень і вночі юні панянки й старші пані розливають уздовж Хрещатика безкоштовну гарячу каву. Люди, що принесли в наметове містечко харчі й теплий одяг, утворюють цілодобову чергу. Кав'ярні працюють без перерви, поки їм стає запасів, таксисти, підвозячи вас до Майдану Незалежності, не беруть грошей, і всі машини в центрі міста без упину ентузіастично сигналять. Поп— та рок-співаки окупували сцену у центрі майдану, і час від часу ціла велелюдна площа підхоплює пісню, зливаючись у єдиний хор. Численні міліцейські та військові частини, в паніці стягнені, було, до Києва властями з усієї країни, одна по одній переходять на бік народу, в'яжучи собі на уніформи помаранчеві стрічки. Тимчасом на під'їздах до міста селяни блокують шлях прибуваючим військовим підрозділам, танкам і бетеерам і закликають їх приєднуватися до всенародної громадянської непокори. Кажуть, це дає свої наслідки.

Наші польські гості кажуть, що це їм нагадує Польщу 1980-го. Чехи згадують Прагу в 1989-му. Тепер наша черга.

Це наша армія. Наша міліція. Наша країна. І ми не дозволимо жменьці застуканих на гарячому злочинців затягнути її назад у минуле. «Народ не подолати!» — одне з часто скандованих у ці дні гасел. 1 відчуття, справді, саме таке — попри всі соціальні, мовні, релігійні та культурні відмінності, котрих із подостатком набирається в кра'іні з чи не найбільш буремно-драматичною історією в Європі (між іншим, саме ця неоднорідність не раз виявлялася для України якраз вельми корисною, хоч би тільки в культурній сфері). Тепер, уперше за цілу новітню історію, ми відчуваємо, що ми справді єдині як нація. Несамовито.

Колись за радянських часів, дівчинкою, я заздрила російським інтелектуалам, які заявляли, приміром, після радянського вторгнення в Афганістан, що їм соромно за свою країну. Як українка, я не могла поділяти цього почуття, бо «їхня» країна — Радянський Союз — не була «моєю», і за її дії я не відчувала жодної моральної відповідальности (переживати сором за свою країну — то, як-не-як, один із привілеїв істинного громадянства!). Тоді я мріяла мати хоч би таку свою державу, за яку могло б бути соромно, — ситуація все-таки краща, ніж не мати ніякої.

За іронією, невдовзі після 1991-го року безславне правління Леоніда Кучми зробило цю мрію дійсністю. Наступних десять років я мріяла вже про таку батьківщину, якою можна було б пишатися. Тепер, уперше в житті, можу нарешті щиросерде заявити, як багато моїх земляків заявляють у ці дні: я пишаюся моєю країною — від 21 листопада більше не Україною Кучми чи Януковича, а Україною народу, мільйони синів і доньок якого захищають сьогодні на вулицях свій так трудно відвойований вибір власного майбутнього.

Яка зараз ситуація на вулицях Києва?

Кількість демонстрантів уже сягнула півтора мільйона й продовжує зростати, бо люди й далі прибувають до столиці з усіх усюд країни, готові стояти на лютому морозі доти, доки Віктора Ющенка не буде офіційно визнано президентом. Перші два дні дорожня міліція ще якось намагалася заблокувати в'їзд у місто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в Інтернеті, кияни розгорнули власну імпровізовану «службу перевезень» — за ніч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежності всіх, чиї транспорти було затримано на міліцейських постах. Це лише один невеличкий приклад того, як розгортаються події: те, що відбувається зараз на вулицях, можна назвати зразком громадянського суспільства в дії.

Вдень і вночі люди несуть харчі для тих, хто живе в наметовому містечку, кав'ярні в центрі працюють цілодобово, на вулицях безкоштовно розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у своїх домівках… Панує атмосфера загального піднесення — любові й братерства, і ціле місто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням та сигналами машин. Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком, двічі на день з'являється на Майдан Незалежності, щоб розповісти про перебіг подій (у міжчасі сцену займають провідні українські музиканти, співаки, актори, поети, які допомагають натовпу не замерзнути).

Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.

Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?

Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.