Let my people go - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 11

Сполучені Штати та ЄС попередили, що їхні дальші стосунки з Україною до великої міри залежатимуть від того, чи отримають порушення належне розслідування. Чи не вважаєте Ви, що Україна може стати причиною нового глобального конфлікту між Сходом і Заходом?

Досі Захід не надто переймався долею України, а деякі західні політологи дозволяли собі навіть відкрито сумніватися, чи ми справді є нацією. Гадаю, ми дали їм достатньо переконливий доказ, що ми нею таки є і що бути крадькома анексованими Росією, як і будь-якою іншою державою, аж ніяк не належить до нашого національного ідеалу.

Почасти проблема тут у тому, що для Заходу Україна тривалий час залишалася незнаною країною, «сірою зоною», яку здаля було легко сплутати з Росією чи Білоруссю. Якщо ніколи не чути прямого голосу, яким країна говорить про себе (а це завжди й тільки голос її культури, а не її політиків, котрі запросто можуть виявитися звичайнісінькими негідниками!), то, звичайно ж, будеш прикро враженим, одного дня виявивши в себе під боком, буквально опостінь, повсталу сорокавосьмимільйонну націю, готову (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», у разі узурпатори, підтримані російськими спецслужбами, і далі ґвалтуватимуть волю нації йти своїм історичним шляхом. Який, до речі будь сказано, є європейським.

Які надії покладають люди на ЄС та Америку, і, можливо, Німеччину, зважаючи на те, що німецький канцлер Герхард Шрьодер називає свого друга Путіна «демократом»?

Вибори цієї осені — чи, радше, виснажлива «холодна війна», проваджена властями проти народу України під машкарою виборів, — витворили з нас дорослу політичну націю, і в такій якості, скажу відверто, покладаємось ми здебільшого все-таки на себе самих. Аж до самого другого туру ні США, ні навіть ЄС не виявляли особливої уваги до того, що діялося в Україні. Єдиним винятком була Польща — поляки виявилися справді чудовими сусідами, і чули б ви, з яким запалом сотні тисяч народу скандували «Поль-ща!» і «Спа-си-бі!», коли польські радники Європейського Парламенту з'явились на сцені Майдану Незалежності, зі сльозами на очах салютуючи нам пам'ятним для Солі-дарности-1980 знаком «перемоги»! Поляки добре знають, що нам загрожує, — вони були в нашій шкурі. Що ж до Німеччини, то найближчою історичною аналогією мав би бути 1933-й рік. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться німецьким лідерам, щоб це зрозуміти.

Кілька тижнів тому, коли цілий світ невідривна стежив за виборами в США, польський письменник Анджей Стасюк сказав: те, що відбувається в Україні, матиме для світу куди вирішальніше значення, ніж вибір між Бушем та Керрі. Здається, він мав рацію, чи не так? Ви з ним погоджуєтеся?

Дозвольте використати Ваше запитання як нагоду висловити за це Анджею Стасюку моє особисте «Поль-ща, спа-си-бі!». В Україні зараз вирішується не багато не мало, як питання — чи наш «новий пречудовий світ» XXI сторіччя готовий допустити до тоталітаризму в Європі, чи (поки що?) ні. Українці, в кожному разі, своє категоричне «ні» вже сказали, — як, між іншим, не раз робили і в минулому сторіччі, тільки тоді їхнього голосу поза межами України так насправді ніколи й не почули. Дуже сподіваюся, що бодай цим разом почують.

Запитання: Юлія Енке.

Маіdan. З минулого тижня це українське слово, що означає «площа», отримало нове значення. Увічу понад мільйона людей, що впродовж тижня вдень і вночі стоять на морозі під снігом на Майдані Незалежності в центрі Києва (тимчасом, як ще сотні тисяч стоять по інших містах і містечках цілої країни), «Майдан» став іменем нової дійової особи на історичному кону країни, донедавна трактфваної Заходом за всього-нав-сього таку собі, прилеглу до Росії, «сіру зону». Ба навіть, незрідка, за «законний» полігон для цілком, мовляв, виправданих інтересів пана Пугіна, улюбленця багатьох європейських лідерів…

Те, що на цьому «полігоні» живе доросла сорокавосьмимільйонна нація, яка може мати й якісь власні, свої інтереси, а нині сповнена рішучости (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», якщо узурпатори, так безецно підтримувані паном Путіним, і далі ґвалтуватимуть волю нації до демократичного розвитку, — ця новина заскочила більшість ЄС непідробним культурним шоком. Кожне моє минулотижневе інтерв'ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справді-бо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.

Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр-міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.