Казка про калинову сопілку - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 12

Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити Г себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…

Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчиним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати протхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися дороги, — і не буде на ній гріха, а тільки Боже благословення, добре казала колись прочанка: меншою не маєте що журитися, меншу й без вас доглянуть кому належиться, — в чомусь вона, батькова дочка, була так само невразлива, як і батьків син Дмитро, і бодай тим ці двійко голуб'ят до себе пасували, а більшого й не знадобиться ім на голубиний вік, — і Марія опустила руки: Боже, де ж Твоя правда?… Проти чого ж то той місяць на лобі, і чи ж на те тільки обдаровано її кохану дитину понад людську міру, аби завдяки їй менша знайшла собі вдатну пару? Вертала додому, як зварена (що, Марійо, в сватів гостювали-сьте? — уідала голота з-за тину…), а в голові крутилося, мов у чорторий ускочила, як то в пісні співається: найвищому деревоньку вершок усихає, найкращому дитятоньку Бог долі не дає, — що ж це, виходить, воно й спервовіку так повелося?… Але ж чому, Господи, — невже ж Ти й сам своїй силі міри не знаєш?

Од таких думок Марїї з незвички розболілася голова, ніби ввередилася, піднімаючи тяжке над спромогу, — тож трохи полегшало, коли, вернувшись, не застала Ганнусі вдома, Василь сказав, що дівчина пішла до панотця, отже й їй ті самі думки голову переїли — мамина дочка, нівроку, то чи ж трудно матері, що не крок, упізнавати в ній себе, — тільки, слава Богу, бистрішу умислом, та й грамоті ж учену, що аж штири зимі до школи ходила, то чейже їй легше піде така надсадна з Богом спірка, — і з цим Марія й відступила, в духові, дочці повне право судити і себе, й сестру, і всіх людей, скільки їх є на світі, — немов уділила, раз і назавше, незримого благословення…

Ганнуся, проте, й сама не знала, що має на думці, — до панотця її погнала вже просто незмога довше всидіти в до решти знавіснілій хаті, де, здавалось, іще трохи — й зачне дряпатися од безвиході в стіни, рвучи на собі волосся, як мичку, тільки ж із власної шкури, як не скачи, не виплигнеш, — на саму гадку, що в людських очах вона тепер не більше як шмата, ужита на постілку Оленці з Дмитром, її пекло всередині вогнем, аж ніби чула з того вогню власний вереск протесту, бо то ж була неправда, неправда! — але до правди ніякого діла нікому не було, і з тою своєю правдою вона опинялася сама-саміська на печі, приречена на те саме, що й досі, — на тупий і виснажливий труд чекання на свою, десь, либонь, заснулу, долю: з дня на день, із року в рік — і так до сивої коси, з тою лиш різницею, що досі цей труд не виглядав марним, а відтак не виглядав і трудом, тоді як з Оленчи-ним майбутнім заміжжям усе мало обернутися проти неї, — з них двох тепер не хто як Оленка виявлялася одмічена Божою ласкою, ніби так і було ім на роду написано, і Оленка завжди це знала, а вона, Ганнуся, тільки дурила себе невідь-звідки забраними в голову химерами, і тепер, коли обман викрився, ніколи більше їй не знати тої чистої, нічим не скаламученої радости буяння, якою звикла втішатися на самоті, — в ній-бо самій, і це й було найстрашніше, зайшла зміна, ніби вона постарілася за один вечір того сватання на десять років, коли не на ціле життя, — щось лихе вступало в неї, так нагло окрадену з своєі непереможної сили, щось таке канудне, як розлита по жилах невгамовна гаряча сверблячка: куди бігти, що з собою почати?! — і запахи вона чула все якісь гнилі, немов усе в хаті й коло хати про-тхнулося смородом, і звук мучив цілий час не пересідаючись, як ото бува коли в ушу дзвенить, тільки нижче, глухіше, — дуднючий звук, ніби луна по тому, як у тулумбас ударено, або двигонюче гоготіння чийогось удаль розпростореного реготу, од якого нема куди скритись: хто то з неї сміявся, який враг торжествував?… У панотцевій господі, де було затишно й погідно, мов по шовку ступаєш, і пахло, як у церкві, — воском, і проскурами, й старими книгами, і ще чимсь сухим і гарним, наче зіллям яким, звук, правда, одступивсь: причаївся, тільки вона знала, що надворі він знов на неї чигатиме, — там уже вечоріло, уже й місяць зійшов, у вікно було видно — повний місяць, жовтогарячий, як жар, лиш поточений злегка пасмугами тіней у тім місці, де брат брата підняв на вила, і щойно тут Ганнуся нарешті зрозуміла, про що їй направду розходилося, коли мчала без намислу до панотця, мов оглашенна, прихопивши для годиться по мірці пшениці й меду, ніби дійсно на сестрині заручини зібралася прохати! — і спиталася в панотця, що як же так, панотченьку, — було собі два брати, Каїн і Авель, одного батька-матері діти, не від роду ж ім було приділено, одному статися жертвою, а другому вбійником? Вже ж що ні, відказав панотець, чоловік сам вибирає, по Божій дорозі йти, чи по диявольській, — так-то воно так, панотченьку, тільки ж і Святе Письмо каже, що то Бог уперве зглянувсь на Авеля і на жертву його, а на Каїна і на його жертву не зглянувся, а чи ж Каїн над своїм плодом не так само, як і брат його, гарував, може, й рук не покладаючи? Чи ж йому не кривдно було, що Бог його працею знехтував, а Авеля злюбив? — вона ще замірялася додати, лиш завагалась, не вміючи того одразу поправно вбгати в слова, — що, може, Каїн і нестак пімститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду: не супроти братові вила піднімав, а Богові давав до знаку, що порушена Ним у світі рівновага, — ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів, — але панотець і без того видимо загнівався, насварив її за богозне-важні речі, велів прочитати на ніч десять отченашів і десять богородиць, і вже як відходила, поцілувавши його в руку, на порозі сливе, прояснівши, сказав, наче самому щойно свінуло: то ж то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив спит його гордині, понизивши в очах брата його, а той, замість покаятися, поліз із Богом за барки братися, то й скоїв такий смертний гріх, що не буде йому прощення повік-віку, — місяць із двома братами підбився вгору і мовчав звідтіля, заливаючи яскравим, хоч голки збирай, а хоч письма слебізуй, світлом — відкритий з дверей ґанок і стежку до воріт, і Ганнусі раптом знов стислося серце, як було вже раз над ямою з забитим, — тою самою необорною, тоскною мукою, яку мусять відчувати — хіба приречені на страту та непрощенні грішники: панотче, мало що не зойкнула благально, панотченьку мій солодкий, скажіть же мені, чому зглянувсь Господь на Авлеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь ? — Ну от, розвів панотець руками, вже не сердито, а радше буркотливо, як на нерозумну дитину, я тобі — образи, а ти мені — гарбузи, — і наостанці вицілив на неї пальця, мов на торгу доважував: і десять «Вірую»!…