Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик - Страница 39

Більше дюжини козаків, п’яних, закривавлених, упрілих, важко задиханих, увалилися до світлиці. Переступивши поріг, вони зупинились і, простягши руки свої, ще паруючі кров’ю, заговорили:

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони поклонилися в пояс, – і просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули інші. – Хай підождуть! Він посол!

– На погибель йому, – пролунали окремі голоси.

Потому всі замовкли, очікуючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само візьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав і порятунку йому не буде, коли Хмельницький раптом нахилився до вуха Тугай-бея.

– Він твій полоненик, – прошепотів гетьман. – Його татари взяли, він твій. Невже дозволиш його відняти? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – грізніше попереднього вимагали козаки.

Тугай-бей потягнувся на своєму сідалі і підвівся. Лице його вмить змінилося: очі розширилися, наче в лісового кота, зуби вишкірилися. Зненацька він стрибнув до козаків, які вимагали видачі полоненого.

– Геть, козли, собаки невірні! Раби! Свиноїди! – гаркнув він, ухопивши за бороди двох запоріжців і в люті ці бороди смикаючи. – Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Бидло мерзенне! Ви в мене ясир прийшли віднімати, а я вас ось так!.. Козли! – Кажучи це, він рвав бороди все нових козаків, зрештою, поваливши одного, заходився топтати його ногами. – Слухайтеся, раби, а то ясирами будете! А то всю вашу Січ ногами, як вас, потопчу! Дощенту спалю, падлом вашим укрию!

Перелякані депутати задкували – грізний друг показав їм, на що здатний.

І дивно: на Базавлуку стояло всього шість тисяч ординців (щоправда, за ними був іще хан із усією кримською могутністю), але в Січі ж перебувало набагато більше десяти тисяч козаків, не беручи до уваги тих, кого Хмельницький уже загодя послав на Томаківку, і все-таки жодного невдоволеного голосу не почув Тугай-бей. Стало зрозуміло, що спосіб, яким грізний мурза залишив за собою полоненого, був єдино вірним і був точно розрахований, негайно приборкавши запоріжців, яким татарська допомога була конче необхідна. Депутація кинулася на майдан, волаючи, що з ляхом погратися не вийде, що він полоненик Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – кричали вони. На майдані зразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» – «Розсердився! – гірко кричали юрби. – Розсердився!» – а через деякий час якийсь пронизливий голос затягнув біля багаття:

Зразу ж тисяча голосів підхопила: «Гей, гей! Тугай-бей», і так виникла одна з тих пісень, які, можна сказати, вихор потім розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.

Та несподівано пісня урвалася, бо в ворота з боку Гассан Баша влетіло десятка два якихось людей і, продираючись крізь натовп і горлаючи: «З дороги! З дороги!», щосили рвонули до будинку ради. Отамани збиралися вже розійтися, коли нові ці гості вбігли до світлиці.

– Лист гетьману! – кричав старий козак.

– Звідкіля ви?

– Ми чигиринські. День і ніч з листом їдемо. Ось він.

Хмельницький узяв листа з рук козака й почав читати. Раптом обличчя його змінилося, він перервав читання і гучним голосом сказав:

– Вельмишановні панове отамани! Великий гетьман посилає на нас сина Стефана з військом. Війна!

У кімнаті тихо зашуміли, загомоніли. Чи було це виявом радості чи потрясіння – незрозуміло. Хмельницький вийшов на середину і впер руки в боки, очі його метали блискавки, а голос лунав грізно і владно:

– Курінні по куренях! Ударити на вежі з гармат. Бочки з горілкою розбити! Завтра вдосвіта виступаємо!

Із цієї хвилини на Січі закінчувалися сходки, ради отаманів, сейми і чільна роль товариства. Хмельницький перебирав необмежену владу. Тільки-но, побоюючись, що товариство, котре розгулялося, не послухається його, він змушений був хитрістю рятувати полоненика і підступністю позбутися недоброзичливців, а тепер зробився володарем життя і смерті кожного. Так було завжди. До і після походу, хоча б гетьман уже й бував обраним, натовп іще нав’язував отаманам і кошовому свою волю, суперечити котрій було небезпечно. Та варто просурмити похід, і товариство ставало військом, підпорядкованим військовій дисципліні, курінні – офіцерами, а гетьман – вождем-диктатором.

Ось чому, почувши накази Хмельницького, отамани зразу кинулися до своїх куренів. Рада була закінчена.

Через короткий час гуркіт гармат на воротах, що вели з Гассан Баша на січовий майдан, струсонув стіни січової ради й рознісся тужним відлунням по всьому Чортомлику, провіщаючи війну.

Провістив він також і початок нової епохи в історії двох народів, але про це не знали ні п’яні січовики, ні сам гетьман запорізький.

Розділ XII

Хмельницький зі Скшетуським пішли ночувати до кошового, а з ними Тугай-бей, що через пізню годину вирішив на Базавлук не повертатися. Дикий бей поводився з намісником як із полоненим, за котрого буде чималий викуп, а тому трактував не як невільника і з повагою куди більшою, ніж козаків, бо свого часу зустрічав його при ханському дворі як княжого посла. Бачачи таке, кошовий запросив Скшетуського до своєї хати й відповідно теж змінив до нього ставлення. Старий отаман душею й тілом був відданий Хмельницькому й на раді, звичайно, помітив, що Хмельницький явно намагався полоненика врятувати. Одначе по-справжньому здивувався кошовий, коли, тільки-но ввійшовши до хати, Хмельницький звернувся до Тугай-бея:

– Тугай-бею, скільки викупу ти думаєш узяти за цього полоненого?

Тугай-бей глянув на Скшетуського і сказав:

– Ти говорив, що він людина знатна, а мені відомо, що він посол грізного князя, а грізний князь своїх у біді не залишить. Бісміллах! Один заплатить і другий заплатить – виходить…

І Тугай-бей замислився:

– Дві тисячі талерів.

Хмельницький спокійно сказав:

– Даю тобі ці дві тисячі.

Татарин деякий час розмірковував. Його розкосі очі, здавалося, наскрізь пронизували Хмельницького.

– Ти даси три, – сказав він.

– Чому я мушу три давати, якщо ти збирався взяти дві?

– Тому що, якщо тобі захотілося мати його, значить, у тебе свій розрахунок, а якщо свій розрахунок, даси три.

– Він урятував мені життя.

– Алла! За це варто накинути тисячу.

В торг утрутився Скшетуський.

– Тугай-бею, – сказав він гнівно. – Із княжої скарбниці я нічого тобі пообіцяти не можу, та хоч би мені й довелося власне добро зачепити, я сам три не пожалію. Приблизно стільки становить мій лишок від князя, та ще сільце в мене чималеньке є, так що вистачить. А гетьману цьому я ні волею, ні життям зобов’язаним бути не бажаю.

– Та звідкіля ти знаєш, що я з тобою зроблю? – запитав Хмельницький.

І, обернувшись до Тугай-бея, сказав:

– Ось-ось вибухне війна. Ти пошлеш до князя, та поки посланець повернеться, багато води в Дніпрі втече; я ж тобі завтра сам гроші на Базавлук одвезу.

– Давай чотири, тоді я з ляхом і говорити не буду, – нетерпляче відповів Тугай-бей.

– Що ж, дам чотири.

– Ваша милість, гетьмане, – сказав кошовий. – Хочеш, я тобі хоч зараз одрахую. У мене тут під стіною, може, навіть і більше є.

– Завтра відвезеш на Базавлук, – сказав Хмельницький.

Тугай-бей потягнувся й позіхнув.

– Спати охота, – сказав він. – Завтра зранку я теж на Базавлук їду. Де мені лягти?

Кошовий показав йому купу овечих шкур біля стіни.

Татарин упав на постіль і відразу ж захропів, як кінь.

Хмельницький декілька разів пройшовся по тісній хаті.